Плавні свободи. Як херсонець на човні нищив окупантів і рятував десятки земляків
Кінець літа 2022 року на Херсонщині. Берег Дніпра, вечоріє, тіні дерев вкривають пісок, на пляжі видніються сліди. Це сліди, на які натрапила поліція. Виявила човен і поруч — кілька трупів. Судячи з роздутостей, посинінь і водоростей, що зачепилися за пальці, тіла пролежали у прибережній воді кілька днів.
Метушні нема, все спокійно — криміналісти фіксують обставини, фотографують мертвих чоловіків, заповнюють протокол огляду місця події. Поліцейські впізнають їх — це місцеві рибалки й екологи, вони річкою з Миколаївщини доставляли волонтерку на окуповану Росією територію. Ознак вбивства не видно, слідів поранень — теж. Схоже, втопилися через необережність на воді.
Про трагедію повідомляють родичам, мама одного з померлих терміново приїжджає з Італії. В морзі вона упізнає сина, хоронить його й, не знімаючи траурної хустини, повертається назад, кудись під Флоренцію, подалі від війни, від тяжкої втрати рідної дитини, від холодної річки.
Повірили в історію? І росіяни теж повірили. І медіа повірили. І родичі «трупів» повірили. Повірили всі.
Проте насправді цього всього не було. Була тільки інсценізація смерті, розповів нам той, хто й був одним із «трупів». І саме завдяки цій легенді йому вдалося вижити та поділитися з нами багатьма не менш карколомними історіями.
Як вони з побратимами з Сил спеціальних операцій місяцями виконували завдання в окупації? Як приймали бої з окупантами? Скільки техніки знищили? Скільки людей врятували?
Від зачинених військкоматів до кулемета в руці
В ніч проти 24 лютого лунають вибухи. Від них Андрій* прокидається у себе вдома в Херсоні. Гучно з боку Чорнобаївки. Розуміє — напала Росія. Гортає новини в телефоні. Зідзвонюється з дружиною, рідними, колегами. В небі літають гелікоптери. Мама по телефону питає:
— Може, це наші летять?
— А що на них намальовано? — уточнює Андрій.
— Зірки.
— Так це не наші, це кацапи.
— Божечки! Я уже пів сотні вертольотів нарахувала!
Вранці Андрій уже стоїть під військкоматом. Там зачинено, біля входу — натовп чоловіків. Чекають воєнкомів, щоб отримати зброю і накази, й зайняти оборону Херсона.
Андрій пропонує всім не чекати, а діяти. Гримають у двері, пробують виламати. З приміщення вибігає офіцер, кричить, мовляв, тут нема ні військових, ні зброї. Тому Андрій з групою людей біжить до обласного військкомату. Там теж усе зачинено.
Чоловіки вирішують самоорганізовуватися — продзвонюють знайомих, погоджують дії. Андрій як досвідчений активіст бере координацію в свої руки, відправляє деяких хлопців на авто до Антонівського мосту. Інших — по Бериславському шосе. Третіх — у ще один напрям. Кожна група має спостерігати за обстановкою та доповідати про переміщення російської техніки та військових. Ще одна з боку Білозерки перекриває дорогу — накидують бетон і дерева на проїжджу частину, щоб техніка не могла проїхати. Так триває кілька днів, поки росіяни ще не заходять вглиб міста і стоять біля Антонівського мосту.
На третій день окупанти починають в’їжджати повільними колонами у двох напрямках. Короткими марш-кидками. Проходять кілька кілометрів — зупиняються, дорозвідують і рухаються далі. Зрештою, в перших числах березня росіяни дістаються центру міста і займають всі адмінбудівлі.
Десь тоді ж Андрію телефонують і кажуть, що загинув його дядько. Той долучився до тероборони, хоча всі рідні відмовляли його. На групу виїхали два БТРи, й вони з побратимами прийняли бій. Залягли в Бузковому парку з автоматами, а їх із техніки розстріляли крупнокаліберними набоями. Крім дядька, загинули майже всі тероборонівці — близько 20 людей.
Невдовзі після бою Андрій проїжджає тими місцями, бачить рознесені від пострілів голови.
Перші дні повномасштабки Андрій збирає інформацію. У Херсоні фіксують багато випадків мародерства крамниць, громадських закладів. А в місті на цей момент практично нема поліціянтів. Тому, аби забезпечити порядок, вони з колегами організовують громадську дружину. Збирають близько 200 людей. Розбивають їх на групи по п’ять-десять, розподіляють по районах, заводять внутрішній чат, складають план дій. Групи чергують на місцях, реагують на повідомлення громадян, затримують порушників і мародерів. Зі зброї у них — лише кийки.
На початку березня Андрій допомагає організувати перші мітинги. Продзвонює і запрошує знайомих:
— Ви ж розумієте, зброї у нас нема, але треба робити хоч щось, хоч якось окупантам вставляти палки в колеса!
Й дійсно на площі поступово збираються люди. З кожним днем їх стає дедалі більше: співають пісні, гімн України, вигукують патріотичні гасла перед російськими солдатами на танках, демонструють проукраїнські транспаранти.
В котрийсь із днів росіяни починають стріляти в повітря, вмикають в гучномовці пісні «про матрьошки», намагаються розігнати мітингарів, б’ють людей прикладами. Через кілька тижнів на площі з’являється Росгвардія. Вона відтісняє натовп, стріляє у протестувальників гумовими кулями, пирскає в обличчя газовими балончиками, кидає світлошумові та сльозогінні гранати. Люди розбігаються, раняться. Деяких ловлять і забирають на допити.
Друзі попереджають Андрія, що за організацію мітингів його вже взяли на олівець, і що потрібно залягти на дно. Він розуміє — мітинги перестають бути дієвими, й зараз важливіше працювати з війною, бо навколо — справжня війна. До того ж, він має бойовий досвід — свого часу брав участь у воєнних операціях у Нагірному Карабаху, проходив службу в армії та в СБУ. А ще — займався боксом.
Знайомі розповідають Андрію про кілька схронів зі зброєю, які закопали співробітники СБУ, коли покидали місто. Він із колегами їде на ці точки, розкопує схрони, а там — десятки автоматів, кулемети, гранати, пістолети. Так у них з’являється зброя.
Перша ходка лиманом і перший бій
Згодом у Андрія виникає план, як можна виїхати на неокуповану територію. По воді. Оскільки всі інші виїзди перекриті, шляхи заміновані, автомобілі підриваються, цивільних не пропускають, перевіряють або й розстрілюють.
Спершу Андрію розповідають, що людей на контрольовані Україною території вивозили двома човнами по Дніпру. Але на виході їх помітили росіяни, постріляли в повітря, наказали плисти до берега, інакше — розстріл. Організаторами були батько і син, які заробляли на вивезенні людей гроші, по 500 доларів. Їх тиждень допитували й били у льосі, а потім відпустили.
Андрій зустрічається з цими катованими чоловіками. Розпитує про всі деталі. Але більшість нюансів знає сам, бо має величезний досвід роботи на воді — виріс у родині рибалок, все дитинство, ще з кінця 1970-х, плавав по Дніпру, вивчив усі найдрібніші ходи і канавки у плавнях, працював екологічним інспектором, активістом зі збереження водних ресурсів, майстром лісу.
Єдине, що важливе в цій зустрічі — зрозуміти, як, коли і де їх можуть вирахувати і помітити росіяни. Стає очевидним, що окупанти ще слабко контролюють водойму.
Невдовзі один із українських військових, з яким постійно контактував Андрій, питає, чи може він вивезти військових на Миколаїв. Андрій погоджується, але наголошує, що спершу вони з напарником вивезуть маму, двох тіток й племінника.
Щоправда, мама не дуже хоче виїжджати, каже:
— Може, все ще наладиться?
— Мамо, не наладиться, я в списках. Вас усіх теж шукатимуть, — як у воду дивився Андрій.
Отже, наприкінці березня вночі вони вп’ятьох випливають на катері по Дніпру. Попередньо судно облаштовують звуковим і тепловим захистами. Ще до виїзду з українськими прикордонниками погоджують, що в обумовлену точку приїде український човен.
Рухаються малим ходом, спершу йдуть плавнями, в очереті, в темряві. Потім випливають на велику воду — в Дніпровський лиман. Андрій помічає різницю з мирними часами — зараз маяки не працюють і не видно жодних берегових координатів. Користується застосунком для орієнтування по зірках. Пливе за зірками.
Обидва береги Дніпра вздовж двох третин шляху — від Олександрівки до Геройського — обставлені російськими гарматами й охороною. Тому Андрій із рідними намагаються плисти посередині лиману, до обох берегів — по сім кілометрів. На звуженнях навпаки — уникають середини води.
Пливуть всю ніч.
Пливуть сім годин.
Пливуть близько 40 кілометрів.
Прокладають шлях із Кізомиса на Херсонщині до Лупаревого на Миколаївщині, де вже неокупована земля.
Андрій каже племіннику:
— Дивись, он вдалині видніється світло. Це вже наші прикордонники. Ще трошки.
Зрештою учасникам місії все вдається — вони висаджуються на вільну землю.
Але Андрій повертається в окупацію. Щойно ступають на берег, він каже:
— Я сідаю в човен і пливу назад. Я зобов’язаний, мушу. У мене там ще гора справ. Бо пообіцяв вивезти військових.
Військових, які в перші дні повномасштабки чекали наказів, а командування їх не давало. Тож вони діяли на власний розсуд. Хтось лишався на місцях дислокації і давав бій — такі зараз або в полоні, або розстріляні. Хтось переховувався і маскувався — тижнями, в квартирах, хатах, підвалах, на островах. Хтось — з Олешок, з лівого берега — діставався Херсона вплав. Військові повідомляли командирам, де вони перебувають, просили їх евакуювати. Так, через кілька контактів і дзвінків, один із командирів вийшов на Андрія з пропозицією вивозити тих хлопців з окупації.
Для таких експедицій потрібен бензин. А грошей практично нема. Тому Андрій з хлопцями виловлюють рибу в плавнях. Частину з’їдають або віддають військовим, частину — продають, а на виручені кошти купують пальне. На кожну ловлю плавають зі зброєю, для безпеки.
В один із нічних виїздів стається бій. Андрій з напарником саме закидають сітки на озері Червоному. Раптом поруч крізь очерет пропливає човен. Наших помічають і підпливають ближче. Це троє російських військових та колаборант у балаклаві. Питають рибалок:
— Хто такі? Що робите?
— Я еколог, — каже Андрій. — Ми тут посипали сіті, хочемо рибки відловити.
— Який ще еколог! Руки вгору!
— Все нормально. Ми просто ловимо рибу.
— Я сказав руки вгору!!
Ситуація максимально напружується. У Андрія з напарником у човні зброя, тому здаватися категорично не можна. Про те, як у такому разі діяти, вони домовилися заздалегідь, моделювали варіанти: сідали в човни, брали автомати, обумовлювали несловесні знаки та команди, зважували, що в якому випадку робити. Кожен мав розуміти, що їх можуть убити, втопити чи катувати.
Отже, в цій ситуації на озері рішення приймають швидко. Андрій подає побратиму знак. Стрільба на ураження. Різко дістають автомати, відкривають вогонь, кидають гранату. Окупанти пробують зреагувати, хтось тягнеться до зброї, хтось — стрибає у воду. Але росіянам втекти не вдається. Стрілянина вщухає. Всі окупанти розстріляні й мертві.
— Ми все правильно зробили, — каже Андрій напарникові. — Не можна було їм давати й шансу. Будь-який зайвий рух на воді — нас би засікли, й ми б могли вже піти на дно. А що нам було робити, якщо до них не доходило, що ми «екологи»?
Ніч стає довгою — доводиться діставати на берег острова човен із трупами, ховати його і ховати мертвих. Найважливіше, щоб ніхто не знайшов простріляні тіла.
Десятки врятованих життів
Зрештою, Андрій починає перевозити військових. Вони з напарником діють за наступною схемою. З Дніпровського лиману вночі доставляють бійців у Бузький та прямо на воді передають на великий катер берегової охорони, що прибуває з Очакова. Тією ж ходкою повертаються назад, уже навантажені припасами і пальним.
Хлопці роблять кілька ходок. Човен щоразу перевантажується — в ньому їдуть шестеро військових плюс два кермових. Будь-який зайвий рух чи висока хвиля можуть призвести до потоплення судна.
Тож Андрій береться за пошуки більш підходячого човна. Для цього вони з групою здійснюють нічну розвідку на дельту Дніпра. В місце, де є готелі, ресторани, оренда човнів, кемпінги. Мають бути і човни.
Учасники місії припливають і бачать — росіяни вже облюбували і підімнули під себе ці місця, саме сидять на березі, п’ють змародерений алкоголь, всюди шмигає охорона.
Андрій помічає підхожий човен — Finval 505 FishPro з потужним двигуном. Вирішують, що його потрібно брати. Вчотирьох під’їжджають до судна, довго чекають на слушний момент, коли росіяни більше повпиваються. Потім вискакують на берег, прихопивши кусачки, й перекушують ними трос.
Човен стоїть на колісному лафеті, тож його можна легко скотити на воду. Це й роблять. Але раптом у момент скиду він дуже шумно шубовськає у воду.
— Все! — сичить Андрій. — Зараз має бути бій. Автомати в руки!
Втім, пронесло — росіяни не почули. Можна повертатися. Тож хлопці отримують хороший човен.
Загалом Андрій робить добрий десяток вилазок за військовими. Упродовж багатьох тижнів. Забирає їх із різних локацій з окупації. Сумарно рятує близько 50 людей. Майже всі вони — офіцери. Серед них — кілька поранених.
З пораненими складно. Кожна хвиля, що б’ється об човен, завдає їм болю. А колоти знеболююче за таких обставин не можна. Тому, поки поранені пливуть, вони страждають.
Андрій чудово обізнаний з річковою місцевістю свого регіону. Він знає безліч протоків, каналів, що не відомі практично нікому. Знає місця, в яких вони з військовими іноді перечікують до ночі, до початку виїзду. Також у групи є свої інформатори серед браконьєрів, які працюють на росіян, але водночас повідомляють Андрію, де перебувають окупанти, чи вільні ті чи інші маршрути. Особливо ці дані допомагають, коли Андрій повертається з Миколаєва в Херсон. Бо в цих випадках він не може особисто попередньо відстежити ситуацію та пливе практично наосліп.
Кожен виїзд відбувається з максимальною підготовкою і обережністю. Військових їхня група вивозить максимально тихо, вдень місцевість вивчають із бінокля, деякі місця проходять виключно на веслах, від берега відштовхуються лише веслом.
З кожним тижнем ночі стають коротшими, час на вилазки зменшується, ймовірність виявлення партизанів зростає. Всіх запланованих військових Андрій вивозить до середини травня.
Останньою ходкою забирає двох капеланів. Один із них більше місяця просидів у підвалі, перед тим втікши від окупантів. Від нього неприємно пахне, він знесилений і заляканий, оскільки колегу, з яким він служив у церкві, росіяни катували, ґвалтували палкою й, зрештою, вбили.
Переслідування, викрадення дружини, «смерть»
Після останньої вилазки Андрій з напарниками кілька тижнів лишаються в Миколаєві — проходять медкомісію й мобілізуються до українського війська, а саме — в Сили спеціальних операцій.
В цей час у Миколаєві Андрій близько знайомиться з Михайлом*, якого долучають до їхньої групи. Вони і раніше кілька разів перетиналися у справах рибінспекції. Але зараз працюють над спільною справою. Михайло — людина з бойовим настроєм, характером і зі значним досвідом. Таких Андрій бачить здалеку, у них горять очі, вони шибайголови і готові порвати кожного. Й водночас це напрочуд продуманий і досвідчений боєць.
Після мобілізації, наприкінці травня, група Андрія вирушає вже не на волонтерські, а на бойові завдання.
Перше — доставити українських армійців не з, як раніше, а на окуповані території. В їхній групі — двоє професійних військових, десантник, Михайло, Андрій, а також напарник Андрія, який працює з ним ще з вивезення мами і тіток.
Військові в повній бойовій готовності й везуть із собою значну кількість різноманітної зброї — заховати у схроні. На необхідну точку доплисти не встигають. Тому вирішують висадитися в очереті під селищем Кізомис. Там у Андрія є будинок і мешкає молодший брат.
До війни цей будинок використовували як туристичну садибу — відпочивальники приїжджали, орендували номери, брали човни, риболовили, розважалися. Замовляли таку послугу онлайн або телефоном. У цій ситуації теж вирішують скористатися такою самою «послугою». Але щоб передати зброю.
Тож «рибалки» телефонують за оголошенням, орендують будиночок, мешкають там, риболовлять, їдять смажену рибку. В цей час Андрій шукає місця вглибині Херсонщини, куди перевезти цих кількох військових разом зі зброєю. Невдовзі селить їх ближче до Херсона, а сам їде в Миколаїв дооформитися на службу. Хлопці живуть у садибі близько місяця, передають командувачам багато важливої інформації — про колаборантів, про переміщення техніки, про кількість військових тощо.
Після повернення до Херсона Андрію та їхній групі дають різні завдання. Вони на місці обговорюють їх, планують і виконують. Наприклад, вистежують полковника ФСБ, який заїхав до міста з родиною. У визначеному місці монтують камери спостереження, облаштовують схрони в під’їздах. Один із напарників починає працювати ліфтером у потрібному будинку та передає побратимам ключі від під’їздів.
Натомість Андрій намагається влаштуватися в облдержадміністрацію. Для цього він зустрічається зі знайомими чиновниками, домовляється про посади, погоджується пройти поліграф, розповідає легенди, що хоче працювати «на благо Росії», що його минуле як активіста було лише боротьбою з браконьєрами, а по життю він проросійський. Проте реалізувати цей план не вдається, оскільки двох його напарників беруть у полон.
— Що? Їх здав мій побратим?! Той, з яким я перевозив усіх з самого початку?! — шаленіє Андрій, коли дізнається, хто розповів про них окупантам. — Значить, вони знають не лише про двох затриманих, а й про всю нашу групу.
Все, треба працювати наодинці. Навіть якщо мені буде тяжко, я не шукатиму нових напарників. Краще від нових відмовлятися, бо напарнику треба довіряти як собі самому. Ніхто не має знати, чим я займаюся. Навіть дружина і діти.
Андрій розуміє, що побратими, яких взяли в полон, знають все — їхні схрони, квартири, контакти тощо. Тож йому, Михайлу та іншим із групи потрібно негайно переховуватися та діяти вкрай виважено. Андрій перевозить дружину Олену* й сина Юру* на іншу квартиру. А сам на човні з побратимом прямує в Миколаїв. Михайло поки відмовляється їхати.
Саме в цей час Андрію повідомляють, що його дружину взяли в полон. Окупанти дочекалися, коли Олена увімкне світло в квартирі, увірвалися і викрали її, а заодно розікрали всі речі й цінності.
Як діяти? Андрій робить кілька телефонних дзвінків і дізнається контакт слідчого, який веде справу дружини. Далі телефонує своїм родичам у Москву, просить подзвонити з російських номерів до цього слідчого й пригрозити йому. Обумовлює, що говорити, як погрожувати, від чийого імені вести розмову. Родичі телефонують до слідчого, називають себе московською службою ФСБ, цікавляться Оленою, допитують, що сталося, чому і хто її затримав, погрожують, що вранці ФСБ прийде в прокуратуру і також перевірятиме жінку на наявність тілесних ушкоджень. І так далі за обумовленим планом.
Слідчий ведеться на легенду родичів Андрія, випитує, звідки у них його номер. Ті кажуть, мовляв, ви ж розумієте, що якщо ми можемо дістати ваш номер, то можемо і багато іншого зробити. Слідчий помітно лякається і йде на співпрацю. Одразу ж до нього привозять Олену, й він дає їй поспілкуватися по відеозв’язку з чоловіком.
Після розмови родичі телефонують Андрію. Кажуть, що дружина ціла, її не б’ють, і що викрадачі хочуть обміняти її на самого Андрія. Кажуть, що окупанти криком кричать, так хочуть його впіймати, бо той завіз стільки зброї і ДРГ, що можна відкривати «другий український фронт», що за нього і його колег дають два мільйони російських рублів, що їхні фотографії висять по всьому Херсону, що інформація про них є на сайті вагнерівців, що хочуть впіймати також його сина і «вирвати йому нігті».
Андрій з побратимами всю ніч думають, як бути. Перебирають десятки варіантів, аж раптом виникає ідея — померти. Інсценізувати свою смерть. Після цього Олену мають відпустити, й всі питання до нього відпадуть.
Виконується. Партизани їдуть на берег Дніпра, фарбуються в синій колір, лягають на човни, прикидаються мертвими, роблять фотосесію «трупів» та їхніх документів, які, за легендою, були з ними. Вигадують, що мама Андрія нібито приїжджала опізнавати його тіло й після похорон виїхала з країни, тому СБУ з нею не змогли зустрітися і поспілкуватися. Ніхто не знає, де він похований.
Далі запускають інформацію в ЗМІ, пабліки, поліцію про те, що такі-то й такі-то померли. Це все добре розходиться у медіа.
Про те, що це інсценування, практично ніхто не знає. Тільки кілька людей в поліції і батьки. Навіть рідний брат Андрія не знає правди. Після розголосу той дзвонить їхній мамі та плаче в трубку:
— Мамо! Андрія вбили! Твій син помер, його нема!
Мама спокійним голосом відповідає:
— Сину, заспокойся, все добре. Твій брат живий. Пояснюю…
Діти з автоматами в безкраїй воді
Тим часом окупанти й далі вистежують Андрія, підкрадаються все ближче. Затримують одних знайомих, інших, ті під тортурами розповідають усе, що знають. Росіяни їдуть на локації, в яких він буває. Йому доводиться постійно домовлятися про перевезення свого сина Юри з місця на місце.
Зрештою, Юру вирішують забрати з окупації. Андрій домовляється з двома жінками, щоб ті на авто вивезли його дитину і сина Михайла. Іншого сина Михайла взяли в полон.
За планом жінки з дітьми мають приїхати у Комишани, де їх зустріне друг. Там потрібно пильно обстежити берег, оскільки в цей час по всьому узбережжю окупанти вже проводять облави. Друг має влаштувати на березі прикриття — організувати відпочинок із шашликами і спінінгами. А потім виплисти на човні на річку з двома дітьми. Водночас Андрій має підплисти у домовлену точку з боку Миколаєва.
Все організовують саме так. В обумовлений вечір Андрій дістається до запланованого місця, але чує багато човнів навколо, довго намагається не висовуватися, кілька разів змінює дислокацію, перечікує в очереті. Дві доби не спить.
Зрештою, човен із дітьми під'їжджає на потрібну точку, їх пересаджують до Андрія. Вони втрьох дочікуються темряви й починають тихо рухатися на виїзд по канавках. Андрій дає дітям по автомату й каже:
— Раптом що, стріляйте. Не бійтеся, добре? Зрозумійте — від цього залежить все. Ми тепер одна команда.
Військовий також просить дітей вдивлятися в нічне небо і повідомляти, якщо помітять там зірочки, що повільно рухаються. Це можуть бути дрони, які простежують місцевість.
І справді, невдовзі діти помічають такий дрон. Андрій вимикає двигун, накриває його захисною сіткою, трохи перечікує в тиші, потім рухається далі.
Їдуть довго, випливають на широку воду, аж раптом на середині лиману в Андрія глохне двигун. Повна темрява. На годиннику — третя година ночі. До обох берегів — по сім кілометрів. На обох берегах — росіяни. До ранку до суходолу веслом не догребти. А вранці їх на воді відразу помітять. І вітер стихає. І діти сидять з автоматами в руках.
Андрій телефонує куму. Чує короткі гудки. Телефонує ще раз — кум бере трубку. Зв’язок нікудишній. Пояснює ситуацію. Кум підказує, що у двигуні треба спробувати поправити якусь деталь за інжектором. Юра накриває Андрія одягом, син Михайла підсвічує телефоном, а Андрій роздивляється незрозумілі деталі двигуна. Бачить — одна деталь відпала, тож її треба лише прикріпити на місце.
Потім пробує завести судно — вдається. Поїздка триває.
Кордон між окупованими і неокупованими територіями їхній катер перетинає вже на світанку. Росіяни їх помічають, Андрій теж їх бачить далеко на березі. Він тисне на газ, міцно тримає кермо й летить на всю швидкість.
Вода бризкає дітям на втомлені і усміхнені обличчя. Вони на свободі.
Ворожа техніка йде на дно
Андрію потрібно ще повернути дружину. План з інсценуванням смерті спрацював — росіяни відпускають її. Щоправда, заявляють їй, що чоловіка вбили й що це зробили вони. Кум, який допоміг Андрію з човном, їде до неї і довозить автівкою ближче до Миколаївщини.
В машині у Олени стається істерика: вона ридає, мовляв, чоловіка вбили. Кум заспокоює її, каже, що з ним все добре. Вона не вірить і не може зрозуміти, що насправді сталося. Тоді вони зупиняються при дорозі і дзвонять Андрію по відеозв’язку. Домовляються, що у Василівці її забере жінка, яка час від часу вивозить із окупації інших жінок. Так і роблять. Отже, в серпні Олена теж виїжджає.
Також лишається невирішене питання щодо брата. Він ніяк не хоче виїжджати. Далі сидить в окупації в Кізомисі, передає Андрію дані про рух на річках і берегах. Одного разу повідомляє, що окупанти розмістили на воді плаваючі бронетранспортери — ПТС.
Невдовзі Андрій з побратимами вночі переміщаються річкою неподалік від орієнтовного розташування ПТС. Обережно проходять те місце по очерету, намагаються непомітно оминути. Аж раптом — виходять прямо на два плаваючі бронетранспортери.
Ховаються назад. Хлопців не помітили, але повертатися вже пізно, бо скоро світанок і їх виявлять із берега. Треба рухатися лише вперед.
Вирішують вступати в бій — стріляти по техніці. Беруть два німецькі РПГ, налаштовують їх, стають так, щоб не втратити баланс на воді після пострілу.
Й випливають з очерету. Прямо на російську техніку. Миттєво прицілюються…
Перший постріл — влучний! Другий постріл — влучний! Ворожа техніка йде на дно!
Справу зроблено, пора ховатися. Андрій тисне на педаль газу. Хлопці швидко пролітають канавки, очерети, острівці, повертають човен у малопомітне місце. Зупиняються. Накривають маскувальний захист. Переводять подих. Прислухаються.
Вдалині довго чути крики, гул, свист, стрільбу. Перечікують ще деякий час, поки все влягається. Й рушають далі.
Порятунок побратима і свобода
Після випадку з потопленням двох плаваючих бронетранспортерів група бійців ССО, в якій був Андрій, на кілька тижнів залягає на дно.
Потім починається осінь, стає холодніше. З’являються нові операції. Зокрема, в жовтні командування ставить Андрію з побратимами завдання забрати з окупації Михайла, який влітку працював з ними, але віднедавна переховується в різних місцях.
Партизани складають план вивезення Михайла і починають діяти. Андрій дає координати точки на острові, куди він має під’їхати на човні й забрати Михайла. В домовлену ніч він із ще одним побратимом допливають до Станіславського маяка, на якому раніше вони знищили кілька росіян.
Аж раптом — починає сильно світитися місяць. І вітер заспокоюється. А їхній човен рухається посеред самого лиману. Стає зрозуміло — їх можуть помітити.
І тут же — чути звуки інших човнів. Це можуть бути росіяни. А може, й побратими Андрія?!
Ще за хвилину по тих човнах починають працювати зенітні установки. Гучно, масивно, трасуючими снарядами.
Андрій телефонує Михайлу, якого вони мають забрати. Той бере трубку й з’ясовується, що дійсно — це наші їдуть на човнах неподалік. Значить, місце зустрічі незмінне, й всі продовжують рух. Оскільки, якщо вони на цьому катері туди не дістануться, Михайло помре на тій точці через кілька днів від перемерзання і голоду. Андрій обрав це місце спеціально, щоб не прийшли росіяни — ні туди, ні звідти ніхто не може дістатися пішки.
Партизани пливуть далі, аж раптом — на воду сідає густий туман. Анічогісінько не видно. Дістають навігатор й рухаються далі. Повертають ще раз і губляться. Потім знову знаходять правильний напрям. Блукають так кілька годин.
Зрештою, Андрій з побратимом дістаються до обумовленого місця й знаходять там Михайла. Він сидить із викруткою в руці, готовий приймати нею бій.
Обіймаються, розмовляють і майже відразу вирушають назад. Бо невдовзі почне розвиднюватися, а ночувати й ховатися тут не хочеться.
Військові вирішують рвати на максимумі швидкості. Беруть до рук автомати і стартують. Женуть 70 кілометрів на годину. В повному штилі.
Невдовзі за ними вискакує човен. Але через кілька хвилин відстає.
Під Станіславом за ними — ще два човни. Й ці відстають. І ось, зрештою — перед ними вільні береги Миколаївщини.
Кінець жовтня. Світанок. Свобода.
***
Згодом ЗСУ звільняють правий берег Херсонщини. Андрію в перші ж дні дають завдання повертатися в Херсон. Там він вирішує навідатися до свого кума в лікарню, якого наприкінці окупації схопили і катували росіяни. Той втратив свідомість і кілька днів лежав у відключці.
Андрій приїжджає до кума і той раптом прийшов до тями. Й каже:
— Я вирубився, коли ще була окупація. А коли отямився — ти сидиш поруч, і ми вільні.
Гірша ситуація — з братом Андрія. Він місяць ховався на озерах і в плавнях, а Андрій ніяк не міг приїхати й забрати його.
Врешті брата взяли в полон. Здав його напарник Андрія, який працював з ним ще з вивозу мами. Той самий, який здав всю їхню групу. Він здавав усе і всіх. А потім обміняв себе на Андрійового брата.
Незабаром цей напарник отримає 15 років тюрми з конфіскацією майна.
Cам Андрій після деокупації продовжить службу у війську й, зокрема, братиме участь у завданнях в напрямку села Кринки.
* імена змінені
