«Дехто істерив. А я думав: “Боженька, ще рано”». Історія херсонця Ігоря Ковтонюка, який пережив тортури в полоні
До повномасштабної війни Ігор Ковтонюк керував кухнями в закладах Херсона, а також літнім бізнесом у Залізному Порту на Чорному морі.
З початком окупації Ковтонюк залишився в Херсоні та зайнявся волонтерством. Разом із колегами вони годували сотні людей, які цього потребували.
На початку вересня 2022-го Ігор потрапив у полон. Окупанти знущалися над ним, як тільки могли: лупцювали, тушили об шкіру недопалки, катували водою та струмом, аби вибити з нього хоч щось корисне. Проте Ігорю нічого було сказати.
У розмові з нами Ігор Ковтонюк повертається до тих страшних часів, аби розповісти про 45 днів полону, гру окупантів у «хороших» і «поганих» поліцейських, багатогодинні допити та нелюдські тортури, дивовижне звільнення та обіцянку втопити його в Дніпрі за повернення до Херсона.
«Місто було безпорадним»
Ігор Ковтонюк народився в Ізмаїлі, що на Одещині. Коли йому було шість, батьки переїхали з сином до Херсона. Навчався на кухаря, після випуску влаштувався за фахом. Подеколи працював коком у камбузі — з екіпажем судна відвідав Турцію, Грецію й Сінгапур.
Згодом запустив невеличкий сезонний бізнес — фуд-точки в Залізному Порту на Херсонщині. Потім у Херсоні допомагав другові керувати рестораном. Влітку часто їздив на море, восени — ходив у ліс, з кінця осені й до початку весни — загартовувався. Політикою не цікавився: «як звичайні середньостатистичні люди, щось десь чув і бачив, але не заглиблювався, як це, можливо, потрібно було робити».
Увечері 23 лютого 2022-го до Ігоря в гості зайшли батьки. Родина повечеряла й лягла спати, не очікуючи, що принесе їм наступний день. Той ранок — гучний і хвилюючий — вони, як і більшість українців, запам’ятають на все життя.
«Напередодні всі моніторили новини, але ніхто не підозрював, що таке може статися, — зізнається Ігор. — О п'ятій ранку нам зателефонували, сказали, що десь лунають вибухи».
Згодом Ігор зрозуміє, що гримить із Чорнобаївського аеропорту, з якого окупанти почали «кошмарити» Херсонщину. Найперше він поїхав на АЗС, заправив повний бак й повернувся додому. Думок про від’їзд з міста в перший день у нього не було.
«У нас в кафе було багато персоналу, — розповідає Ігор. — Ми вирішили всю виручку, що є, розділити між співробітниками, щоб вони могли якось жити на початках. Я й ще одна людина почали розвозити всім гроші. Так і день промайнув».
Наступного дня Ігор запропонував батькам поїхати, але вони відмовилися. Родина вирішила, що залишається — принаймні на якийсь час.
«У перші дні повномасштабної війни місто було безпорадним, — згадує Ігор. — Хаос. Черги до крамниць, на заправки, в аптеки. Люди не розуміли, що робити».
Тоді багато херсонців — й Ігор зокрема — ще вважали, що все це триватиме пару тижнів, щонайбільше — місяць. Ковтонюк ще не підозрював, які випробування на нього очікують, й вирішив допомагати іншим.
Один із закладів, де він працював — невеличке кафе — розташовувалося в напівпідвальному приміщенні. Перші дні персонал, родичі та знайомі ховалися там. В кафе були деякі запаси їжі.
«Всі, кому була потрібна допомога, приходили, їли, пили, — каже Ігор. — Ми обладнали з диванчиків ліжка, зі столів зробили загородження — тоді ще думали, що в разі чого це нас врятує».
Проте на початку березня росіяни увійшли в Херсон. Тоді Ігор дізнався від батьків, що херсонці планують зібратися на проукраїнський мітинг. Він переслав це посилання друзям.
Вперше й востаннє до цього Ігор брав участь у вуличних акціях під час Помаранчевої революції. Шеф компанії, в якій працював його батько, підтримував Віктора Ющенка. Ігорю тоді було 16, він поїхав на Майдан та досі пам’ятає той дух єднання. Тоді він й гадки не мав, що 18 років потому йому з батьками доведеться виходити на мітинги за зовсім інших обставин.
Спочатку проукраїнські акції відбувалися щодня. Мітингувальники збиралися о 10-11 годині ранку на центральному майдані — площі Свободи. Росіяни стояли поблизу будівлі обладміністрації, а демонстранти — через дорогу, біля кінотеатру «Україна».
«Перші дні не всі ще знали про ці збори, а потім учасників ставало дедалі більше, — розповідає Ігор. — Люди ходили туди продемонструвати свою чітку позицію, дізнатися новини. Якщо ми сидимо вдома й не показуємо, що за Україну, то виходить, що приймаємо позицію росіян. Але ми цього не хотіли. Це було потужно».
Загалом Ігор брав участь у п’яти або шести мітингах. Проте показова байдужість окупантів до проукраїнських акцій швидко минула — проти мітингувальників почали застосовувати силу. Тоді Ігор перестав ходити на площу.
«Спочатку не всі розуміли, до чого все це призведе. Тому малювали плакати, вішали на куртки стрічки з прапорами України, скандували “Путін — хуйло”, “Херсон — це Україна”, — згадує він. — Жодної агресії від росіян спершу не було. Але потім вони почали розганяти людей шашками та димовими гранатами. Тоді мітинги пішли на спад».
«Щодня ми годували 250 людей»
Під час окупації, згадує Ігор, Херсон ніби повернувся в 90-ті. Беззаконня заохочувало безкарність. Почалося мародерство — обносили крамниці й банкомати. Причому, як росіяни, так і наші співвітчизники. На вулицях з'явилося багато нетверезих людей.
Тим часом Ігор переїхав до будинку друзів у центрі міста з величезним підвалом. Перший місяць окупації там жили 16-17 людей — молодь, люди старшого віку, діти.
«Коли ситуація накалаляся, з'являлися думки: "Може, поїхати?" А після спаду напруження: "Залишаємося вдома", — каже Ігор. — У мене приватний будинок, до повномасштабної війни ми закінчили ремонт. Безглуздо, звісно, але було шкода залишати це все. Якби я тоді хоча б на 5% розумів, до чого це може призвести, звичайно, виїхав би».
Разом із колегами Ігор почав займатися волонтерством. Допомагали всім, хто цього потребував — насамперед жінкам та літнім людям.
«Дехто поїхав із Херсона, залишивши батьків, дружин, ми допомагали їм, —розповідає Ковтонюк. — В нашому кафе були запаси, розвозили їжу по школах, пологових будинках, польових кухнях, пекарнях. Потім почали готувати в кафешці, де працювали, щодня годували 250 людей на ХБК. З п'ятої ранку бабусі-дідусі приходили».
В той час, згадує Ігор, в Херсоні можна було побачити багато екзотичних для міста національностей, з яких складалася армія окупантів. Були навіть ті, хто не розуміли російської. Дехто з загарбників застрягли десь глибоко в минулому.
«Якось ми їдемо й на блокпості я показую нашу “Дію”, — згадує Ігор. — А він каже: “Где паспорт? Кажу: “Так это наш паспорт”. А він: “Это не паспорт. Где книжечка?”»
Росіяни намагалися роздавати свою гуманітарку, але спочатку її майже ніхто не брав. Й лише згодом, каже Ігор, у людей вже не залишилося іншого виходу.
«Нас розчулювали їхні “репортажі”, про те, що мовляв “тисячі” приходять за гуманітаркою. Ми бачили, що максимум — 20-30, — каже він. — Вже потім, пізно навесні — на початку літа, коли фінансові можливості наших людей погіршувалися, багато хто вже почав брати їхню гуманітарку».
Волонтери дуже хвилювалися, що одного дня окупанти «завітають» до них на кухню. Проте, на щастя, цього не сталося. Хоча небезпека завжди була десь поруч.
«Якось я їхав із ринку з багажником, забитим овочами, м'ясом, — згадує волонтер. — Зупиняють на блокпосту й питають, чому у мене стільки їжі. Розповів, що ми допомагаємо людям. А вони: “Не может быть! Мы слышали, что вы, молодые укропы, забираете у бабушек деньги, золото, обворовываете — не помогаете, а только делаете хуже”. Кажу: "Я первый укроп, который делает все наоборот”».
Здавалося, більше Ігорю нічого не загрожує. Проте виявилося, що найстрашніше ще попереду.
«Посадили в бусик і поїхав я дізнаватися, що таке “русскій мір”»
8 вересня Ігор їхав у машині вулицею Луговою, поруч зі своїм будинком. Раптом дорогу йому перегородив мікроавтобус. Звідти вийшли двоє, одягнені в цивільне. А коли він спробував завести машину, з мікроавтобуса вискочили спецпризначенці в шоломах, навушниках і бронежилетах та наставили на нього зброю.
«Я зрозумів, що краще нікуди не рипатися. Відчинив двері, вони витягли мене, кинули на асфальт, одягли пакет на голову і стяжками зав’язали руки за спиною. Заштовхали в бусик. І поїхав я дізнаватися, що таке "русскій мір", — згадує Ігор.
У бусіку я був охуіївший. Таке відчуття безвиході, нерозуміння, шоку”. Дорогою вони називали ім'я мого сусіда. У мене є багато знайомих із таким ім'ям, я не розумів, про кого вони говорять. Вже потім зрозумів».
Виявилося, що саме сусіду Ігор «зобов’язаний» своїм затриманням. На початку вересня той хвалився патріотизмом у компанії з малознайомими дівчатами, які, найімовірніше, й передали інформацію окупантам. За день-два сусіда затримали. Врешті цапами-відбувайлами стали його знайомі, зокрема Ігор. За тиждень забрали і його.
«Мій сусід зп'яну розповів у компанії, що він — “борець за Україну, що нас багато таких і ми думаємо, як допомогти українській армії, — пояснює Ігор. — Коли його затримали, щоб відвести від себе агресію, він обговорив невинних хлопців — мовляв, що в них схрони зброї, що вони наркомани, алкоголіки. До цього я гадав, що у нас із сусідом схожі погляди. Але виявилося, що це не так. Нормальна людина не наговорюватиме на своїх же земляків того, чого немає, щоб себе вигородити».
До місця призначення Ігоря везли п’ять-сім хвилин. Хоча він і не бачив, де вони їдуть, спочатку інтуїтивно розумів:
«Ми їхали до центру. А потім уже почали петляти і я "загубився"».
«Коли давали сильну напругу, я відкусував собі язик»
Викрадачі привезли Ігоря до старої радянської будівлі на вулиці Пилипа Орлика, в якій в наші дні розміщувався бізнес-центр.
Два з половиною дня полоненого утримували в підвалі цієї будівлі, який перетворили на тюремну камеру. Це було щось на кшталт котельні з величезним краном посередині й безліччю труб навколо. До однієї з них в’язня прикували кайданками.
Разом з Ігорем в підвалі сидів Євген, який потрапив туди раніше. Батьку чотирьох дітей окупанти також «пошили» фейкові обвинувачення. Зараз, коли Ігор згадує співкамерника, на його очах з’являються сльози. Про долю Євгена нічого не відомо.
«Женя — офігенний чувак, — розповідає Ігор. — Він потрапив туди через родича — той був із “органів” і сховав у його гаражі зброю. Росіяни обшукували гаражі та знайшли її. Перші дні мені не давали їжу, Жені приносили, але годувати мене забороняли. Воду теж не можна було пити, але він мені передавав трохи. Два з половиною дні підтримував морально».
В бізнес-центрі Ігоря тримали з 8 по 10 вересня, аж поки не перевели в ізолятор тимчасового тримання (ІТТ) на вулиці Теплоенергетиків на околиці міста. У порівнянні з підвалом на вулиці Орлика, каже він, умови там були значно кращі.
«В ІТТ вже була камера “люкс”, "курорт", — сумно посміхається Ігор. — Вода у крані, світло є, ложки, виделки, матраци, туалет, їжу приносять. Коли заїхав, то хлопці, які були там, дали зубну щітку. Камера була на чотирьох, стабільно нас було там шість-сім. Різношерсті люди — від чиновників до бариг, які торгували наркотиками. Тих, хто мав якесь відношення до війни, не було».
Водночас на допити Ігоря чомусь возили до бізнес-центру. Власне, допитувати його почали з перших годин утримання в неволі. Разом з тим — і знущатися.
Під час таких допитів Ігор завжди був з опущенною головою та надвинутою на очі шапкою або пакетом. Тож, коли після звільнення правоохоронці покажуть йому фотографії, на яких міг бути хтось з його мучителів, не зможе ідентифікувати жодного. Пам’ятає лише деякі деталі інтер’єру: старий лінолеум та меблі економ-класу.
«У приміщенні було денне світло, тому, гадаю, це були верхні поверхи, щоб на вулиці не чули криків, — припускає він. — Коли я потрапив у полон, всі казали: "Витримай перший тиждень, далі буде легше". Але чомусь мене постійно "кріпили" [знущалися — прим.] днів 16-17. Перший тиждень на допити відвозили щодня, потім — раз на два дні».
Серед тих, хто допитував, згадує Ігор, були як молоді хлопці, так і «старші» — «більш серйозні». Більшість «молодих» були з тимчасово окупованих територій Донеччини та Луганщини. Натомість «старші» мали впізнавану російську говірку. «Молоді» «підготовлювали»: лупцювали, знущалися, тушили об шкіру недопалки й використовували цілий набір «вишуканих» тортур.
«Могли, наприклад, запропонувати вгадати смак айкосу, — згадує Ігор. — Я лежу на підлозі, вони тримають руки-ноги — так, що не можеш рухатися. Одягають протигаз, закривають доступ повітря. Відкривають шланг — "слоник" називався — й дихають тобі айкосом або "електронкою" [електронною сигаретою — прим.] Й ти задихаєшся. А вони питають: “Какой сейчас вкус? Угадай!” Бувало, що знімали з мене шкарпетку — засовують її до рота й водичку наливають. І ти до втрати свідомості захлинаєшся».
На мить Ігор замовкає. Переводить дух та продовжує:
«Струмом катували. Спочатку шокером тебе готують. Потім обливають водою. Надягають на мізинці, на вуха, на язик, на член дроти й вмикають струм. І "грають". Боляче. Ти можеш знепритомніти. На піку я рвав на собі ці стяжки й схоплювався. Коли дають сильну напругу, в тебе тіло не розуміє, що робить. І я постійно відкушував собі язик. Якось я знепритомнів і потім, коли вже прийшов до тями, побачив наскрізну дірку на лівій нозі. Через що — взагалі не знаю.
Мені щастило — я відходив сам. А ось хлопці, з якими я був — особисто це бачив — переставали дихати. Тоді вони [окупанти — прим.] вже запрошували своїх медпрацівників, ті давали "нашатир", "роздупляли”».
Вже наприкінці допитів, згадує Ігор, коли він був «на останньому диханні», до кімнати заходили «старші», які, припускає він, не хотіли бруднити рук.
«Вони намагалися грати в "гарних": до цього були “погані”, а вони вже розмовляли без насильства: "На сигаретку покури, на водички попей сладенькую с газом, на печеньку", — розповідає Ігор. — Казали: “Хватит врать”, питали: “Кто у вас главный? Где схроны с оружием? Кто спонсирует в Херсоне ДРГ, кто в них входит?” І перераховували прізвища: “Этого знаешь?” Я знав декого — всі херсонські хлопці, з тероборони, “ультраси”. Потім почали приписувати волонтерство — мовляв, ми під видом цієї справи отримуємо гроші на спонсорування ДРГ. Маячня, звісно».
Допити й тортури ставили за мету вибити з полонених хоч якусь інформацію.
«Я пропонував: “Кажіть, що треба сказати. Я скажу”. Мені нічого було розповісти. Але вони не вірили».
Співкамерники Ігоря кажуть, що щоразу його допитували три-чотири години. Натомість, за його власними враженнями, знущання тривали цілими днями.
«Через те, що я регулярно відкушував собі язик, не міг говорити та не їв нічого, лише рідке, — каже він. — Сильно били по нирках, тому ноги опухали. Після допиту мене приносили до камери. Пацани клали мене під шконку й робили з речей гірку, ноги ставили вгору, щоб кров відходила. Й на ранок ноги у мене були звичайні».
Своїх катів Ігор вважає «недорозвинутими людьми», яких колись утискали, й через це вони потім виміщували злість на інших. В якості доказу він наводить приклад.
«У перші дні вони казали мені: “Ты жирный, украинское сало”, — згадує Ігор, який важив тоді близько 100 кілограм. — Якось мене повезли, щоб я показав їм, де що розташовано. Дозволили мені підняти шапку чи пакет — вже не пам'ятаю, що на мені тоді було — аби побачив місцевість. Дивлюся, а двоє з них — просто “жирні свині”, кіло по 150. Один — із моєю сумкою, яку забрали під час затримання».
Під час перебування в полоні в’язні деякий час перебували в інформаційному вакуумі. Окупанти користувалися цим сповна.
«Тиснули на те, що нібито Миколаїв та Одесу захопили, що вони вже під Уманню йдуть на Київ, на те, що України вже скоро не буде. Мовляв, "Лучше рассказывайте, вы так своими будете”», — каже Ігор.
Водночас, коли до камери ізолятора потрапляли нові люди, розповідали новини. Так в’язні дізналися, що росіян вибили з більшої частини Харківщини, а на Херсонщині вбили кількох колаборантів.
«А коли наші підірвали Антонівський міст, ми так стрибали, ніби в цьому була наша заслуга», — посміхається Ігор.
«Нам дали води та сказали, що вивозять на розстріл»
В ізоляторі тимчасового тримання Ігор провів 20-23 дня. На початку жовтня його повернули до підвалу в бізнес-центрі. Жені в камері вже не було. Ігоря утримували там ще 20 днів.
«У підвалі час ніби зупинився: ти спиш на підлозі, на холоді, щодня їж сиру гречку, воду тобі не дають, у туалет ходиш у пляшку, — розповідає Ігор. — Усі 20 днів я майже не спав, дивився у стелю. Я був там із трьома молодими хлопцями по 18-20 років, які просто зняли “приліт” і виклали в інтернет».
Наприкінці жовтня вже було дуже холодно. Полоненим привезли старі матраци, ковдри, одяг й сказали, що вони зимуватимуть у підвалі. Кожен вже обрав собі одяг та обладнав шконку на зиму. Проте раптом в’язнів перестали годувати — три дні не давали ані їжі, ані води. Ще й вимкнули камери спостереження.
«Я подумав, що нас хочуть вбити або у них щось відбувається, — пояснює Ігор. — Вдень та вночі їздили машини, вони щось вивозили, завозили, вивантажували. Вже потім, зіставивши всі ці факти, зрозумів, що вони готувалися до від'їзду. Через три дні до нас прийшли, спитали, як справи. Ми відповіли, що хочемо пити. Нам дали води та сказали, що вивозять нас на розстріл».
Окупанти відчинили всі камери й вивели звідти 23-26 полонених. На голови їм наділи шапки або пакети, зав’язали руки за спинами скотчем. Кинули в них петарди та перезарядили автомати. Погрузили в машину й рушили в невідомому напрямку.
«Везли, мабуть, на автозаку — гучна й висока машина була, — припускає Ігор. — Ми зрозуміли, що їдемо на Комишанське кладовище. Дехто почав плакати».
Проте врешті окупанти з полоненими проїхали цвинтар. Зупинилися між Білозеркою та Станіславським каньйоном. В’язнів вивели в поле між виноградниками та яблунями.
«Всіх поставили в ряд на коліна. Й почали висмикувати по одному, — згадує Ігор. — Давали якусь табличку, не знаю, що там було написано. Й всі говорили своє ім'я, прізвище, дату народження та фразу "Со мной все хорошо". Коли всіх відзняли, знову перезарядили зброю. Ми думали, що це вже все».
На щастя, найгіршого не відбулося. Окупанти постояли ще пару хвилин й наказали тим, хто пішли на співпрацю та мають завдання в Миколаєві, «идти туда», а решті — також рухатися в тому напрямку, мовляв «идите в Николаев и там живите». Й перед тим, як поїхати, пригрозили:
«Если еще раз увидим вас в Херсоне, мы вас ракам скормим в Днепре».
«У капцях і жіночій кофті, не мився 40 днів»
Найперше, про що Ігор подумав на волі, було почуття голоду — до цього він та інші в’язні не їли три дні. Почали збирати яблука, проте врожай на той момент вже зібрали, тож залишилося лише кисле і гниле. Але полонені були раді й тому.
Частину документів звільнених в’язнів окупанти розкидали по землі, всі почали шукати власні. Проте Ігор своїх так і не знайшов. Далі стали думати, як дістатися до Херсона, до якого було близько 10 кілометрів. Розділилися на групи.
«Я пішов із мужиком одним, дідусем Мішою, у бік Кізомиса, бо в нього там була знайома ворожка, — пояснює Ігор. — Вже осінь глибока, а я в капцях та в шкарпетках, у довгій футболці та жіночій кофті. Ми не милися 40 днів, неголені, брудні. Прийшли, але ворожки там не було. Її родичка нам допомогла — пустила до сусіднього будинку, де ніхто не жив».
Перші 20 днів, поки Ігоря утримували в ІТТ, родичі ще знали про його місцезнаходження від його співкамерників, які виходили звідси. Проте в підвалі слід Ігоря загубився. Діставшись до «цивілізації», він спершу зателефонував своїй дівчині. Тим часом місцеві дали учорашнім в’язням одяг та засоби гігієни.
«Я підстриг дідуся Мішу, він підстриг мене, ми поголилися, вичистилися, — каже Ігор і посміхається: — Це як у фільмі — двоє зеків оселилися на дачі й намагаються привести себе в порядок. Тими “зеками” були ми».
Дорогою з Кізомиса до Херсона стояли кілька російських блокопостів. Близькі та друзі Ігоря почали думати, як витягти його з окупованого села. Врешті придумали «легенду».
«У мого знайомого є своя міні-пекарня та хлібна машина, — каже Ігор. — Й ми вигадали, що я — їхній співробітник, мовляв, вони приїхали за мною, я їду на роботу, а документи забув удома. Приїхала за мною ця хлібна машина, я вже чистий, добре пахну, сів до неї. Так ми дісталися додому».
На питання про зустріч із рідними Ігор спочатку мовчить. Й врешті не може втримати сліз.
«Хороша була зустріч», — відповідає він після паузи.
«Цей досвід ніколи не пройде на 100%»
Дорогою до Херсона Ігор ще не усвідомлював, що невдовзі в місті знову майорітимуть українські прапори. Зовнішніх натяків на це й справді не було: навколишні села ще перебували в окупації, а на дорозі стояли блокпости з окупантами.
Через те, що росіяни заборонили Ігорю повертатися до Херсона, приїхавши додому, він тривалий час не виходив на вулицю, аби його не «засікли».
Напередодні сакральної для херсонців дати — 11 листопада 2022-го — в місті не було зв’язку. Тоді до Херсона приїхав знайомий Ігоря й запропонував покататися містом — мовляв, росіян там вже небагато.
«Наступного дня він приїхав знову й каже: “Наші вже у місті”. Кажу: “Так ну як?” А він: “Ось так. Повір мені!” Й ми поїхали на ринок на ХБК. Там зустрілися ще з одним товаришем, з яким я сидів, — розповідає Ігор. — Ринок уже гудів, що наші в місті, у всіх п'янки-гулянки почалися. Потім уже побачили наших. Зустрічати ЗСУ на площу Свободи я не ходив, боявся. Мабуть, треба було, але, маючи такий досвід неприємний, подумав, що не піду».
Зараз Ігор живе в Одесі. Працює та допомагає війську. Поступово відновлює свій моральний стан. Проте події, які він пережив, залишуться з ним назавжди.
«Спочатку була замкнутість. Працювати з психологом я не хотів, думав, що сам все це вивезу, — каже він. — Зараз іноді спілкуюся з психологом, заспокійливі п'ю, відновлююся. Цей досвід ніколи не пройде на 100%. Але треба максимально витягувати себе, допомагати оточуючим. З хлопцями, з якими ми були “на підвалі”, бачимося, спілкуємося, підтримуємо один одного. Коли нас везли нібито на розстріл, дехто істерив. А я думав: “Боженька, ще рано”. Завжди потрібно вірити у краще».
