«Мамо, це за мною». Історія херсонської волонтерки Ірини Горобцової, яку окупанти понад два роки тримають у заручниках
«Привет, мои дорогие мамулечка и папулечка!... Я прослезилась от ваших фотографий, но это были слезы радости. Все девочки в камере сказали, что вы выглядите намного моложе своих лет и что вы у меня молодцы!...»
Подружжя Горобцових, Володимир та Тетяна, читають листи від доньки Ірини на своїй кухні в Херсоні. Всі листи написані російською та підписані «ZONATELEKOM, ФКУ СИЗО-1 УФСИН РОССИИ», бо Ірина вже третій рік перебуває в неволі в окупованому Криму.
Росіяни зухвало забрали 37-річну жінку з дому зранку у її день народження — 13 травня 2022 року. «Вони сказали, що ввечері повернуть її, але я відчула того ранку, що більше свою доньку не побачу», — розповідає Тетяна.
Відтоді героїня визвольного руху Херсона, яка рятувала містян в окупації, стала заручницею Кремля й сама очікує на порятунок із підвалів окупаційних тюрем.
Аби з'ясувати деталі трагічної історії Ірини Горобцової, ми поспілкувалися з її родичами та компетентними можновладцями в Україні.
«Штаб спротиву»
«Це сталося тут, в цій квартирі. Бачите, який у нас вид? Видно Чорнобаївку та окружну дорогу, — показує Тетяна Горобцова панораму з вікна й продовжує: — Вони звинуватили доньку, що та рахувала кількість російської техніки, яка рухалася дорогою, та передавала ці дані до наших».
З початку окупації Херсона Горобцови ходили на антиросійські мітинги. Але здебільшого Ірина та її мама їздили власною автівкою Херсоном й найближчими селами та займалися волонтерством. Громадський транспорт майже одразу перестав курсувати, тож жінки почати розвозити по лікарнях медикаменти, доставляти ліки тяжкохворим додому, перевозити лікарів.
«Ми транспортували лікарів із дому до лікарень і назад, як таксі», — згадує Тетяна.
Під час окупації Ірина також активно вела соцмережі, де вимагала екстракції бійців «Азова» з Маріуполя, а свою квартиру називала «штабом спротиву».
На кухні Горобцових тепло та затишно, багато домашніх смаколиків. Подружжя завжди радо приймає гостей. Але під час окупації домівка наповнилася сумом та болем.
«Мамо, це за мною»
Ранок 13 травня 2022 року був святковим для родини, Ірині виповнилося 37. На столі чекав торт. Раптом матір жінки побачила у дворі мікроавтобус та кілька легковиків. З автівок висипали озброєні чоловіки в балаклавах.
«Я якраз повертався додому, кажу їм: “Що сталося?”, — розповідає батько Ірини Володимир. — Вони у відповідь: “Проверка документов”».
У той час Ірина також бачила автівки з вікна й сказала: «Мамо, це за мною».
Кілька росіян вдерлися до квартири Горобцових, влаштували обшук. Знайшли український прапор. Чоловіки не називали себе, питань не ставили, наказали Ірині взяти документи, телефони, ноутбук й увели її з собою.
Тетяна запитала в одного з російських військових, де їй шукати доньку — той відповів, що у військовій комендатурі. Такі органи окупанти створили на захоплених українських територіях, аби взаємодіяти з цивільними, а також контролювати громадські процеси.
Тож наступні тижні подружжя відвідувало всі можливі окупаційні інстанції в Херсоні, намагаючись знайти місце перебування дочки та з'ясувати її подальшу долю.
Горобцови припускають, що перші кілька днів Ірину тримали в сумнозвісній катівні — ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) на вулиці Теплоенергетиків. Лише за кілька тижнів після незаконного затримання подружжя випадково почуло, що Ірину найімовірніше вивезли з області в невідомому напрямку.
«Рішення щодо вказаної особи буде здійснено після завершення СВО»
Родичі Ірини продовжували її пошуки щодня. Вдень вони їздили до окупаційної влади, а ввечері та вночі — писали та надсилали електронні листи.
«Я надсилав листи Путіну, Патрушеву, всім можливим російським чиновникам», — згадує Володимир Горобцов.
У своїх зверненнях батько Ірини просив роз'яснити ситуацію з донькою та всюди повністю зазначав її дані. Раптом чоловік отримав першу відповідь від ФСБ у Криму.
Замість імені Ірини в листі написали «вказана особа», а замість пояснень, де перебуває жінка, зазначали таке: «Вказана особа здійснювала протидію спеціальній воєнній операції. Особа розміщена та утримується у відповідності до вимог чинного законодавства. Прийняття рішення щодо вказаної особи буде здійснено після завершення СВО».
Так батьки зрозуміли, що Ірина перебуває в Криму та наприкінці липня 2022-го вирушили на окупований півострів навмання.
«Ми не мали уявлення, куди і до кого звертатися, просто приїхали в Сімферополь до управління ФСБ, потім в СІЗО, але нічого не домоглися», — каже Володимир.
Трішки пізніше за допомогою кримських адвокатів-волонтерів батьки жінки впевнилися, що Ірину утримують в одному з сімферопольських слідчих ізоляторів. Насправді спочатку її тримали в СІЗО №1 в одиночній камері, що також є певним видом тортур.
«За перші місяці Ірішка прочитала понад 80 книг», — розповідає Володимир.
Звідти Ірина й написала свого першого тюремного листа, де вказала, що тортур над нею не здійснюють.
За п’ять місяців, у жовтні 2022-го, Ірину перевели в СІЗО №2, де вона провела 17 місяців свого життя. Весь цей час жінка навіть за нормами російського законодавства не мала офіційного статусу затриманої.
«Фактично її тримали “втемну”», — кажуть батьки Ірини.
Родичі жінки не отримали ані офіційного письмового підтвердження щодо підозри, ані повідомлень про те, як з нею зв'язатися. Водночас Ірина не мала можливості користуватися комерційними послугами приватного захисника. Росіяни запропонували безкоштовного державного адвоката, який виконував свої обов’язки суто формально.
Керівник департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу генерального прокурора України Юрій Бєлоусов стверджує, що така практика росіян щодо українських заручників є нормою в російсько-українській війні:
«Окупанти говорять затриманій особі: “Ніхто не знає, де ти. Ніхто не знає, що з тобою тут відбувається. Я можу робити з тобою будь-що”. Й саме тому вони приховують своїх заручників — щоби ніхто не бачив і не знав, де вони. Росіянам здається, що вони не понесуть за це відповідальність».
Наприкінці березня 2024-го Ірину знову перевели в СІЗО №1. Тільки тоді проти неї відкрили так звану кримінальну справу за підозрою у шпигунстві й фактично легалізували арешт та утримання дівчини в російському правовому полі. Розпочалися судові засідання, незаконний суддя виніс постанову про призначення запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Також злочинні слідчі РФ сформували офіційне звинувачення до Ірини: «[...] подозревается в том, что она в период с 24.02.22 по 15.03.22 на территории Херсонской области […] будучи против специальной военной операции […] под предлогом патриотизма привлечена с избранием псевдонима “Аляска” к конфиденциальному сотрудничеству с ГУР МО Украины…»
Камера квітів
СІЗО №1 в Сімферополі переповнено українцями. Ще з 2014 року пенітенціарний заклад окупаційної влади Криму був широко відомий в Україні, адже там тримали режисера Олега Сенцова, журналістів та правозахисників.
У 2022-му українці на окупованих територіях проявили спротив, якого росіяни не очікували. Відтак установу розширили, додавши ще понад 400 місць для утримання.
Зараз Ірина перебуває в камері з шістьма дівчатами віком від 17 до 40 років. Всі незаконно затримані жінки — українки, всіх підозрюють у шпигунстві за 276 ст. «УК РФ» — кримінального кодексу держави-агресорки.
Проте Горобцова є однією з небагатьох, що отримала так званий вирок у своїй незаконній кримінальній справі. 15 серпня 2024 року так званий Херсонський обласний суд в окупованому Сімферополі засудив жінку на 10,5 років ув'язнення. Ірина не зможе набути статусу військовополоненої та як цивільна особа залишається заручницею. За нормами Міжнародного гуманітарного права цивільні заручники не підлягають обміну, лише безумовній репатріації.
Юрій Бєлоусов наголошує, що окрім букету воєнних злочинів проти цивільних осіб, кричущим у таких випадках є порушення права на справедливий суд:
«Європейський суд з прав людини та Європейський комітет проти катувань завжди говорить, що має бути забезпечено три права для затриманої особи: право на захист, право на медичну допомогу і на зв'язок із зовнішнім світом. Зв'язку із зовнішнім світом не було три роки, право на захист не забезпечено. Щодо медичної допомоги, можна собі уявити, якою могла бути така медична допомога. Доведення цього вже ставить під сумнів будь-який вирок щодо цієї особи».
Наразі Ірина залишається в Сімферополі, проте дуже скоро окупанти можуть депортувати її до будь-якої колонії в глибині РФ.
Горобцова продовжує листуватися з батьками з неволі, її листи прикрашені квітами. Хтось із рідних дівчат у камері передав їм кольорові олівці та фломастери. Жінки розмальовують бланки ZONATELEKOM, демонструючи рідним неймовірну силу духу та надії на якнайскоріше звільнення.
«Ми з нею граємо в шахи, — каже батько Ірини. — В кожному листі робимо по одному ходу, вже зробили три».
Під час оголошення «вироку» влітку 2024-го в залі так званого Херсонського обласного суду в Сімферополі Ірину фільмували. Росіяни опублікували відео для своїх пропагандистських цілей.
«Вона зараз краще виглядає, — зазначає Тетяна Горобцова. — Ми намагаємося через волонтерів передавати наскільки можливо посилки з їжею та ліками. Для неї, для всіх дівчат. У цій камері з квітами».
***
Українській офіс Омбудсмена та Координаційний штаб із питань поводження з цивільнополоненими, що займаються, зокрема, питаннями повернення цивільних заручників, практично безсилі перед волею росіян.
«Ми знаємо про всіх дівчат, і про тисячі інших цивільних заручників і готуємо все необхідне для їх повернення. Також ставимо у пріоритет повернення саме жінок. Проте росіяни просто не віддають їх», — зазначає джерело з Коордштабу на умовах анонімності.
Процедура репатріації, безумовного повернення цивільних заручників не передбачена міжнародним законодавством, бо вимагає негайного повернення людини на територію її громадянства. Водночас росіяни продовжують скоювати воєнні злочини на захоплених українських землях: викрадають цивільних, незаконно засуджують та утримують на своїй території в жахливих умовах.
За цими фактами з 24 лютого 2022-го правоохоронні органи України зареєстрували 4 136 кримінальних проваджень. Найбільше — понад тисячу — в Херсонській області. Й за кожним таким випадком — страх, відчай, сум та біль, а ще — жага до життя, справедливості та сталева воля кожного українця.
Текст підготовлений у співпраці з Реконінґ Проджект (The Reckoning Project) — глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів — спеціально для Signal to Resist.
