«Дарували препарати, які використовують лише у ветеринарній практиці». Як росіяни намагалися і не змогли приборкати дитячу лікарню в Херсоні
Херсонська дитяча обласна клінічна лікарня — критичний для міста й регіону медзаклад. В області немає жодної міської дитячої лікарні, тож це єдине місце, де діти Херсонщини можуть отримати спеціалізовану медичну допомогу.
Уже в перші дні повномасштабного вторгнення лікарня опинилася в окупації та ні на день не припиняла працювати попри обстріли та перебої зі світлом. Директорка закладу Інна Холодняк не пішла на співпрацю з росіянами, тож мала переховуватися й керувати закладом дистанційно аж до визволення Херсона.
Інна Холодняк розповіла про свою тактику поведінки з окупантами, чому деяких дітей доводилося відправляти у Сімферополь та як росіяни привезли у лікарню ветеринарні препарати під виглядом гуманітарної допомоги для пацієнтів.
До «червоної» зони з Херсонської дитячої обласної клінічної лікарні — трохи більше кілометра. Далі — Дніпро і російські окупанти.
Зараз тут під постійними обстрілами продовжують рятувати життя дітей, які постраждали від обстрілів, потребують складних операцій тощо. Лікарі також виїздять на допомогу в деокуповані міста й села Херсонщини.
Раніше в лікарні й уявити не могли, що працюватимуть із вибуховими травмами.
«Найстрашніше — зрозуміти, чому діти мають страждати через війну, — каже директорка лікарні Інна Холодняк. — Ми завжди говорили, що ДТП, якісь бійки — це страшно, й діти не мають в цьому бути. А тут — війна».
До повномасштабного вторгнення в закладі щороку лікували до 18 000 дітей у стаціонарі й ще до 80 000 — у поліклініці, розповідає директорка:
«До складу нашої лікарні входила виїзна неонатальна бригада, дві реанімації: для новонароджених та для дітей старшого віку. Ми виконували близько 7000 операцій, починаючи з народження дитини».
До 24 лютого 2022-го в лікарні працювали 1200 спеціалістів: лікарі, медичний персонал, водії, працівники адміністрації, бухгалтерії, лабораторії, харчоблоку, пральні, котельні, кисневої станції тощо. З початком повномасштабної війни в лікарні залишилася приблизно половина, а зараз — лише третина з них.
«Працювали під обстрілами, літаками, ракетами»
У грудні 2021-го Херсонська дитяча обласна лікарня відсвяткувала семидесятиріччя, на наступний рік команда планувала велику реконструкцію. Це був період коронавірусу, тож у лютому 2022-го у закладі були сотні дітей, хворих на ковід. Лікувалися й інші пацієнти: дві реанімації були повністю заповнені дітьми у важкому стані, в онкогематологічному відділенні перебувало понад 20 хворих.
У кожному корпусі лікарні є укриття, але на початку великої війни це були скоріше просто підвали, не обладнані ліжками чи технікою для процедур. Сповіщень про повітряну тривогу в місті тоді теж не було, тож медики орієнтувалися на звуки вибухів і повідомлення у телеграм-каналах Херсона.
«Працювали під обстрілами, літаками, ракетами над лікарнею, — розповідає Інна Холодняк про перші дні повномасштабної війни. — Тих, хто не потребував подальшого лікування, батьки на свій страх і ризик забирали додому».
Через постійну потребу бігати між палатами й укриттям тоді померли діти.
«В реанімації новонароджених на той час були недоношені діти, яких ми спускали туди-сюди, — згадує директорка лікарні. — Вони мали дуже високі шанси на те, щоб вижити, але, мабуть, через зміну температури, холодний кисень, ці діти померли».
Люди з будинків навколо також приходили в укриття. Деякі працівники забрали свої сім’ї та жили в лікарні. Організаційно було важко і незрозуміло, що далі. Що робити із їжею, медикаментами, киснем? Чи вистачить їх? Ба більше, лікарня чи не одразу опинилася в російській окупації.
«Частина росіян по Антонівському мосту одразу зайшла в місто, у нас не було цього тижня, відразу окупація, й кудись поїхати стало неможливо, — наголошує Інна. — Вже потім організували якісь “зелені коридори”. Але машину “швидкої” все одно росіяни б не випустили, тому батьки просто сідали в автомобіль, брали свою дитину й намагалися виїхати з Херсона».
Тоді в лікарні ніхто не розумів, що відбувається, але всі сподівалися, що бойові дії скоро вщухнуть та продовжували надавати допомогу дітям. За словами Інни Холодняк, Національна служба здоров’я України продовжувала фінансувати лікарню, тому працівники отримували зарплату.
На ходу також довелося вчитися надавати медичну допомогу при травмах від обстрілів і вибухів. З початку повномасштабного вторгнення таких пацієнтів у Херсонській дитячій обласній клінічній лікарні було 150 і всіх вдалося врятувати.
Інна досі пригадує перших дітей із травмами. Наприклад, хлопчика з пораненнями від уламків скла, родина якого намагалася виїхати через Чорнобаївку, але потрапила під обстріл. Або ще одну дитину з Берислава, яка отримала опіки після обстрілу будинку. Окупанти тримали родину на блокпосту дві або три доби, тож дитина дивом вижила.
Упродовж першого місяця окупації росіяни не приходили в лікарню. Потім з’являлися декілька разів, пропонуючи надати гуманітарну допомогу: ліки, харчування для дітей. Інна Холодняк відмовилася, говорячи, що в закладі є все необхідне на три-чотири місці. Так тривало до квітня, коли одного вечора директорці зателефонували:
«“С вами хотят поговорить представители Российской Федерации”, — перевовідає Інна. — Я сказала, що розмовляти з ними не хочу й поклала трубку. Через 15 хвилин біля лікарні з’явилися автоматники на БТРах із ФСБшником: “Вы нагрубили представителю Российской Федерации. Вы что, не понимаете? Мы тут навсегда”. Не склалася тоді розмова».
За тиждень окупанти знову з’явилися в лікарні. Цього разу з журналістами та більшою кількістю людей. Від Інни вимагали написати заяву про співпрацю з російською владою. Розмову з лікаркою вів працівник ФСБ, були також бійці Росгвардії. Інна пригадує, що в окупантів була вся інформація на неї: дата народження, місце навчання, досвід роботи.
«Питали, що друзі в Криму кажуть, — згадує директорка лікарні. — Я розповіла, що заздрять нашому обладнанню, протоколам лікування, можливості їздити за кордон навчатися. Вони досі в дитячій обласній лікарні їздять на реанімобілі, який купила Україна. А ми вже поміняли третій реанімобіль, бо він краще обладнанний. Ми знаємо, що в Росії медицина існує лише в Москві й Санкт-Петербурзі».
Працівник ФСБ навів Інні контраргумент: мовляв, у РФ санітари заробляють більше, ніж в Україні. А потім спитав, як жінка загалом ставиться «до ситуації, що склалася».
«Я говорю: "Скажіть, будь ласка, у вас є дружина, діти? Якщо на роботу до вашої дружини зайде четверо чоловіків з автоматами й запитають, як вона до цього ставиться, що вона відповість?Ми збиралися будувати лікарню, ви нам все це зруйнували. І Росія — це не та країна, з якою можна брати приклад", — переповідає свою відповідь окупанту Інна й додає: — Отака розмова у нас відбулася. Думаю, він прекрасно розумів, що я не погоджуватимуся на співпрацю».
Росіяни пообіцяли повернутися наступного дня. 11 квітня Інна забрала робочий ноутбук, всі важливі документи й пішла з лікарні. Відтоді директорка зрозуміла, що повернеться на роботу, лише коли у Херсоні знову майорітиме український стяг.
Рятували дітей з окупації
Якщо Інна Холодняк не захотіла йти на співпрацю, то її заступник, лікар-анестезіолог Віктор Бурдовіцин погодився стати головним у лікарні під російським прапором. Він був заслуженим лікарем України, до окупації Криму у 2014 році працював на півострові.
Директорка лікарні не пригадує за Бурдовіциним відверто проросійської позиції, але часом у розмовах він міг похвалити медицину у РФ. Перед деокупацією Херсона лікар разом із росіянами виїхав на лівий берег. Зараз його звинувачують у державній зраді, а справу передали до Малиновського районного суду Одеси.
Тоді ж, 12 квітня 2022-го, росіяни прийшли в Херсонську обласну дитячу клінічну лікарню й вже не застали Інну Холодняк. Окупанти перебрали всі речі, що залишилися в кабінеті директорки й забрали документи з даними поліцейських та військових.
«Поряд — лікарня МВС, і в перші дні повномасштабної війни прийшов її директор, — згадує Інна. — Він попросив залишити у нас документи з персональними даними поліцейських, військових. Переносили тихо, мені здавалося, що ніхто про це не знав. Але за деякий час хтось розказав Віктору Степановичу. Він викликав ФСБшників, які забрали всі ці ящики з документами».
Але про це директорці лікарні розповіли вже працівники, які залишилися. З часом співробітники виїздили з окупованого Херсона, забирали свої родини. Звісно, не всі, тож лікарня й далі надавала допомогу. Наприклад, продовжувала виїздити неонатальна бригада, що доставляла новонароджених, які потребували реанімації, з пологових стаціонарів. Щоправда, росіяни заважали і тут: на блокпостах казали, що лікарі мають лише 10 хвилин, аби забрати немовлят.
Проте були діти, яким у Херсоні не могли допомогти, — народжені з вродженими вадами серця. Їх і раніше не оперували у дитячій обласній лікарні, а відправляли у Київ.
«Виїзду немає, — пригадує Інна, — Дітям можна зробити операцію в Сімферополі. Але ціною транспортування була вимога росіян зареєструвати дитину за російським законодавством. Інакше ніхто не погоджувався приймати дітей у Криму. Ми довозили їх до селища Каланчак, туди приїздив реанімобіль дитячої обласної лікарні Сімферополя і забирав пацієнтів».
Одного разу дітей все ж вдалося вивезти з окупації. У квітні лікар-онколог разом з благодійним фондом «Таблеточки» забрав пацієнтів з онкогематологічними патологіями на лікування до Польщі.
«Це було за згодою батьків і з ризиком для благодійного фонду, — пригадує Інна. — Діти не потребували обладнання, тільки постійної хіміотерапії, яку не можна було переривати. Реанімобіль із такими пацієнтами росіяни б не випустили. Тому волонтери з дітьми їхали як звичайні люди, які виїжджали з Херсона, по два-три дні: спочатку — до Львова, потім — до Польщі».
Росіяни тим часом використовували Херсонську дитячу обласну клінічну лікарню як майданчик для пропаганди. Їхні ЗМІ приїздили знімати історії про те, що лікарі нібито кинули пацієнтів напризволяще, що Інна набрехала й жодних ліків чи їжі не було. Знімали, як росіяни видають гуманітарну допомогу:
«Російські пропагандисти розповідали, як гарно рашики допомагають дітям України: дуже “гарно” вони дарували лікарні препарат, який використовують лише у ветеринарній практиці й говорили, що його потрібно використовувати для дітей».
Насправді ж у лікарні був запас медикаментів, а російські розхідні матеріали часто не підходили для обладнання: у закладі воно було сучаснішим, тож окупанти просто не мали необхідних складників, наприклад, на апарати штучної вентиляції або інкубатори для новонароджених. З ліками згодом також стали допомагати українські волонтери.
«Часом хтось телефонував, казав, що передасть препарати, — згадує Інна. — Я дзвонила тим завідуючим чи медичним сестрам, які були налаштовані проукраїнські й чекали звільнення. Казала: “Завтра приїде людина, привезе медикаменти. Віддаси по відділеннях тихенько, не говорячи, хто тобі телефонував, хто передав. Взагалі не обов’язково комусь знати щось із цього приводу”».
Сама Інна Холодняк тим часом переховувалася у друзів, намагалася маскуватися на вулиці за допомогою кепки й окулярів. Росіяни шукали жінку вдома, проте сусіди не виказали її, хоч і бачили, як вона поверталася за речами. Окупанти прийшли ще декілька разів і припинили. Про виїзд із міста Інна не думала, бо вважала, що це буде ще небезпечніше, ніж залишатися. Тим паче, директорка лікарні тоді не втрачала віри, що незабаром у Херсон повернуться українські прапори.
«Я була заспокійливим ідеологом серед друзів, — посміхається Інна. — Я дуже погано розуміюся на географії, але тут я чітко розуміла, де що розташоване, що Херсон має бути звільнений. Коли це буде? Сьогодні, завтра, післязавтра? До того ж, гул війни був постійно: “Хаймарси” розбивали Антонівський міст, російські місця перебування особового складу. Ми постійно вірили, що нехай місяць-два, але Херсон звільнять. І мені буде потрібно на роботу! У мене діти, у мене колектив».
Хоч Інні й доводилося переховуватися, вона на власні очі бачила спротив херсонців. Одного разу вона пішла на ринок. Одна з покупців хотіла розрахуватися з продавчинею риби рублями. Та відмовилася.
«Покупчиня помчала за комендантом, — з посмішкою розповідає Інна. — Та жіночка-продавчиня каже: "Дівчата, кому сомиків треба?” Ми з подругою взяли рибу, віддали їй гроші і далі стоїмо. Тут та покупчиня повертається з комендантом, з автоматниками, сказала, що у неї не хотіли брати кошти. Продавчиня їм: “Хто не хотів брати гроші? Я? Та мене тут не було. Які сомики? Хтось бачив сомиків?” Людей багато стоїть, а ніхто нічого не сказав. На цьому все закінчилося».
«Такого свята не бачили ніколи»
У жовтні 2022 року працівникам лікарні почали приходити повідомлення від російських операторів зв’язку про те, що необхідно евакуювати обладнання та дітей на лівий берег. З тими ж закликами до них звертався тодішній «головний» лікар. Тож працівникам довелося вигадувати причини не робити цього.
«Частину обладнання лікарі забрали додому, частину — заховали у комірчинах, складах, — розповідає директорка. — Водії з реанімобілів зняли акумулятори та спустили колеса. Це був дуже великий ризик. Щодо дітей сказали, що їхній стан не дозволяє евакуації та їх не можна транспортувати. Для цього частині дітей біля ліжечок поставили апарати штучної вентиляції, навіть якщо вони не потребували цього. Тому жодної дитини, жодного обладнання із закладу росіяни не вивезли».
Інна пригадує, що перед самим звільненням Херсона було страшно, бо в місті не працювало світло, водопостачання, не було зв’язку і розуміння, що відбувається. Лікарню забезпечували генератори, але і їх вистачало лише на роботу реанімації. Проте день звільнення міста для Інни став особливо яскравим.
«Мабуть, такого свята не бачили ніколи, — посміхається вона. — Була величезна кількість українських прапорів. Де вони взялися? В той час, коли щодня йшла інформація: там вибили двері, там когось забрали, там когось зв'язали, той сидить на підвалі. Росіяни могли прийти в кожну квартиру, обшукати її. А кількість українських прапорів у день звільнення була просто запаморочлива».
З деокупацією Херсона почалися обстріли. Неодноразово «прилітало» й по лікарні: якось одночасно вилетіло біля 700 вікон. Але працівники швидко прибирають і відновлюють ураження. Лікарню підтримують міжнародні організації. Це дає змогу надавати допомогу на деокупованій частині Херсонщини.
«Ми сідали в реанімобіль, одягали броніки, каски, приїжджали в населені пункти, — ділиться Інна, — А там — світла немає, води немає. Ми їздили з УЗД-апаратом, що під'єднували до генератора в автомобілі і оглядали пацієнтів у машинах. Розширили телемедичні послуги».
Після деокупації в Херсонській дитячій обласній клінічній лікарні облаштували укриття з кімнатою ментального здоров’я, гральною, спортивним залом, операційною, реанімаційною палатою. Лікарів вистачає.
Зміни Інна помічає і в самому Херсоні. Через постійні обстріли тут стало вкрай небезпечно, але люди все одно продовжують жити, підтримувати дух міста, робити все, щоб було найнеобхідніше. Ставлення до Херсона також змінилося, вважає Інна:
«Раніше Херсон вважали маленьким провінційним містом, мало хто його знав — ну кавун, ну море, може, ще щось є. А сьогодні — це місто мужніх людей, незламних. Упродовж окупації, де б ти не йшов, у нас було написано “Чекаємо ЗСУ”, “Слава ЗСУ”, “Херсон — це Україна”».
