То чий Херсон? Історія міста, яку намагалися переписати росіяни
Основою ідеології, якою Росія виправдовує напад на Україну, стала нібито «російськість» міст Сходу та Півдня України.
Ток-шоу на російських пропагандистських каналах не втомлюються нагадувати про імператорів, які підписували укази про заснування міст Півдня, а також про переважання російської мови в повсякденному спілкуванні жителів. Російські історики акцентують на тому, що місто заснувала імператриця Єкатеріна ІІ, а за будівництво відповідали можновладці Російської імперії.
Проте чи все «так однозначно»? Роками Росія знищувала історію міста, стираючи оригінальні географічні назви та будь-які спогади про запорізьких козаків.
На початку повномасштабного вторгнення херсонці виходили з коктейлями Молотова проти російських танків, аби не допустити окупації. Й навіть після того, як це сталося, та попри всі зусилля російської пропаганди «посіяти» тут імперські наративи, не припиняли щоденний спротив. А вже в листопаді 2022-го весь світ побачив, як зі сльозами радості на очах херсонці зустрічають ЗСУ.
Щоб розвінчати імперські зазіхання РФ на український Херсон, ми вирішили звернутися до історії краю та визначити, хто насправді жив тут останні 300 років. У цьому нам допоможе херсонський політолог Володимир Молчанов, який досліджує минуле Херсонщини.
Херсон старший, ніж здається?
Територія сучасного Херсона була заселена з давніх часів. Це й не дивно, адже м’який клімат, достатня кількість ресурсів та вихід до моря зробили це місце привабливим для життя. Тож у IV-ІІІ століттях до н.е. тут мешкали скіфи, які лишили по собі багато курганів. Олешки, що на лівому березі напроти Херсона, історики вважають «воротами Русі»: сюди припливали торговці з інших країн, тут русичі зустрічали іноземних послів.
Існували й інші поселення в пониззі Дніпра. Сайт міськради Олешок вказує, що дельта Дніпра на італійських мапах того часу називалась Олешшя. Натомість на сайті Херсонської обласної бібліотеки вказується, що це місто згадувалося у праці арабського географа ХІІ ст. ал-Ідрісі під назвою Уліски та Муліса.
Коли монголи завоювали Русь, ці землі увійшли до так званого Дикого поля — території, що не належала остаточно жодній державі, проте була «зоною контакту» різних культур. Наприкінці XIV ст. золотоординський хан Тохтамиш збудував фортецю на місці сучасного Берислава. Таванська переправа, що існувала тут, була частиною тракту, що з’єднував причорноморські степи з Кримським ханством.
На початку XV ст. ця територія належала литовському князю Вітовту, чи то правильніше сказати — Вітовт думав, що це його територія.
Вже у 1450 році кримські татари поновили контроль над цими землями, відбудували свою фортецю і назвали її Кизикермен. Ця точка на мапі була стратегічною й потребувала захисту: коли татари поверталися з полоненими, саме тут їхнім ворогам було зручно влаштовувати засідки та відбирати здобич. Звісно, цим радо користувалися козаки, яких згадують у писемних джерелах з кінця XV століття, а в реальності банди «вільних людей» існували й раніше.
Територія пониззя Дніпра була дуже зручною для створення козацьких січей. Пороги захищали їх від ворогів, багата на різну звірину територія допомагала прохарчуватися в часи між походами. Власне, спогади про козаків залишаються в топонімах населених пунктів: наприклад, селище, що стало частиною Херсона, називається Зимівник. Проте якщо контроль кримських татар посилювався, це заважало козакам здійснювати походи. Відтак, запорожцям було вигідно нападати на Кизикермен.
У 1670-1671 роках кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко частково руйнує фортецю, а вже у 1695-му об'єднані московсько-козацькі війська під проводом гетьмана Іван Мазепа та графа Бориса Шереметьєва захоплюють Кизикермен. Імперії було вигідно використовувати козаків, які чудово орієнтувалися в степах і знали, як воювати з татарами.
Проте Російська імперія, звісно, не збиралася віддавати ці землі запорожцям. Царі та імператори давно прагнули розширити свої землі до моря.
Неймінг вирішує?
Хвиля перейменувань з 2015 року часом викликає у українців негативні емоції. Мовляв, треба піднімати економіку, а не вулиці називати. Проте історія показує, що назви — це не просто імена, а маркери, якими та чи інша держава визначає простір і заявляє про свої подальші претензії.
Після російсько-турецької війни 1768-1774 років територія сучасного Херсона остаточно входить до складу Російської імперії. Єкатеріна ІІ ухвалює рішення заснувати тут фортецю. Звісно, про те, щоб залишити татарську або турецьку назви, не йдеться. Імператриця обирає назву Херсон, роблячи відсилку до Херсонеса Таврійського або середньовічного Корсуня, що розташовувався більше ніж у 200 кілометрах. Чому?
Херсонес Таврійський був давньою грецькою колонією на березі Криму. Історики датують його виникнення приблизно V ст. до н.е. Впродовж існування місто було частиною Боспорського царства, Римської імперії, а з V ст. н.е. увійшло до складу Візантійської імперії. Православна церква вважає, що саме тут, у Корсуні, як називали це місто наші предки, хрестився київський князь Володимир.
Єкатеріна ІІ назвала новозбудовану фортецю Херсоном із претензією одразу на спадок і Київської Русі, і Візантії, і навіть давніх греків. Імператриця не приховувала намірів повністю захопити Крим (що, власне, й відбулося в 1775 році), але ще й натякала на мрії завоювати Стамбул, колишній Костянтинополь. Можливо, саме висміюючи її фантазії стати «владичецею морською», місцеві мешканці вигадали анекдот про назву Херсона від того, що Єкатеріні ІІ не вдалося тут виспатися.
Нова назва ніби відкривала чисту сторінку в історії цих земель. Жодних татарських фортець чи козацьких паланок — місто мало стати «колискою російського морського флоту».
Володимир Молчанов зазначає, що нині місцева влада не прагне повертати ані тюркські, ані німецькі назви, які у ХІХ столітті тут залишили колоністи. Колись Виноградове називалося Чалбаси, Стрілкове — Чакрак. Ці та інші топоніми могли б нагадувати нам про буремну історію заселення краю.
Коли все ж виник Херсон?
Сучасні українські історики слідом за радянськими вважають датою заснування Херсона 1778 рік. Дійсно, саме тоді населений пункт у гирлі Дніпра отримав цю назву, крім того, тоді ж за наказом Єкатеріни ІІ архітектор Міхаіл Ветошніков почав будувати нову фортецю. Проте поселення існувало й раніше.
На мапах XVII століття на місці сучасного Херсона бачимо назву Біліховічі. Найімовірніше, це містечко занепало, але саме тут у 1737 році під час об’єднаного походу на Очаків українські козаки та російська армія збудували укріплення Олександр-Шанц або Олександрівський Шанець. Хоча повноцінною фортецею дерев’яні конструкції назвати важко, імперія використовувала цей рубіж в усіх своїх подальших походах на Крим.
Володимир Молчанов зазначає, що поряд з укріпленням на місці Херсона існувало поселення, яке козаки називали Перевізкою, адже люди займалися тут вивозом солі з Кінбурнської коси. Це був єдиний вихід запорожців до Чорного моря, причому який подарував ще кримський хан. Поступово Перевізка стала частиною Херсона. Й точно відомо, що в часи існування Нової січі, яка обрала протекторат Російської імперії, тут був центр Інгульської паланки.
У 1778 році генерал-губернатор Малоросії граф Румянцев за наказом Єкатеріни ІІ перейменував поселення на Херсон, і збудував тут фортецю другого класу та судову верф. Тож тут вже мешкали запорожці.
Володимир Молчанов зауважує, що граф переселив сюди п’ять тисяч «мастерових» з Малоросії. Звісно, вони переїжджали з родинами, й це стало етнічною основою майбутнього міста.
З росіян сюди переселялися відставні солдати — так звані інваліди та каторжники. Найчастіше вони були без жінок. За легендою, заселяючи місто російськими військовими, князь Потьомкін видав кожному золотий гривенник, наказав купити будинок та одружитися.
Молчанов вважає, що насправді більшість із цих солдатів так і не утворили родин, адже після 25-річної служби здоров’я було в жахливому стані. Та й грошей на купівлю помешкання не вистачало, тож колишні солдати селилися в землянках в степу.
Проте показовим є сам підхід імперії — не допустити, щоб місто заселялося тільки українцями, натомість максимально перемішати людей. Вільна торгівля через Босфор привабила сюди італійських та грецьких купців. Вони купували землю, зводили будинки, незаконно торгували деревиною.
Фортеця на місці Олександр-шанця відповідала найкращим стандартам своєї епохи. Її захищали рів, земляний вал та 220 гармат. Місто складалося з чотирьох частин: власне фортеця, Військовий форштадт, де селилися військові, Північний форштадт і Грецьке місто, де жили купці.
«За імператриці Єкатеріні ІІ цю землю узурпували колаборанти — Безбородьки, Розумовські, Загражські. Саме вони закріпостили місцеве населення. До цього місцеві мешканці сплачували чинш або податок, але були особисто вільними, — розповідає Молчанов.
Були власники, які надавали перевагу вільному найму, проводили більш капіталістичну політику. Таким був полковник Дмитро Овсяннико-Куликовський, який заснував слободу Каховка, а також німецькі власники, які викупали землю у тих незаконних узурпаторів.
А кого наймати? Люди втікали від повинностей, з українських губерній, і шукали собі права селитися на цій землі так званими слободами. Слобода — це поселення без податків, і наявність такої “свободи” дозволяла вести бізнес: наприклад, будувати винокурні.
На відміну від багатьох інших міст, у Херсоні з моменту заснування була українська більшість. Це, зі свого боку, визначило подальшу історію міста».
Знищена історія: німецькі слободи Херсонщини
Фортеця та навколишні території заселяли не тільки українці та росіяни. Хоча перепис населення Херсонської області 2001 року відзначає, що в регіоні залишилося лише 5,4 тис. кримських татар (0,17%), 1,7 тис. євреїв (0,14%) і зовсім немає німців, свого часу ці народи суттєво впливали на повсякденне життя.
На сучасних мапах не залишилося жодної німецької назви — й знову ж через спробу імперії стерти пам’ять регіону. Під час Першої світової війни уряд на хвилі патріотизму почав перейменовувати німецькі назви на російські, адже Німеччина була противником Російської імперії.
Нові назви були пов’язані з дворянськими родинами, які колись володіли тут землями — Кочубеївка, Заградівка тощо. Ніколайфельд став Нікольським, Катеринендорф — Катеринівкою, Софієндорф — Софієвкою.
Подальша доля німецької громади на Херсонщині, за словами Володимира Молчанова, склалася трагічно.
«Самих німців царський уряд не виганяв. Вони постраждали вже під час громадянської війни, спершу від терору махновців, які вважали їх заможними буржуями, — пояснює політолог.
Найбільше постраждали меноніти, яким віра забороняла брати зброю в руки. Вони захищали свою власність без зброї, просто стояли, і махновці, якщо не могли відштовхнути їх, то вбивали.
Приблизно третину менонітів вбили махновці, з решти приблизно 70% Сталін розстріляв або відправив на заслання. Інших нацисти евакуювали у 1944 році, причому чоловіків евакуювали переважно до концтаборів за відмову служити в армії Рейху. У 1945-му вони були у східній частині Німеччини, тож радянська адміністрація відправила їх у Сибір за зраду Батьківщини.
До Кочубеєвки (колишня назва Тігє) в 1960-х повернулася одна німка, вдова похилого віку, там і померла. На цьому й закінчилася історія німецької громади [на Херсонщині]».
Росіянки з Іваново та українські селяни, які отримали паспорти
Новий етап розвитку Херсона почався у 1952 році, з відкриттям бавовняного комбінату (ХБК). До цього моменту кількість населення залишалася на рівні 70 тисяч, нових районів не будували.
Для роботи на ХБК завезли кілька тисяч жінок із російського міста Іваново. Багато з них так і не вийшли заміж, бо не вистачало чоловіків. Вони оселилися у східній частині міста. Зараз район так і називається — «ХБК». Робітниці з Іваново вже померли, а тим, хто досі живий, зараз має бути за 90.
Тренд на русифікацію перебила видача паспортів, що почалася в 1976 році. Тож якщо в інших містах Півдня та Сходу російська мова поширювалася завдяки пролетаріату з власне російських територій ще у ХІХ столітті, то в Херсоні це сталося пізніше. Й навіть ті, хто приїжджав до міста, були передусім з навколишніх сіл чи з Правобережної України.
«До 1974 року [в селах СРСР] жінка мала отримувати дозвіл, щоб вийти заміж за чоловіка з іншого села — тобто по суті це було кріпосне право, — розповідає Володимир Молчанов та наводить приклад із історії власної родини:
Моя бабуся брала такий дозвіл після Другої світової війни, щоб одружитися з дідусем. Її батько не вступив до колгоспу, тож його вбили — переїхали трактором, коли він охороняв своє поле від розпашки колгоспом.
Мій батько отримав паспорт не одразу, а на другий рік. Буквально всі одразу поїхали з села з цими паспортами. Хтось вступив до технікуму й далі до інституту, хтось — ні, але в селі не лишилося жодної людини його року народження та наступного».
Тож українці з навколишніх сіл почали масово переїжджати до Херсона.
Українська ідентичність, яку потрібно виборювати
Донбас можна назвати «плавильним котлом», куди приїжджали люди з різних куточків Російської імперії та Радянського Союзу. Натомість у Херсоні не було такої кількості заводів, а отже цілком вистачало робочих рук з області.
Приїжджаючи до міста, селяни піддавалися моді й починали говорити російською. Але українська мова залишалася для них рідною.
Володимир Молчанов також відзначає особливий менталітет херсонців:
«Інший важливий момент — дрібнобуржуазність Херсона. Пролетарська субкультура та психологія була спільною і для царської імперії, і для Радянського Союзу. Була така пісня “Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз”. Люди принципово не мали національної приналежності та відчуття коріння, вони вільно переміщалися кудись за “длінним рубльом”.
І ось цей пролетаріат в Херсоні мало того, що був не таким впливовим, як в інших індустріальних містах, але ще і вчасно зник: хтось втратив роботу, хтось поїхав на заробітки, хтось став “дрібним буржуєм”, хтось спився. Ця дрібнобуржуазна природа Херсона перемогла, породила російськомовних, але українських за своїм характером людей. Звісно, із своїми недоліками».
На думку політолога, саме ці два фактори — етнічний та ментальний — врятували місто від окупантів і в 2014-му, і в 2022-му.
Під час «російської весни» антимайдан не знайшов широкої підтримки херсонців. Хоча цей регіон був дуже важливим для Росії як сухопутний коридор до Криму, про жодну «Херсонську народну республіку» не могло бути й мови.
Під час окупації в 2022 році херсонці проявляли щоденний супротив: залишали на вулицях міста жовто-блакитні стрічки, передавали ЗСУ інформацію про розміщення російських підрозділів, здійснювали проти окупантів та колаборантів диверсії. Козацький дух Дніпровських плавнів не допустив повернення до складу імперії. Тож російським пропагандистам не вдалося навіть створити красиву картинку «воз’єднання» для ЗМІ.
Будь-які загарбники намагаються довести своє право на захоплення чужих територій «історичною справедливістю». Так свого часу нацисти назвали Краків стародавнім німецьким містом на підставі того, що серед його будівничих були архітектори-німці.
Проте ретельне дослідження історії очищує наше минуле від імперського нальоту. Херсон був і залишається українським містом, зберігає свою ідентичність навіть під обстрілами.
