«Я ніколи стільки не говорила українською, як в окупації». Як письменниця Олена Маляренко зробила сатиру зброєю
У найтемніші часи на допомогу творчій людині приходить фантазія. Тисячі херсонців під час окупації з нетерпінням чекали дотепних, гострих та веселих нарисів Олени Маляренко у Facebook про життя міста, недолугих російських загарбників та винахідливих земляків. Багато разів жінка ризикувала свободою та життям, але почуття гумору завжди рятувало її у надскладних ситуаціях.
У Херсоні Олену знають як одну з найстильніших жительок міста. Не помітити її важко: пишна жінка у традиційному українському очіпку, у яскравих сережках та намистах, у вишитій гладдю кофтині. У такому вбранні вона ходила і у 2022 році, коли в місті господарювали росіяни. Вишивала на замовлення футболки за мотивами картин Марії Примаченко, писала у соцмережах сміливі та веселі оповідання та не боялася сперечатися з окупантами. Гумор та краса стали тією соломинкою, яка втримала і Олену, і її підписників на межі прірви відчаю.
«Росіяни склали сходи з наших книжок»
24 лютого 2022 року херсонська письменниця Олена Маляренко, як і мільйони людей в Україні, прокинулася на світанку від вибухів. Спочатку ані вона, ані її чоловік, льотчик на пенсії, не повірили, що почалася велика війна. Аж поки не побачили дим із Чорнобаївського аеропорту. І тоді вже сіли читати новини.
Потім Олена почала, як і завжди, збиратися на роботу. На той час вона працювала директоркою бібліотеки в селі Станіслав Білозерського району, у 40 кілометрах від Херсона. Громадський транспорт перестав ходити, тож жінка цілий день шукала серед знайомих того, хто відвіз би її до села — рятувати «скарби». У пов’язані з бібліотекою проєкти було вкладено стільки зусиль, що Олені видалося немислимим покинути напризволяще книги і вишиванки, які там зберігалися.
«Напередодні повномасштабного вторгнення ми з дітьми розписали в бібліотеці “Стіну дружби”, — згадує Олена. — У цьому брали участь діти з усього села. Вони прикладали свої долоньки, потім їх перетворювали на пташок, квіти, листя. Ми зробили таке дерево. Обладнали кімнату при бібліотеці, де школярі могли після уроків попити чаю, поспілкуватися та послухати аудіокнижки — такий собі дитячий клуб».
Ані того дня, ані в наступні виїхати у Станіслав письменниці не вдалося — ніхто не погоджувався везти. Олена почала телефонувати місцевим жителям, знайомим із сільради, щоб ті забрали додому найцінніші книги та вишивки. Як з’ясувалося потім, ніхто цього так і не зробив — наляканим перспективою окупації людям було не до бібліотеки. У 20-х числах березня в село увійшли росіяни.
«Вони не змогли відкрити двері бібліотеки, тому вибили вікно, склали східці з наших книжок і так по книжках заходили в приміщення, — каже письменниця. — Потім виставили інше вікно та віддали якомусь місцевому колаборанту, щоб він собі вставив у хату».
Олена дізналася про долю улюбленої бібліотеки вже після звільнення. Те, що вона побачила в листопаді 2022 року, коли приїхала в село, шокувало. Але це буде після довгих та виснажливих місяців окупації.
А поки що жінку спіткало інше горе — тяжко захворів чоловік. Сталося це після спілкування з окупантами. В середині березня росіяни вже хазяйнували в Херсоні, як у себе вдома, ломилися в квартири, грабували та викрадали людей. Одного разу прийшли до сусідів Олени та Бориса, почали вибивати двері. Чоловік спустився вниз, попросив не грюкати та запропонував зателефонувати господарю, аби той сам відчинив.
«Ті його потикали автоматами в живіт і сказали: “Дед, пошел отсюда!" Це було таке приниження! — згадує Олена. — Я бачила картину, як він піднімається сходами, а його ззаду штрикає автоматом у сідниці якийсь малолєтка в балаклаві».
Після пережитого шоку 22 березня в Бориса стався інсульт, він потрапив до лікарні. Олена весь час була біля нього, тож пропустила всі патріотичні мітинги.
Через місяць чоловік помер. У неповні 44 роки жінка залишилася зовсім одна в окупованому місті — влітку 2021 року не стало і її мами. Згадуючи ті страшні події, вона досі, через два з половиною роки по тому, не може стримати сліз.
Втрата сім’ї і роботи зробили Олену безстрашною. Якщо до смерті чоловіка в неї ще були думки про те, що, можливо, варто поїхати з окупованого міста, то після того, як помер Борис, вирішила: рятувати саму себе немає жодного сенсу. Й почала рятувати інших. У мамин дім біля річкового порту поселила пенсіонерку, якій розбомбили будинок, ще сімом жінкам старшого віку регулярно носила продукти — ця турбота допомогла їм вижити.
«Люди під час окупації Херсона вмирали з голоду, — стверджує Олена. — Вже після звільнення у двох квартирах знайшли муміфіковані тіла старих жінок. Ніхто не знає, скільки всього було таких людей. Про це не люблять говорити, але це сувора правда».
Саму письменницю тримала на плаву творчість. Не лише вірші та оповідання, а й вишивка. Це хобі з’явилося в Олени ще в дитинстві, але під час окупації стало формою спротиву. Саме тоді вона стала вбиратися в українські вишиті сорочки, очіпки та коралі і в такому вигляді ходити містом, що вже рясніло триколорами.
«Кадирівці казали: “Прости, мать”, я їм: “Ну иди, не шали”»
У квітні Херсон заполонили загарбники всіх різновидів. Були й буряти, і кадирівці, і українці з так званих «ДНР/ЛНР», і росіяни. З представниками майже всіх цих груп Олені Маляренко доводилося спілкуватися.
Письменниця вважає, що вийти зі складних ситуацій неушкодженою їй допоміг досвід юності, яку вона провела у Макіївці під Донецьком. Народжена в Херсоні, Олена переїхала на Донбас разом із батьками. Тато працював шахтарем, мама була вчителькою української мови та літератури. Закінчила школу й вирішила вступати на українську філологію. Після отримання диплому деякий час вчителювала в Донецьку, а в 2005-му повернулася в Херсон.
Молоді роки жінки припали на 90-ті, Донбас тоді вважався кримінальним, хуліганським регіоном. Олена згадує, що її сім разів перестрічали дорогою до університету хулігани, і їй вдавалося заговорити їх.
«Просто треба володіти собою, не треба панікувати, кричати і плакати», — пояснює жінка.
Цю систему вона взяла на озброєння і в спілкуванні з окупантами. Кадирівці поводилися зухвало, особливо з жінками. Чіплялися до перехожих, увесь час намагалися демонструвати свою зверхність.
Одного разу письменниця стала свідком жахливої та водночас кумедної сценки. До місцевої перукарні приїхав кортеж окупантів: великий чорний джип попереду, за ним — армійський бусик, а далі — кілька легковиків, які кадирівці забрали в місцевих.
З автобусу та машин вискочили озброєні люди, заскочили в перукарню, звідти з криком висипали херсонці. Аж тут дверцята джипу відчинилися, й з позашляховика виліз крихітний на зріст військовий із Чеченської Республіки, а за ним — висока, модельної зовнішності місцева дівчина. Обидва попрямували до салону у супроводі автоматників. Виявляється, то командир кадирівського загону повіз свою коханку на б’юті-процедури.
Проте спілкуватися саме з кадирівцями Олені було не так і важко. Допомагала яскрава зовнішність із елементами традиційного одягу.
«Після того, як я поховала чоловіка, мене наче перемкнуло. Я ніколи в житті стільки не розмовляла українською, як в окупації. Носила хустки, намиста, вишиті сорочки. Мій типаж зовнішності дуже допомагав проти кадирівців. Жінка в хустці, велика, солідна. Коли вони починали мене доймати, я поверталася і питала: “А как бы твоя мать на это посмотрела? А если бы с твоей матерью так разговаривали?” Вони казали: “Прости, мать”, я їм: “Ну иди, не шали”», — сміється Олена.
Непросто під час окупації складалися стосунки з рідними донеччанами. Після розмов з ними в жінки виникло враження, що вони були дуже ображені на Україну. На думку письменниці, жителі регіону в 2014 році відчули себе покинутими, зрадженими — і цей гнів на співвітчизників не минув досі. Олена сама дізналася про такі настрої, спілкуючись із військовими з так званої «ДНР». Вони бачили її паспорт, виданий у Донецьку, сприймали за свою та навіть ділилися переживаннями.
Одного разу окупанти навіть зайшли на чай — щоправда, це чаювання виявилося обшуком. Двоє куштували напій, а третій ходив по хаті та дивився, що не так лежить. Тоді, згадує письменниця, вона дуже злякалася: за диваном були сховані стоси книг з історії України, які ще до великої війни Олена підготувала до відправки в рідну бібліотеку — зокрема про ненависних російським військовим Степана Бандеру та Івана Мазепу. Але обійшлося — окупанти захопилися цікавою розмовою з господинею.
«У нас була така хвилинка пропаганди, — посміхається Олена. — Я їм нагадувала про 2014 рік, про те, що вони теж не хотіли війни, теж не хотіли на початку в Росію. Вони погоджувалися зі мною, казали: “Да, нас обманули”».
З росіянами було найскладніше. Кілька разів Олену мало не затримали. Щоразу допомагала винахідливість. Вперше окупанти схопили письменницю ще навесні, коли вона стояла в черзі за російськими SIM-картками — тоді в місті вже не працював український мобільний зв’язок, люди лишали одне одному записки в умовлених місцях.
Хтось у черзі поскаржився на руйнування, Олена втішила — мовляв, нічого, скоро наші прийдуть, і ми все відбудуємо. Раптом її за карк висмикнув із черги здоровезний чоловік — виявилося, то був переодягнений у цивільний одяг російський військовий. Одразу ж підбігли двоє бурятів з автоматами. Й там, на місці, цей чоловік почав допитувати:
— Какие наши, когда, откуда вы берете информацию? Ну, что молчишь? Кто тебе свободу обещал? — грізно спитав здоровань.
— Пушкін! — несподівано навіть для себе відказала Олена Маляренко.
— Какой еще Пушкин? — здивувався окупант.
— И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокой век восславил я Свободу, —
процитувала напам’ять письменниця та дорікнула окупанту:
— Такой взрослый и такой неграмотный, Пушкина не знаешь. Как же ваша великая русская литература? Мама и папа не научили Пушкина читать?
— А что ты борзая такая? Тебе что, не страшно?
— Страшно. Если бы у меня было два друга с автоматом, ты бы боялся. А так у тебя два друга с автоматами, потому страшно мне, — віджартувалася письменниця.
Окупанти ще трохи позалякували Олену, але врешті відпустили та пішли собі геть. Але вже влітку з нею вдруге трапилася небезпечна пригода. Вона фотографувала зруйнований будинок — хотіла надіслати фото подрузі, яка колись там жила.
Тоді Олена ще не знала, що в будівлі базувалися російські військові. Миттю вони вибігли на вулицю та схопили жінку за руки. Письменниця почала пояснювати, що прийшла на прохання подруги перевірити, чи вціліла її квартира, але окупанти не повірили й повели її до будівлі університету на допит. Там Олені пощастило зустріти колишнього колегу, з яким вони працювали разом у місцевому управлінні ДСНС. Він вигукнув: «Наша Алена Николаевна здесь!» Слово «наша» росіяни витлумачили по-своєму й відпустили затриману.
«Люди читають мій текст і сміються»
Для письменника найкраща терапія — писати. Ані втрата найближчих людей, ані окупація не змусили Олену покинути своє ремесло. Жінка регулярно публікувала на сторінці в Facebook свої оповідання та есеї, роздуми про війну та стосунки України та Росії. Зокрема й російською, бо тоді ще плекала надію словами достукатися до народу, що називав себе братнім, а на ділі нищів сусідню країну.
Справжню славу Олені Маляренко приніс нарис «Z-Шоу» про російських військових, які влаштували обшук на катері з дачницями. Вона опублікувала його 5 травня 2022-го, а вже наступного дня прокинулася знаменитою. Допис зібрав десятки тисяч переглядів та більше 500 поширень.
«Наступного вечора я вийшла на вулицю Суворова і чую — люди читають вголос мій текст і сміються! І росіяни тут озброєні в балаклавах ходять, — розповідає письменниця. — Тоді я вирішила: писатиму далі! Оскільки я до 2018 року співпрацювала з Євгеном Бриковим, то з’явилися чутки, що мені це дозволяють, бо я — російський провокатор. І тільки після того, як публічно почали надходити погрози від проросійських жителів, ці чутки припинилися».
Євген Бриков зараз очолює незаконне «міністерство інформаційної політики» Херсонської області. У перші місяці окупації він пішов на співпрацю з ворогом, але ще до повномасштабної війни вирізнявся проросійськими поглядами. У 2015-2018 роках Олена Маляренко працювала редакторкою в інформагенції «Любимый Херсон», яку очолював Бриков.
У письменниці неодноразово виникали конфлікти з керівником: вночі, за її спиною, він міг поставити на сайт замовний матеріал з нападками на патріотичну спільноту чи піаром колишніх «регіоналів», який Олена нізащо б не пропустила. У 2018-му вона звільнилася, але ця співпраця погано позначилася на її репутації.
«Бриков мріяв, що “регіонали” та Володимир Сальдо, який тоді був депутатом міськради, почнуть фінансувати сайт і намагався робити симпатичні їм матеріали, — згадує Олена. — Я пояснювала, що некрасиво лизати людям всі місця незагального доступу, навіть коли тобі не платять. Але він вірив, що колись зійде його зоря. Я тоді отримала багато звинувачень у сепаратизмі, але доводити людям, що я не зрадник, не стала, просто пішла».
Влітку 2022-го Євген Бриков знову несподівано виник у житті письменниці. Він зателефонував колишній підлеглій та попросив про зустріч. Олена Маляренко була дуже здивована такою цікавістю, але погодилася. Виявилося, Бриков хоче порадитися.
«Він запитав мене, що йому робити. Кажу: “Женя, в тебе є гроші, тікай, бо росіяни змусять з ними співпрацювати”. Я ще не знала, що він уже на це погодився. Він мені тоді сказав: “Ми для них — не люди”, — згадує Маляренко. — Одного разу Бриков вирішив зі своєю плашечкою “Преса” поїздити подивитися, як живе окупований Херсон, і його поклали мордою в бруд і не питали, хто він і за кого. І для нього це була така травма! Я пам’ятаю його блідого і з синіми губами. Як він після цього переступив через себе — я не знаю».
Нариси письменниці в соцмережах тим часом набирали популярності та дійшли до колишніх колег, які погодилися співпрацювати з окупаційною адміністрацією. Одного разу їй зателефонував Геннадій Кабаченко. Зараз він — власник та адміністратор Telegram-каналу «Інфобур», де виправдовує російську окупацію Херсонщини. А тоді ще тільки пішов на співпрацю з окупантами і запрошував Олену зустрітися, аби обговорити можливе партнерство. Коли вона відмовилася, Геннадій почав натякати на те, що знає її домашню адресу.
Олену це злякало. Вона зрозуміла, що рано чи пізно її поставлять перед непростим вибором, тому вирішила схитрити. У вересні 2022-го росіяни якраз дозволили відновити роботу Херсонського державного університету. Маляренко подала документи на факультет психології, її прийняли, бо тоді для вступу не треба було навіть складати іспити. Так вона могла сказати, що не піде нікуди працювати, бо навчається на стаціонарі.
«Мені треба було, щоб мене просто не смикали, не тянули в пропаганду, — пояснює Олена. — Це була така імітація діяльності. Викладачі просто начитували свої старі лекції. Всі починали здогадуватися, що вже скоро кінець».
Так само письменниця пересиділа вдома псевдореферендум про приєднання Херсонщини до РФ — вдала, що хворіє на коронавірус. Тож агітатори, які прийшли в квартиру вимагати йти на голосування, просто побоялися зайти, аби не заразитися.
«Постукали в двері, — згадує Олена. — Бабуся, що в мене жила, дуже злякалася, а я страшним хриплим голосом закричала: “Ковид! У нас ковид, заболели” і кашляла. Відкрила двері, вони сказали: “Бабушка, зайдите”. Я подумала, що таки непогано граю».
На початку осені росіяни вже не приховували, що збираються залишити Херсон. Вони перестали ремонтувати будівлі, в які влучали снаряди ЗСУ — просто переїжджали в інші. Більше не вдавали турботу про місцевих, почали навіть казати: «Когда ваши укропы придут, тогда и будете жаловаться». Подруга письменниці вдома різала жовту та синю тканину на смужки, зшивала їх разом та тайкома вішала по місту. Люди чекали.
«Херсон — це абсолютні анархісти»
На початку листопада в Херсоні вже не було електрики. Містом постійно ходили чутки про те, що перші підрозділи ЗСУ зайшли на околиці. Їх часто розпускали самі окупанти. Росіяни могли виїхати на вулиці з українським прапором та потім заарештовувати всіх, хто повірив, що це українські військові, та вийшов вітати.
11 листопада Олена Маляренко чергувала в церкві — знайома попросила її підмінити, продавати свічки. Раптом до приміщення заскочила жінка з криками: «Наші, наші прийшли!», схопила свічки та почала ставити їх до всіх ікон «за здоров’я наших хлопців».
Письменниця тоді скептично поставилася до цієї події, бо знала про провокації і не повірила. Але того ж дня до неї в гості прийшла подруга і розповіла — Херсон нарешті вдома!
«Наступного дня я вийшла в Херсон і побачила, як жінки залазять на білборди із російською агітацією та здирають ці плакати, — згадує жінка найрадісніший день Херсона за останні роки. — Діти бігали за машинами військовими, залазили і обнімалися. Все було обв’язане жовто-блакитними стрічками. Я ніколи не думала, що у херсонців є стільки жовто-блакитних прапорів. У косах дівчат, на сумках, на деревах — вони були скрізь».
Місцеві господині одна з-поперед одної прагнули неодмінно пригостити військових пиріжками та іншими наїдками. Їх готували просто у дворах багатоповерхівок на багаттях, бо електрики та газу в місті не було. Українські воїни скаржилися, що їх вже добряче нагодували тими пиріжками в херсонських селах, які вони пройшли, але ніколи не відмовлялися від цих проявів любові.
За першими радісними днями після звільнення настали важкі часи. Росіяни з лівого берега Дніпра почали нещадно обстрілювати місто й продовжують робити це до сьогоднішнього дня.
У грудні 2022-го Олена потрапила під обстріл, коли набирала в річці воду для технічних потреб — тоді так робили всі херсонці. Вже дорогою додому помітила, що бочка з водою протікає, і з подивом виявила на ній сліди від куль. Коли вона вже йшла від Дніпра, з лівого берега почав стріляти російський снайпер, кілька людей, що так само прийшли за водою, загинули.
У червні 2023-го письменниця змушена була покинути будинок біля Річкового порту — після підриву росіянами Каховської ГЕС його затопило. Внаслідок обстрілів померли обидві її кішки: одна від інсульту, в іншої після «прильоту» неподалік стався інфаркт.
Попри всі негаразди, Олена лишається в Херсоні і не збирається їхати з улюбленого міста. На її думку, основна таємниця стійкості Херсона, що дозволила пережити окупацію і нелюдські умови життя, і жорстокі обстріли — у характері херсонців.
«Херсон — це абсолютні анархісти. Вороги прийшли, багато — то ми пересидимо в очереті. Не йдуть — ми вийдемо з очерету та наваляємо ворогам. Абсолютна партизанщина, — характеризує письменниця своїх земляків і себе разом з ними.
Коли окупували Донецьк, донеччани голодували. Чому? Вони не знали, хто їм привезе їжу. Коли окупували Херсон, херсонець пішов через степ із рюкзачком до сусіднього села, взяв там їжу і потьопав назад, бо він ніколи не розраховував на владу.
Це не значить, що ті погані, а ці хороші, просто херсонець завжди живе сам по собі. Ми скраю України, до нас не доходять фінансові потоки. У нас найнижчі зарплати і завжди “парашутисти” при владі — представники інших регіонів. Тому тут люди ніколи не знали ілюзій».
Зараз Олена працює в Херсонському краєзнавчому музеї, спеціалізується на етнографії та продовжує писати. За мотивами її оповідань вийшла моновистава «Буде тобі, враже» в Херсонському обласному академічно-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Вона мала великий успіх на сценах Миколаєва, Харкова, Полтави, Кривого Рогу та інших міст України — гастролі тривають. Письменниця так само носить яскраві вишиванки і намиста, веде розмовний клуб «Ріка» для людей, які хочуть покращити свою українську, малює ескізи для листівок та хусток.
Олена підтримує зв’язок із Станіславською громадою, хоча вже й не працює в бібліотеці. На жаль, окупанти знищили колекцію рідкісних вишивок — рвали їх на ганчір’я та перев’язували ними рани тим, кого катували в застінках. Але деякі станіславські сорочки та рушники вдалося врятувати, вони подорожують Україною в межах виставки «Ломикамінь». Приміщення бібліотеки вціліло, й Олена має надію знову зустрітися там із дітьми, аби почитати і помалювати.
«Це моя земля, — каже вона. — І я хочу тут бути».