«Ми боялися кожного, підозрювали кожного». Як журналістка Валентина Федорчук проривала інформаційну блокаду в окупованому Херсоні
Правдива інформація — те, чого в окупованих містах та селах бракує так само, як і базових прав людини.
Коли в березні 2022 року росіяни захопили Херсон, кореспондентка «5 каналу» Валентина Федорчук вирішила залишитися в місті та виходила в прямі етери просто неба, ризикуючи потрапити до катівень ФСБ. Зараз вона працює на єдиній місцевій херсонській радіостанції, яка мовить також і на окупованих територіях. Собі за мету радійники поставили зберегти зв’язок між обласним центром та лівобережжям Херсонщини.
Валентина розповіла про окупаційні лайфгаки — як знімати проукраїнські сюжети й не попастися окупантам, чому їй так важливо було виходити в етер з відкритим обличчям та на впізнаваних вулицях міста, а також як зараз вдається тримати зв’язок з людьми, які більше двох із половиною років живуть в окупації.
Відкрито знімали окупантів на телефон
У лютому 2022 року, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, Валентина Федорчук звільнилася з херсонського телеканалу «ВТВ плюс». Попри досвід роботи в медіа, 26-річна дівчина до останнього не вірила, що почнеться велика війна. Новини ранку 24 лютого застали її зненацька.
«Ми з чоловіком прокинулися налякані, — згадує Валентина. — Спершу поїхали заправити авто. У Херсоні були величезні черги на АЗС, ми стояли в такій годину чи півтори. Мені зателефонувала подруга й сказала, що є можливість виїхати через Миколаївську область. Я відповіла, що маю залишатися — для роботи. Було розуміння, що неодмінно треба залишатися, бо телефонуватимуть із каналу, й треба буде обов’язково включитися. В той час я не розуміла до кінця, що нас чекає».
Перші дні повномасштабної війни в Херсоні було відносно спокійно. Містяни чули бої в передмісті та обстріл Чорнобаївського аеропорту, житлові квартали росіяни тоді ще не обстрілювали — окупантам було не до цього, вони намагалися прорвати оборону ЗСУ. 25 лютого бої йшли вже біля Антонівського мосту. Валентина в цей час виходила в етер «5 каналу» із вулиць Херсона — розповідала про настрої в місті та просування ворожої армії.
1 березня росіяни прорвали оборону, до середмістя заїхали ворожі танки та БТРи. В житті Валентини почалися довгі вісім місяців окупації та напруженої роботи в нових умовах, сповнених ризику. Весь цей час можна було виїхати з міста, але журналістка та її чоловік Владислав Радковський лишилися. Хтось мав розповідати світу, що відбувається, тож Влад перекваліфікувався на оператора, аби допомогти дружині знімати репортажі — віднині в підпіллі.
Водночас їхня дитина, восьмирічна Катя, гостювала в бабусі в селі Борозенське за 135 кілометрів від Херсона, що також окупували. Тоді Валентина поривалася їхати забирати доньку, але врешті вирішила, що безпечніше буде лишитися.
Під час окупації українські журналісти нерідко потрапляли в полон. Станом на кінець жовтня 2024-го, за даними Національної спілки журналістів України, 30 медійників перебувають у російському полоні. Окупанти заходили в населені пункти, маючи списки учасників АТО/ООС, активістів та журналістів.
Валентина підозрювала, що вона також є в цих списках — тож боялася, що під час проходження заміського блокпосту, де людей перевіряли ретельніше, ніж у межах Херсона, її можуть заарештувати.
«Ми тоді ще не знали, чи є в них списки журналістів, — каже вона. — Одна справа була сидіти вдома й тишком-нишком знімати, інша — проходити через блокпост. Я вмовила маму їхати з дочкою в Івано-Франківськ, а сама лишилася. Це була важка ситуація. Поки вони виїхали — я ледь не посивіла».
Свою дитину Валентина побачила через довгі та напружені вісім місяців. А поки що в окупації тримала робота. В Херсоні почалися масові мітинги. Валентина і Влад ходили на кожен з них, аби розповідати світові, що місто не здається.
Спершу це було відносно безпечно: багато людей знімали відео на смартфони, й журналісти робили так само, аби окупанти не могли відрізнити їх від звичайних мітингарів. Лише раз кореспонденти «5 каналу» скористалися професійною камерою та мікрофоном, але ледве не попалися: під час запису інтерв’ю з одним учасником мітингу натовп раптово розступився й знімальна група опинилася просто перед очима російських військових. Але тоді вони не помітили журналістів.
Найбільш вражаючою була перша проукраїнська акція 5 березня. Тоді на центральному майдані — площі Свободи — проти окупації міста виступили тисячі людей, які ще мали надію достукатися до російських військових та пояснити, що їх не чекали в Україні із хлібом та сіллю.
«Ми бачили картинки, як розганяють мітинги в Росії та думали, що в нас теж все буде дуже жорстко, — розповідає журналістка. — Коли я домовлялася з редакцією про включення, думала, що буде мало людей. Але ми прийшли й побачили п’ятитисячний натовп. Шалена кількість! І там була така енергетика, така атмосфера, що я не боялася нічого. Туди приходили звичайні люди, пенсіонери, навіть батьки з дітьми. Й коли бачиш, як вони йдуть прямо на окупантів — тобі передається ця сміливість, і ти розумієш, що не одна така».
Спершу окупанти не чіпали мітингарів. Журналістка згадує, як на одному з зібрань знімала на телефон, як місцевий пенсіонер кричав на військового, щоб той забирався геть з Херсона. Й окупант нічого не робив.
Проте невдовзі ситуація докорінно змінилася. На початку квітня до міста заїхав СОБР (відділ швидкого реагування Росгвардії), окупанти стали жорстоко розганяти мітинги зі сльозогінним газом, бити та арештовувати найбільш активних учасників.
«Мене врятувала моя параноя»
Слово «терор» з латинської мови перекладається як «жах». Атмосфера тотального жаху — саме те, що відбувається на окупованих територіях.
Валентина Федорчук згадує, що за кілька тижнів окупації її коло спілкування звузилося до трьох найкращих друзів. Ані колегам, ані родичам вона не розповідала, що продовжує знімати сюжети для українського телеканалу. Казала, що вони з чоловіком ніде не працюють і живуть на заощадження. Тоді в такому становищі опинилася більшість херсонців, тож це нікого не здивувало.
У перші дні великої війни херсонські медійники спілкувалися між собою у Telegram, але поступово журналісти все рідше писали туди, а згодом — видалили його зовсім.
«Була велика недовіра одне до одного: незрозуміло, хто почав співпрацювати з окупантами, хто не почав, — пояснює Валентина. — Ми боялися кожного, підозрювали кожного. Людина навіть не хотітиме тебе “здати”, але ворог може опинитися в її оселі чи погрожувати чимось її рідним. Тому ми розуміли, що нічого і нікому не треба знати».
Перед очима у Валентини були реальні приклади журналістського колабораціонізму. Її колишня начальниця з телеканалу «ВТВ+» Тетяна Каменська пішла на співпрацю з окупантами. На початку весни вона зібрала редакцію й запросила Валентину, яка, хоча й нещодавно звільнилася, ще підтримувала зв’язок із колегами.
На зборах Каменська запропонувала працювати й далі в «нейтральному руслі». Всі члени редакції відмовилися, й керівниця була дуже зла на це. Їй довелося наймати людей без досвіду роботи. Згодом, коли Валентина побачила інтерв’ю Тетяни Каменської із гауляйтером Херсона Володимиром Сальдом, вона зрозуміла, що та мала на увазі під «нейтральним руслом».
У березні 2023 року СБУ заочно повідомила Каменській про підозру у колабораційній діяльності. Слідчі встановили, що це інтерв’ю сприяло «формуванню легітимності та позитивного іміджу» окупаційної влади. Зараз це відео недоступне, а сама Каменська переховується на території РФ.
Тотальна недовіра в окупованому Херсоні панувала не лише між колегами — боялися сказати зайве слово навіть рідним.
«Мені зателефонувала родичка й почала питати, чи я працюю зараз, — згадує журналістка. — Моя параноя мене врятувала, і я сказала, що не працюю. Потім сварила себе за недовірливість — мовляв, хіба так можна, це ж рідня. А згодом виявилося, що вона — колаборантка, дуже допомагала їм [окупантам — ред.] з “референдумом”, а після звільнення Херсона виїхала до Росії».
У атмосфері абсолютної взаємної недовіри важко було знайти щось, що підбадьорювало б тих, хто залишився вірним Україні. Однією з таких ниточок, що тримали окуповане місто на зв’язку з «материком», і були сюжети Валентини Федорчук.
Історії для людей, які опустили руки
Після того, як росіяни почали розганяти мітинги та поставили в Херсоні маріонеткову «владу», журналістам стало важче працювати. Але Валентина і Влад все одно знімали сюжети про життя в окупації.
Коли в місті ще був мобільний інтернет, вони придумали таку систему: Валентина брала на завдання телефон, а Влад лишав свій вдома. Потім знімали щось у місті та пересилали через Telegram на той пристрій, що лишався у квартирі — й одразу видаляли відео, аби можна було із «чистими» чатами йти через блокпости.
Коли мобільний інтернет зник, довелося ризикувати. Але журналісти все одно до останнього записували відео на впізнаваних вулицях міста — не тільки аби розповісти світові про Херсон, але й щоб підтримати людей, які лишалися в місті.
«Я розуміла, що для них значить побачити на вулицях українську журналістку, — згадує Валентина. — Ми старалися писати включення про щоденні події в окупованому місті на впізнаваних місцях, обирали такі вулиці, які знають усі херсонці. Вулицю 200 років Херсона, наприклад, якою проїжджають всі маршрути. Заходили за кінотеатр “Україна”, у скверик перед ринком, де всі п’ють каву — непримітний, але впізнаваний для херсонців. Я сподівалася, що якась людина, яка вже опустила руки, побачить це відео й скаже: “Все нормально, тримаємося!”».
Для самої Валентини таким джерелом надії став партизанський рух. Журналістка вишукувала на стінах будинків намальовані балоном символи: вони свідчили про те, що в місті лишалися патріоти, які чекають на ЗСУ.
Влітку працювати стало важче. Одного разу на ринку кореспонденти знімали відео про ціни: Валентина тримала телефон, поки її чоловік розпитував продавців. Аж раптом одна з них помітила відеозйомку й почала агресивно питати, для чого вона.
Валентина тоді сказала, що знімає для родичів, які виїхали з міста, але продавчиня вочевидь не повірила їй. На виході з ринку на подружжя чекала так звана «цивільна зетка» — автомобіль «Нива», позначений буквою Z, який зазвичай забирав цивільних на допити. Валентина гадає, що окупантів викликав хтось із підозрілих продавців. Але тоді кореспондентам знову пощастило — вони пройшли до свого автомобіля непоміченими.
Остаточне рішення про виїзд із Херсона Валентина і Влад ухвалили під час проведення незаконного референдуму щодо приєднання Херсонщини до РФ 23-27 жовтня. Вони планували зняти процес голосування — але не змогли. Пройшли чутки, що скрізь на дільницях стоять переодягнені в цивільне представники російських спецслужб.
«У мене просто не піднялася рука увімкнути камеру на телефоні, — каже журналістка. — Їх було дуже багато, й ми розуміли, що поліція буде не тільки у військовій формі, а й в цивільній. Я боялася навіть підняти телефон, бо поряд міг виявитися ФСБшник».
Після «референдуму» Валентина зрозуміла, що більше не зможе працювати в Херсоні, як раніше. Вони з чоловіком ухвалили рішення прориватися в Івано-Франківськ до рідних й 29 вересня о шостій ранку виїхали з Херсона. Проте дитину та маму Валентина побачить лише 27 жовтня.
Росіяни зробили все, аби не випускати людей з окупації: у черзі на переправу довелося чекати ніч, далі — довгі дні у Василівці, де автівка подружжя була у п’ятій сотні в черзі, а в день могли пропустити всього кілька машин. Спершу люди спали в автомобілях, потім почали орендувати місця в сусідніх селах — проте згодом окупанти вимкнули там світло за те, що допомагали подорожнім.
До псевдореферендуму зареєструватися на виїзд з окупованих територій можна було прямо на блокпосту у Василівці, але після нього росіяни змінили правила. Аби отримати цей дозвіл, треба було їхати в Токмак Запорізької області, а потім з дозволом вертатися назад.
Валентина і Влад поїхали в місто, спершу спали в машині, а потім їх та ще кількох людей прихистила місцева протестантська церква. Через три з половиною тижні такого очікування Влад та Валентина знайшли свої прізвища у списках осіб, яким дозволили виїжджати через Василівку на неокуповану частину України — їх розміщували в незаконній адміністрації.
Потім подружжю довелося пройти вкрай ретельну перевірку автомобіля та речей і допит у ФСБ, огляд телефонів. На щастя, про їхню телевізійну діяльність росіяни не дізналися. Й от, нарешті — омріяна свобода та побачення з рідними.
«Те, що ми пережили, було суцільним жахом», — згадує журналістка.
В Івано-Франківську Валентина вже встигла влаштуватися на роботу до місцевої редакції. Аж раптом 11 листопада дізналася — ЗСУ звільнили Херсон. До радості додався смуток: усі вісім місяців окупації журналістка трималася за мрію, що зніматиме, як українські військові заходять у місто. Проте здійснитися їй не судилося.
«Маємо вибудувати місточки порозуміння»
Вже у лютому 2023-го Валентина і Влад повернулися до Херсона, попри те, що росіяни продовжували гатити по місту. У червні того ж року забрали додому й дитину.
Валентина почала знову знімати репортажі для «5 каналу» та ще кількох українських мовників — у Херсоні за час окупації не лишилося жодного місцевого ЗМІ. Згодом повернулася лише редакція «Суспільного», є ще кілька онлайн-медіа, що працюють «наїздами».
Тоді Федорчук висвітлювала переважно наслідки російських обстрілів міста. Така робота виявилася чи не складнішою за ту, що була в окупації. Принаймні, не легшою — адже зараз доводилося постійно мати справу з людським горем, знімати тих, хто втратив житло та рідних.
«Остання зйомка була знакова, після якої я сказала, що більше не витримаю, — згадує журналістка. — Люди плачуть, хтось втратив оселю, вбили родичів. Зайшли в квартиру, сусід розповідає, що в коридорі стояла жінка, в неї прилетіло — я дивлюся вниз і розумію, що ми стоїмо в засохшій калюжі крові. Роззирнулася — а там по всім стінам кров».
Врешті Валентина й сама потрапить під обстріл. У жовтні 2024-го журналістка поїде знімати тренування дитячого футбольного клубу, де займається її донька, аж раптом район опинився під атакою безпілотників — довелося тікати між вибухами. Проте на той момент вона працюватиме вже на іншій роботі.
Рівно через рік після звільнення Херсона від російської окупації в місті розпочала роботу перша та єдина на сьогодні локальна радіостанція «X.ON». Валентина влаштувалася на радіо ведучою.
В етері звучать розважальні програми та новини, які чують навіть на окупованих територіях Херсонщини. Зараз там, каже журналістка, росіяни влаштували набагато суворіший окупаційний режим, ніж був в обласному центрі. Місцевих жителів змушують брати російські паспорти, спецслужби агресивно полюють на проукраїнських людей.
Про жодну передачу відео з окупованого лівобережжя, як це робила свого часу Валентина в Херсоні, не може бути й мови. Але радійники мають свої джерела, через які дізнаються про події в окупації. Саме від таких інформаторів радійники й дізналися, що на лівому березі Дніпра їх чують.
Зараз у кожній програмі журналісти намагаються розповісти щось корисне для жителів Генічеська і Каховки, Олешок і Скадовська, а також інших міст, селищ та сіл, нагадати, що їх не забули й чекають вдома.
«Ми зараз тому й займаємося радіомовленням, бо розуміємо: коли повернемо лівий берег, має бути колосальна робота, щоб вибудувати місточки розуміння, — каже Валентина.
Два роки люди живуть в умовах окупації та пропаганди — знайти спільну мову між ними та українцями, що не були в таких умовах, буде складніше, ніж свого часу в Херсоні. Я знаю це на своєму прикладі, бо коли ми виїхали з окупації, в нас був бар’єр із людьми, які мають інший досвід війни. Ми обговорювали перші дні вторгнення зі знайомою з Франківська. Вона скаржилася, як їй було важко, бо не було якогось корму для кота, а я згадувала, що в нас неможливо було купити хліб.
Українці мають зовсім різний досвід війни. Його треба буде зібрати докупи після деокупації. Й це — якраз справа медійників».
