«Мені досі цікаво, чому я вижила». Як Інна* з ССО збирала інформацію про ворога в окупованому Херсоні
Під час окупації Херсона місцеві жителі затято чинили спротив росіянам й всіляко намагалися довести: якщо їх і чекали тут — то не з хлібом-сіллю, а зі зброєю.
Опір в окупації став можливий завдяки комплексу факторів — від мирних мітингів та проукраїнських графіті до зухвалих диверсій в тилу ворога. Важливу роль у цьому зіграли Сили спеціальних операцій ЗСУ, на яких покладена організація руху опору та взаємодія з місцевим населенням і самоорганізованими групами спротиву.
Одна зі співробітниць ССО — кадрова військова з 20-річним досвідом Інна — весь час перебувала в окупованому Херсоні й разом з колегами збирала дані про ворога. Завдяки цьому Сили оборони успішно завдавали ударів по окупантах та їхній техніці.
Інна розповіла, як під виглядом звичайної домогосподарки знаходила чутливу інформацію в окупованому місті, постійно ходячи по лезу ножа, та що відчуваєш, коли ФСБ вибивають у сусідів двері. А також про те, як учасники її групи, ризикуючи життям, допомагали виганяти окупантів з української землі.
«Росіяни завжди дорікали нам: “Ну кто вы такие?”»
«До 24 лютого 2022-го росіяни часто бігали уздовж кордонів. Нам дуже хотілося: нехай вони ще раз побігають і нічого не станеться, — розповідає Інна. — Мій чоловік казав: “Буде війна”. Він взагалі ту війну бачив ще за 10 років до неї у снах. А я — оптиміст, не вірила, що вони наважаться».
Інна народилася в Кременчуці на Полтавщині в родині радянських військових. Під час її дитинства сім’я часто змінювала місця служби й, відповідно, переїжджала: жили, зокрема, у НДР, Туркменії, Чехословаччині. Інна тоді не планувала йти по стопах батьків й вступила до Полтавського педагогічного інституту, отримала диплом вчительки математики.
«Я вважала себе нащадком Макаренка, — посміхається вона. — Проте жодного дня не працювала за фахом».
Під час навчання Інна познайомилася з майбутнім чоловіком. Одразу ж після випуску, у 1994-му, подружжя переїхало до Криму. У 1996-му Інна приєдналася до Повітряних сил ЗСУ — стала займатися діловодством. У той час вона отримала перші знання про військову техніку — багато років по тому вони стануть у пригоді.
«Всі місця вчителів були зайняті, з’явилося місце у військовій частині, й мені запропонували його, бо я вміла друкувати на друкарській машинці, — пояснює Інна. — Східний Крим, степ, поселок Совєтський між Феодосією і Джанкоєм — всього п’ять будиночків, частина Повітряних сил, комплекс “Бук”».
У той час командир бригади, де служила Інна, знехотя брав на службу військовослужбовець, жінки шикувалися окремо. Проте, каже вона, згодом ситуація змінилася на краще, й військовослужбовець в армії ставало дедалі більше.
«Роки за два жінок почали брати на такі посади, на яких вони вміють спокійно працювати, а чоловіки не дуже люблять, — зауважує військова. — Моя перша форма — це жахіття було, а торік я отримала форму жіночого пошиття. На моїх очах пройшла градація від “Ты же женщина” до того, що до жінок у війську ставляться з повагою. Й вони засвоюють такі спеціальності, що я їм аплодую».
Умови служби українців у Криму тоді не витримували жодної критики. Майже рік у частині, де служила Інна, не було світла — попри те, що військові несли бойове чергування. До того ж, наголошує вона, у Криму їх принижували росіяни, які мали більше привілеїв та краще забезпечення.
«У Севастополі росіянська армія отримувала набагато більше грошей, у них була краща форма, — каже Інна. — Бувало так, що, наприклад, чоловік — в українській армії, а дружина — у росіянській, і вони між собою конкурували: у неї — велика зарплата, у нього — маленька. Росіяни завжди дорікали нам: “Ну кто вы такие?”»
«У 2014-му нам казали: "Вони вже йдуть на Херсон”»
У 2002 році Інна з чоловіком переїхали до Херсона, там військова продовжила службу у ЗСУ. Сьогодні вона називає Херсон найріднішім для себе містом.
«Раніше я не жила більше п’яти років на одному місці, а тут 20 років життя залишилося, — наголошує Інна. — Після захисту нашого міста я його призначила собі рідним».
У Херсоні Інна стала працювати з військовою поштою, її доставляли по всій Херсонщині, зокрема — на лівий берег.
«20 років каталися одними шляхами, — каже військова. — Й у подальшому, коли була окупація, це дуже допомогло».
Наприкінці лютого 2014-го росіяни розпочали анексію Криму. На той час бригада, в якій служила Інна, стала євпаторійським полком. Всі охочі з українських військових мали можливість вийти з півострова на материкову Україну. Проте переважна більшість колишніх товаришів по службі зрадили присязі. Інна досі не пробачила їх.
«Під час анексії наші спочатку трималися: чоловіки співали гімн України, жінки стояли навколо частини, захищали їх, — згадує вона. — Але з нашого полку в Херсоні ми зустріли лише сім машин і одного мотоцикліста. Була, наприклад, дівчинка, у якої чоловік перебував на Ай-Петрі, а вона — внизу, хвилювалася, щодня телефонувала й питала, що їй робити. І потім телефонує щаслива: “Нам уже форму дали російську”. Кажу: “Ты за портки продалась?” Починали всі разом, одне одного підтримували, а врешті вони залишилися в окупації — для нас з чоловіком їх не стало».
Проте, каже Інна, деякі залишилися в Криму, бо не мали іншого виходу. Серед них була військовослужбовиця, яка з початком анексії перейшла на українську й відкрито демонструвала в соцмережах, що підтримує Україну. Вона й досі у Криму.
«Ми її виправдали тим, що у неї двоє дітей та немає, куди їхати», — каже Інна.
Згадуючи той період, військова наголошує, що не хотіла б опинитися на місці виконуючого обов’язки президента та верховного головнокомандувача Олександра Турчинова.
«Тоді я бачила навіть по нашій формі, не кажучи вже про паливо та боєприпаси, що Україна була зовсім не готова до війни, — пояснює вона. — Сили й зараз не рівні, але тоді у Криму ми не готові були стріляти ще й морально».
У процесі анексії Криму ширилося багато чуток та інформації, яка не відповідала дійсності. Стверджували навіть, що росіяни вже просуваються на Херсонщину.
«У 2014-му нам казали: “Вони вже йдуть на Херсон”, але насправді то був переляк і дезінформація, — зауважує Інна — Телефоную в Чорнобаївку: “Правда, що у вас десант руський?” Відповідають: “Неправда”. Але у 2022-му все сталося зовсім інакше».
«На моїх очах заїхала перша група росіян»
За кілька днів до повномасштабної війни Інна з колегами по службі створили спільну групу в месенджері й домовилися, що в разі форс-мажору координуватимуть дії. 24 лютого 2022-го кошмари її чоловіка стали реальністю. Проте місто не одразу прийняло її.
«О пів на п'яту ранку я побачила та почула вибух, — згадує Інна. — Одночасно мені зателефонувала моя співробітниця. Ми зробили спільний виклик у групі і домовилися, що рухаємося в бік військової частини. Дивно було: ти біжиш містом, а хтось ще собачку вигулює, хтось — водичку купує в ларьочку нічному. А ти вже знаєш, що війна».
Будинок Інни в Херсоні розташований біля річного порту на Дніпрі, вікна виходять на лівий берег — у бік Голої Пристані, Олешок, Раденська.
«Все видно, воно потім в окупації дуже допомагало, — пояснює військова. — Перший вибух я бачила, можливо, з боку Раденська — там стояла 59-ка. Коли 300-ка вистрілювала з Голої Пристані, чоловік знімав азимути. За ними можна вирахувати, де розташована техніка, якого вона типу».
24 лютого у Інни та її товаришів був наказ залишатися вдома й чекати. У другій половині дня їх зібрав командир і сказав, що вони виїжджають з частини.
«Ми переховали нашу техніку, забрали зброю з нашого броньованого “Форду” й вийшли. Командир сказав залишатися на зв'язку, — розповідає Інна. — Ми пакувалися поспіхом, але були впевнені, що повернемося. Мені навіть на думку не спадало, що ми повинні кудись тікати — ми збиралися боронити наше місто».
Увечері того ж дня Інні довелося повернутися до частини: зателефонував командир й сказав, що світломаскувальна завіса залишилася трошки відкрита й звідти видно світло.
«Коли я прибігла туди, ворота були розкриті, і я вже махала рукою останній техніці, що виходила, — згадує Інна — На наступний день, коли я ще раз приїхала в частину, там вже налагодили чергування. Я побачила начальника, він мені суворо дорікнув: “Чого ти приперлася? Йди, чекай дзвінка”».
Вже в перший день на Антонівському мосту точилися бої. Містяни писали в соцмережах, що для поранених потрібна кров. 26 лютого Інна, яка є активним донором із 2006-го, попрямувала на станцію переливання крові. Атмосфера всередині була піднесена.
«Коли я зайшла туди, там був натовп, якого я ще не бачила, — посміхається військова. — Терапевт, заходячи на станцію, вигукнула: “Слава ЗСУ!” І ці найкрутіші люди нашого міста відповіли: “Героям Слава!” Водночас забігла тітка з чаєм та печивом: “Это нашим, русским солдатикам”. У медсестри щелепа відвалилася, завідуюча сказала: “Херсон — це Україна!” Та тітка сторопіла й так тікала, що ми навіть розгубилися».
Того дня, повертаючись зі станції переливання крови, Інна на власні очі побачила першу російську ДРГ, що зайшла в місто. Диверсанти, згадує вона, виглядали маргінально та розгублено.
«О 10-11 годині ранку на моїх очах заїхала перша група росіян — вони були в цивільному на трьох машинах, брудні і смердючі, без зброї, — розповідає Інна. — Під'їхали до нашого центрально ринку й почали розбігатися у всі боки й кричати: “Где тут горсовет?” Але тоді здавалося, що вони самі більше перелякані, ніж люди навколо».
«Кажемо: “Колона пішла”. Раз — і туди прилетіло»
Вже в перші дні повномасштабної війни у Інни та її колег почала складатися картинка того, що відбувається на Херсонщині.
«З 25 лютого ми бачили, що російська техніка йде навколо Херсона, але в саме місто ще не заходить, — згадує вона. — Тоді військовослужбовці з моєї частини вже перебували по місцях, де ми щось спостерігали. У когось там були родичі, їх стали розпитувати: “Що бачиш у віконце?” Й ті розповідали».
До групи, в якій працювала Інна, увійшло близько 30 людей. Зокрема, доєдналися всі ті військовослужбовці з її частини, які залишилися в Херсоні, також долучилися цивільні. Завдання ставили собі, виходячи з потреб оборонців. Спостерігали самі, аналізували свідчення очевидців, ретельно моніторили пабліки в соцмережах та російську пропаганду.
«У своєму секторі я бачила, скільки росіянської техніки, хто її охороняє, — розповідає Інна. — Довелося вчити, чим, наприклад, відрізняється “Смерч” від “Урагану”. Питаєш: “Що ти бачиш?” А тобі кажуть: “Танки з довгими носами”. — “Що?” — “Ну там ще мангали зверху”. Думаєш: “Про що вона взагалі?” Нам дуже допомагав верхній штаб. Картинки надсилаємо: “Схоже?” — “Схоже” або “Ні, не такий”. І потім нам вже зробили роз'яснення — підписали фотографії різних типів техніки, щоб цивільні не помилилися».
Росіяни, розуміючи, що їх здають, перекидали свої колони вночі. По сигнальних ліхтарях й навіть за шумом учасники групи визначали, скільки одиниць пройшло. Часом техніка, якою окупанти борознили українську землю, обчислювалася сотнями. Інна пригадує випадок зі співробітницею, яка рахувала колони, поки її 2,5-річна дитина перебувала в підвалі.
«Якось співробітниця пропала, дуже багато часу її не було на зв'язку, вся група вже почала хвилюватися, — згадує військова. — Коли вона нарешті з'явилася, питаємо: “Чому так довго?” А вона: “Техніку рахувала. 950 машин”. І потім каже: “Ще йде”. В іншій колоні було 850 одиниць. Це початок березня, вона бачила все, що йшло в бік Снігурівки».
Свої спостереження учасники групи передавали на Миколаїв, Одесу та «нагору» — в Київ. Отриману інформацію аналізували та успішно відпрацьовували українські військові.
«Кажемо: “Колона пішла”. Раз — і туди прилетіло», — пояснює Інна.
Особливо тісно група співпрацювала з силами спротиву Миколаєва. Стійкість цього міста, наголошує вона, була важлива і для подальшого звільнення Херсона.
«Залежно від того, яка техніка куди йде, сили спротиву Миколаєва могли орієнтуватися й перекидати туди те, що в них було, — підкреслює Інна. — Була група росіян, що постійно виходила в дві точки й обстрілювала Миколаїв. Ми давали прив'язки й до них. Не знаю, як передати відчуття, коли знаєш, що вони вже виїхали і скоро виконуватимуть свою жахливу місію».
Мережа цивільних в групі була широкою. Дехто з них допомагав особистими знаннями місцевості, дехто — комунікацією з родичами, які жили біля стратегічно важливих об’єктів.
«Була людина, яка водила паровози в бік Криму й знає ту дорогу як ріднесеньку. Він нас консультував — казав про точку, в яку, якщо вдарити, можна вивести з ладу залізницю, — розповідає Інна. — Ягорлицька затока — населений пункт Краснознаменка — вони там вивантажували техніку, а я була в тих краях, і у дівчини, яка в той час перебувала в безпеці, питала: “Що там мама бачить?” Вона випитувала потрошки у мами, й ми таку інформацію теж передавали. І так скрізь».
Часом цивільні з мережи проявляли дива героїзму. Серед них, наприклад, був чоловік, який передавав членові групи кольори сигнальних ракет з Чорнобаївки. Зрештою він і сам став військовослужбовцем.
«Він дуже ризикував, серед ночі підповзав близько, наскільки можливо, щоб бачити ті ракети, — каже Інна. — Інформація пішла на потік, і він вже не дозволяв собі не виходити на зв’язок або не передати щось, що б могло допомогти нашим військовим».
Заради якнайскорішого звільнення Херсонщини, підкреслює Інна, місцеві жителі були готові на все — навіть пожертвувати власним майном.
«У нас була жінка, навпроти якої жив дуже поважний представник ФСБ — коли він заїжджав до свого будинку, перекривали населений пункт, — згадує військова. — Питаю: “Можеш дати точні координати?” А вона: “Поруч мій будинок — ну нічого, трішки дах підрихтуємо”. На жаль, той ФСБшник встиг поїхати».
«Українська мова — це був наш пароль»
Обстановка в захопленому росіянами Херсоні була похмурою й тиснула. Увесь час Інна хвилювалася за себе та за дітей й дуже хотіла виїхати.
«Все літо ми відчували запах згорілих тіл, бачили мобільні крематорії, — згадує військова. — Нам розповідали про людей, які були “на підвалі”, й ці розповіді були страшні. Ти розумів, чим це закінчиться, якщо попадешся».
Натомість військовослужбовиця мала кілька причин залишатися. По-перше, в автівці розрядився акумулятор. По-друге, її чоловік до цього працював в СБУ, тож виїхати з ним було неможливо, а без нього вона б не ризикнула. По-третє, окупанти мали на руках списки українських оборонців, тож із великою ймовірністю блокпости вона б не проїхала.
«Ти виїжджаєш із дитиною, й тебе забирають на блокпосту — я не хотіла так ризикувати дітьми, — пояснює Інна. — Та найголовніше — наша група бачила, що те, що ми робимо — не дарма. Тому ми розуміли, що вийти не можемо».
Інформацію про ворогів у групі складали з пазлів — кожен з учасників відповідав за свій. У Інни був власний маршрут і легенда. Вона мешкала у своєму будинку з чоловіком, проте у розмовах постійно плутала сліди.
«Жінка така сива, за водою ходить, на ринок, люди постійно бачили мене та звикли, — розповідає вона. — У мене була легенда для всього оточення, що я не живу у своєму будинку, давно не працюю. Щодо чоловіка — навіть у під’їзді не знали, що він досі там.
Діти чули, чим я займаюся, розуміли, що не повинні нічого казати, якщо раптом спитають. Син знається на озброєнні, допомагав розібратися в техніці, бо, наприклад, були зразки, яких я ніколи не бачила. Йому тоді було 11 років».
На відміну від інших військових, які не жили за місцем проживання, Інна весь час залишалася у власній оселі. Й влітку вона зрозуміла, що навіть не приховала предмети, які в разі обшуків одразу б видали її належність до ЗСУ.
«Я відкрила шафу, у мене там лежить стопка грамот — від Полторака, Сирського, — посміхається вона. — А потім побачила, що у всіх горщиках стоять українські прапорці. Тож якби росіяни зайшли до мене в квартиру, у мене б не було шансів».
Херсон, каже Інна, місто — де всі одне одного знають, про її військовий бекграунд всі також пам’ятали. Відтак, змінювати зовнішність під час виходів на вулицю не мало сенсу. Тож найстрашнішим, запевняє вона, було відчуття, що в будь-який момент можуть здати:
«Найважче було, коли на ринку, на який я проходила 20 років і бувала там по формі, зустрічала “своїх”. І вони питали: “Що ти тут робиш?” Відповідала: “Я на пенсії давно”. У будь-який час будь-яка людина, яка проїжджає повз тебе в машині, може тебе здати. У тебе вдома діти, в машині — зброя».
Інформацію Інна черпала скрізь. Її літній сусід ходив по місту й ділився спостереженнями. А жінка на ринку розповідала про населений пункт, в якому жила.
«Наприклад, купуєш щось і розумієш, що з людиною можна переговорити, — пояснює військова свою тактику. — А людина приїхала з Білозерки, там орки стоять».
Іноді, аби ідентифікувати «своїх», достатньо було сказати «доброго ранку». Відтак, каже Інна, мова має значення:
«Українська мова — це був наш пароль, ми переходили на неї, бо, по-перше, розуміли, що вони нашу мову не розуміють. А по-друге — знали, що якщо людина з тобою розмовляє українською — ви одне одному можете довіряти».
При перетині районів окупанти встановили блокпости, де влаштовували перевірки. Тож задля власної безпеки Інна не сідала в автобуси, а телефон залишала вдома.
«Багато молоді палилося на телефонах: неможливо з соцмереж видалити фото, коли ти навпроти нашого прапору — й за це підлітків били, — наводить приклад Інна. — У мене в телефоні було стільки інформації, що я його навіть із дому не виносила. На випадок, якщо до нас прийдуть і перевірятимуть, був другий чистий телефон, але вони ж не ідіоти, щоб не зрозуміти, що це — прикриття».
Важливим для роботи групи був інтернет. На певних точках, згадує Інна, учасники могли підключитися до нього, підкачати новини й потім прочитати завантажене вдома, також передавати інформацію. Часом, коли інтернету не було, люди залишали в кафе увімкненим Wi-Fi й ділилися паролем.
«У тебе накидана інформація, головне — під‘єднатися, — пояснює Інна. — Підходиш, сідаєш на лавочку, робиш вигляд, що каву п'єш, поряд слухаєш, як якийсь чудик розповідає, як “тут росіяни прийшли надовго і всерйоз, і ви не хвилюйтесь, тут чотирьохсотки стоять”, а в тебе в цей момент улітає інформація щодо розташування техніки — і страшно, і радісно».
«Звук, коли вибивають двері — найстрашніше, що я відчувала за війну»
Гра, в яку грала Інна, ставала дедалі більш ризикованою, а ставки зростали. До її під’їзду приїжджали співробітники ФСБ та Росгвардії, до деяких учасників групи приходили з обшуками.
«Людина каже: “До мене зараз, можливо, зайдуть, я відключаю зв’язок”, — згадує вона. — Ми чекали, коли людина включиться і скаже, що все добре — це було найважчим. Учасниці групи ховали телефони й робили вигляд, мовляв, “Я молода мама, ось моя дитина”. Але щоразу розуміли, що будь-який сусід може сказати: “Вона військова”».
Інна пригадує один з найбільш моторошних випадків, коли співробітниці, яка жила по сусідству, довго вибивали двері, а потім ще й вирізали болгаркою. Кількома днями раніше та встигла поїхати, тож окупанти залишили після себе номер, куди звертатися «для відновлення дверей».
«Звук, коли вибивають двері — найстрашніше, що я відчувала за війну, — наголошує Інна. — Вібрує вся будівля і ти розумієш, що це зло залазить у твій дім. Поряд вибивають двері, а тобі інформація йде на телефон. Або автозак стоїть, двоє їх на вході, а ти піднімаєшся сходами і не розумієш, до тебе в квартиру прямують чи до когось. І коли заходиш — не до тебе, фух — далі передаєш інформацію».
Натомість Інні пощастило: у її двері не постукали, а росіяни її під час «прогулянок» не займали. Військова пояснює це тим, що після проукраїнських мітингів (де вона також брала участь, бо не могла залишатися осторонь), на яких херсонці продемонстрували, що «не дуже раді їх тут бачити», окупанти самі ставилися до них з осторогою. На диво, за всю окупацію з її групи ніхто не попався.
«Мені досі цікаво, чому я вижила, чому мене не здали. Й це велике щастя, що до мене не постукали, — дивується Інна. — Наша єдина мета була — звільнити місто. Те, що ми робили, — це повсякденна і дуже страшна робота. Чим все закінчиться, ми не знали, просто вірили, що те, що ми робимо — допомагає. І заради цього були готові на все».
Під час окупації за результатами роботи групу Інни приєднали до руху опору ССО, проте її склад постійно зменшувався. Попри всі ризики, люди виїжджали з окупації.
«Коли людина їде з ключової точки — це ускладнювало задачу, — пояснює військова. — У нашій групі була дівчина з тероборони, яка пішки виходила з окупації дуже повільно — можливо, тиждень — розуміючи, що на блокпостах можна попастися. І через деякий час до неї в дім прийшли — сусіди здали».
«Нехай вони розстріляють нас, але ми вільні»
Росіяни постачали техніку в Херсон з лівого берега Антонівським мостом. Проте в липні та серпні 2022-го ЗСУ перебили його ударами з HIMARS. Тоді окупанти почали встановлювати уздовж моста понтони — але в них також поцілили оборонці.
Після цього загарбники стали перевозити техніку поромами під прикриттям цивільних автівок — нібито піклуються про людей та роблять корисну справу.
«Коли наводили понтони — ми розраховували й туди прилітало. На пороми — теж. Один — точно наша робота, а на другий ми давали координати», — розповідає Інна.
Поромами окупанти перевозили все — від боєприпасів до награбованого. В останньому вони, на відміну від довготривалого закріплення в місті, досягли успіхів.
«Росіяни прийшли нас пограбувати, — наголошує Інна й наводить приклади: — У річпорту стояли заповнені зерном вагони й вони декілька діб вивозили звідси все. Й наші судна недобудовані. Бачили навіть лінолеум і стульчики з дитячих садків.
Вони декілька діб виносили картини з художнього музею й грузили у великі фури, накриті тентами. Я можу запам'ятати декілька номерів. Ми розуміли, що якщо зафіксувати, на яких машинах вивозять експонати, можливо, хтось зможе відслідкувати їхню подальшу долю».
У другій половині жовтня, коли росіяни почали вивозити з Херсона поцуплене українське майно та сакральні для себе артефакти на кшталт останків Потьомкіна, стало зрозуміло: вони тікають.
«Найприємніше було, коли ми чули, як вони виїжджають із Херсона і шлюпками хлюпають по Дніпру, — згадує Інна. — По телевізору оголосили, що треба виїжджати, і деякі бабусі, надивившись його, втекли. Одна жінка розповідала: “Мати, 80 років, побігла в річпорт та поїхала. Не знаю, де вона”. Отаке пропаганда робила з людьми. Перше, що вони зробили — увімкнули свій телевізор. І останнє: завалили телевежу».
11 листопада 2022-го, коли ЗСУ звільнили Херсон, містяни радо зустрічали українських військових та одразу ж почали позбуватися проявів ворожої пропаганди та зривати з білбордів ненависні плакати на кшталт «Россия здесь навсегда».
«Найяскравіший момент деокупації після підняття українського прапору був наступного дня — ми поїхали “об'їхати свої оченята” і обійняти людей, які дев’ять місяців 24/7 надавали нам інформацію, — посміхається Інна.
Повітря інше в Україні. В Херсоні з росіянами — це було не наше повітря. Херсонці, коли нас звільнили, казали: “Нехай вони розстріляють нас, але ми вільні”. Тобто воля або смерть — не просто слова. Це головні слова для нас, українців».
«Ми повернемо наші території і все там відбудуємо»
Помаранчева революція і Революція гідності, вважає Інна, стали першими рушіями, що почали змінювати світогляд херсонців та їхнє лояльне ставлення до Росії.
Проте, запевняє військова, навіть у 2022-му чимало українців до кінця не розуміли, на що здатні росіяни, й що, попри розмови про спільне минуле та братні народи, вони руйнуватимуть, грабуватимуть, вивозитимуть цивільних з мішками на головах. Відтак, саме окупація міста стала лакмусовим папірцем, яка розділила все на «до» та «після».
«Окупація показала, де справжні українці, а де — перекати-поле, яким все одно, з ким вони, — наголошує Інна. — Орки завжди відберуть у тебе все, що ти мав — від майна до життя. Те, що ми можемо домовитися — це не працює».
Секрет супротиву Херсона, вважає Інна, криється в комплексі факторів — свій внесок зробили ССО та інші військові формування, звичайні містяни і такі рухи як «Жовта стрічка». Всіх об’єднувало відчайдушне бажання якнайшвидше звільнитися від окупантів.
«Ми всі робили все, що могли, для звільнення міста, — запевняє Інна. — Цивільні творили дива, навіть поглядом показували окупантам, що не хочуть їх тут бачити. Український прапор був скрізь, і вони нічого з цим не могли вдіяти. На день вишиванки херсонці одягали вишиванки. Всі, хто хотів показати, що ми — Україна, це робили».
Після деокупації Херсона Інна продовжила служити Україні. Водночас росіяни продовжують мститися місту: щодня гатять по ньому, вбивають та калічать. Й Інні за це дуже болить. Полювати на цивільних із fpv-дронів, наголошує вона, — це негідно. Й після цього називати себе військовими — теж.
Проте, попри щоденні втрати та біль, учасниця руху опору впевнена — українцям вдасться вигнати окупантів з власної землі. Зокрема, і з Криму, в якому вона прожила вісім років.
«Крим — це наша, богом дана земля, наше море, — наголошує Інна. — Ми повернемо наші території і все там відбудуємо, бо ми сильна нація».
*ім’я змінено
