«Ці історії — про херсонців. Я тільки дав клич». Як театральний режисер Сергій Павлюк зібрав Херсон на проукраїнські мітинги
Сергій Павлюк народився в Київський області, а в Херсон переїхав у 2007 році за пропозицією роботи від директора місцевого театру імені Миколи Куліша. До повномасштабного вторгнення у нього як у головного режисера театру було 135 прем’єр в Україні та за кордоном.
У Херсоні Сергій вперше побачив море. Тут він жив із дружиною Тетяною та п’ятьма дітьми. Купив будинок і відчув, що вкорінився. У Херсоні ж режисер зустрів російську окупацію. Й з перших днів почав чинити їй активний опір.
Сергій Павлюк розповів, як опинився на допиті у росіян вже під час першого проукраїнського мітингу, як постійно ходив по лезу ножа, але так і не потрапив у полон до окупантів, як херсонські «театрали» переходили на бік ворога та як він зміг виїхати з окупації з українським прапором.
Довгоочікувана прем’єра 23 лютого 2022-го
У лютому 2022 року Сергій мало знав, що відбувається поза театром, бо разом з командою працював над прем’єрою вистави «Вічність і один день». Її готували ще з 2020-го, але двічі скасовували через пандемію.
23 лютого після прем’єри виснажений, але задоволений Сергій поїхав у будинок, який незадовго до того купив і почав облаштовувати. Режисер називає його своїм місцем сили: коли діти висадили тут дерева, зрозумів, що вкорінився і став херсонцем. Тоді сім’я Павлюків жила у квартирі, яку за декілька років до того отримала від театру. Але після прем’єр Сергій їхав саме у дім, щоб провести час на самоті:
«У мене є така традиція. Дружина готує мені голубці, вони мене у будинку чекали. Єдиний нюанс був: таксист, який мене підвозив, привітав зі святом. Питаю: "Ви були на моїй прем'єрі чи чули про неї?" А він: "Поздравляю вас с 23 февраля, с днем защитника отечества". Якийсь знак був, певно».
О шостій ранку режисеру зателефонувала дружина у сльозах і сказала, що почалася велика війна. Будинок Сергія — на вулиці Донецькій на околиці Херсона, за сім кілометрів від Чорнобаївки, тож майже одразу він почув перші вибухи. Та все одно вирішив, що саме це місце буде найбезпечнішим, бо думав, що росіяни можуть зайти до міста з боку Антонівського мосту, з протилежного кінця Херсона. Тож забрав дітей та дружину з квартири і повіз у будинок:
«Одразу заклеїли вікна скотчем, зробили світломаскування. Будиночок невеликий, льоху немає. Одна кімната, де всі разом спали. Якийсь час я спав на кухні при вході. Спочатку — з ножем, а потім у знайомих бандитів взяв [пістолет] Макарова. Розумів, що від росіян не допоможе, а от мародерів налякати можна було».
На той момент Сергій не думав про виїзд із Херсона. Зараз режисер шкодує і вважає, що було необачно залишатися у місті майже два місяці. Але на той момент він вирішив допомагати і бути корисним наскільки це можливо.
Тож 25 лютого Сергій вступив до муніципальної варти, яку сформували активні херсонці для охорони порядку в місті, поки не було поліції. Проте вже після першої ночі чоловіка попросили не ходити на патрулювання через яскраву зовнішність: він мав довгу бороду і таке саме волосся, які не вкорочував через пандемію та тривалу підготовку до прем’єри, ходив у шкірянці й високих чоботах.
Натомість Сергій зайнявся гуманітарною допомогою: викупав їжу там, де вона залишалася, привозив ліки, повторював собі власну мантру «Все буде добре». А з 27 лютого почав стрімити на своїй сторінці у Facebook про події у місті. Це була відповідь на слова одного з журналістів «1+1» про те, що у Херсоні більшість населення російськомовна, тож місто швидко здасться.
Під час стрімів Сергій показував, як росіяни намагаються заходити у місто, як у Херсоні залишаються українські прапори. 2 березня під час однієї з трансляцій він дійшов до стели пам’яті Небесної сотні та побачив у калюжі поруч український стяг. Швидко підняв, заліз на стелу, щоб прив’язати прапор, і почув свист:
«Розвернувся, навпроти Будинку офіцерів теж висів величезний стяг і з-під нього виглядала морда росіянина. Некультурно попросив мене піти. Говорю: "Прапор можна взяти?" Пауза. Я на нього дивився, він на мене: "Бери и уходи"».
Цей стяг і досі з Сергієм. Режисер бере його на кожну свою прем’єру. А тоді, у березні 2022-го, на тлі цього прапору він почав вести вечірні стріми. Саме прямий етер Сергія згодом допоміг зібрати херсонців на мітинги.
«Мене назвали організатором мітингів»
Досвід участі у мітингах Сергій Павлюк мав ще з 2004-го. Тоді була Помаранчева революція у Києві. А у 2014-му — Революція гідності у Херсоні. Хоч у другому Майдані режисер дещо розчарувався й загалом не хотів відвідувати мітинги, пропустити херсонські не міг: було важливо показати, що місто проти російської окупації. Зараз вважає, що це було скоріше несвідомо і розповідати про це дивніше, ніж брати участь.
Вперше Сергій відвідав мітинг 4 березня, коли у Херсоні зник зв’язок.
«У голові якась думка виникає, що щось відбувається, а тебе там нема, — описує він ті відчуття. — Не пам’ятаю, звідки у мене в будинку взялися кросівки кавового кольору. Я їх узув, зрозумів, що так буде швидше добігти до центру, десь 45 хвилин. О 10:13 вибіг із будинку. Пробіг метрів 300 й зрозумів, що захекався. Потім щось зі ступнями відчувалося не те. Десь о 14:00 ледве доповз до площі Свободи».
Тоді Сергій прибіг вже під закінення маленького мітингу: за його спогадами зібралося 15-20 людей. Мітингувальники домовилися зустрітися знову наступного дня о 10:00. Сергій записав відео про це, знайшов хлопця, у якого ловив зв’язок, і виклав запис в інтернет. Через півтори години його чекала розмова з дружиною:
«Дійшов додому, і жінка питає: "Що ти наробив? Мені дзвонила подруга з Ізраїлю, казала, що ти людей на мітинги гукаєш”».
Виявилося, відео Сергія транслювали по Єдиному марафону. Відгук від херсонців був шалений: люди писали, телефонували, обіцяли прийти на мітинг. Тоді чоловік відчув, що зробив щось не те. Він боявся, щоб росіяни не напали на беззбройних цивільних. Тому одразу зателефонував знайомим із муніципальної варти, аби наступного ранку разом охороняти мітинг.
5 березня 2022-го на площі Свободи почали збиратися люди. Зараз Сергій не усвідомлює, чому це зробив, але тоді вирішив підійти до окупантів, які перебували в обласній адміністрації (“Білому домі”, як її називають херсонці) і пояснити причину мітингу:
«Підвели до капітана, йому було під 60, невисокого зросту, — розповідає режисер. — Кажу: "Шановні, зараз відбудеться мирний мітинг. Прошу вас не вестися на провокації і не стріляти в мирне населення Херсонщини. Ми маємо право мітингувати”. І тут мене раз — і потягнули у двір».
Так почався перший допит Сергія. Чоловіка завели в будівлю вже під проводом іншого окупанта, у чорній формі. Режисер добре запам’ятовував усіх, з ким розмовляв, бо через професію звик звертати увагу на деталі. Росіяни забрали у нього телефон, павербанк, завели у кабінет для допиту. Там стояло двоє військових, один з яких виявився розвідником.
«Я вів себе дуже нахабно, принципово розмовляв українською, — згадує Сергій. — Й був дуже спокійний. Я в себе вдома, це моя територія, чому мені нервувати?»
Вікна кімнати виходили на площу, де щохвилини наростав гул натовпу. Режисеру це нагадувало море, яке він вперше побачив саме в Херсоні. Від цього також стало спокійно.
Тим часом у кабінеті з’явився ФСБшник, у Сергія забрали документи й почали звинувачувати у роботі на СБУ, грозилися «посадити на підвал». Чоловік намагався пояснити, що Україна — демократична держава і її народ має право на мітинги. На дворі почулися перші постріли, натовп був розлючений. Росіяни відпустили Сергія, щоб той заспокоював людей на вулиці.
Муніципальна варта стримувала мітингувальників, озброєні росіяни стояли по периметру площі. За спогадами Сергія, тоді ж активізувалися ті, хто найімовірніше були провокаторами: вони закликали бігти на росіян зі словами, що ті покладуть перші ряди херсонців, але потім не зможуть впоратися із натиском. Дехто був у медичних масках. Одним із таких провокаторів був Олександр Тарасов — медійник та активіст, який у минулому мав зв’язки з одіозним колаборантом Кирилом Стремоусовим.
Пізніше Сергій зрозумів, що мітинги були вигідні самим окупантам, які не розганяли їх аж до 21 березня. Так було легко виявити херсонських активістів і поступово розправлятися з ними: щодня зникав хтось із лідерів протестів.
Щоб уникнути жертв, Сергій з муніципальною вартою вирішили відвести людей з площі до «вічного вогню». Чоловік пишається, що запропонував цей маршрут, адже відчув, що так люди не підуть із мітингу з розчаруванням, а матимуть кінцеву точку. Надалі всі демонстрації завершувалися саме такою ходою.
По закінченню Сергій згадав, що документи і телефон залишилися у росіян, тож підійшов до одного з них і попросив повернути речі. Так почався другий допит режисера, на який його знову повели до будівлі адміністрації.
Все повторилося: Сергія звинувачували у співпраці з СБУ, говорили, що націоналісти вб’ють його родину, а росіяни можуть для безпеки вивезти його у Крим, пропонували співпрацю. Під час другого допиту режисер впевнився, що мітинг був вигідний окупантам. Ба більше, вони його контролювали. Раніше того ж дня до Сергія підійшов дідусь, який польською попросив його сфотографувати. А росіяни згадали цей факт:
«Питали мене, хто був на мітингу. Кажу: “Херсонці були”. — “Точно херсонці? А миколаївці?” Кажу: “А як я херсонця від миколаївця відрізню?” Спитали, чи були іноземці. Говорю: “Нікого не було”, — згадує Сергій і додає, що наступне питання російського коменданта його вразило: — “А поляк?”»
Окупанти віддали Сергію паспорт, сказали, що не прощаються й відпустили. Вже на цих допитах режисер зрозумів, що дехто з росіян був працівниками ФСБ. Хоча більшість у місті вважає, що спецслужби окупантів з’явилися у Херсоні тільки 21 березня, коли почали розганяти мітинги, Сергій впевнений, що вони були з початку окупації:
«Під час допиту один здоровий дядько питав мене, чи я працюю по Станіславському. Й коли мене виводили, я спитав у нього: "А вы откуда?" Й отримав відповідь: "Я отовсюду, 25 лет воюю". І тут приходить усвідомлення, що це не можуть бути ані срочники, ані якісь чмоні. Це професійні вбивці».
Зранку 8 березня знайомі показали режисеру відео нібито допиту Олександра Тарасова. Той назвав Сергія організатором мирних мітингів. Після цього режисер зрозумів, що у місті він має бути обережним.
«Ти що, мене здав?» Він відповів: «Ну, так вийшло»
Вже 9 березня Сергію здалося, що російські служби почали на нього полювання. Того ранку він із товаришем забирали залишки продуктів із магазину неподалік будинку режисера. На цю вулицю почала заходити російська техніка і група захоплення.
Сергій з товаришем кинулися в машину, дорогою зателефонував дружині, щоб та збирала дітей.
«Виявилося, що тут раніше був дитячий садок, а я не знав, що тепер там були архіви СБУ, — розповідає режисер. — Росіяни захоплювали архіви СБУ, саме по цій вулиці я живу. Вчора тебе оголосили організатором мітингів, тому була думка: “Це за тобою”».
Тоді Сергію пощастило. Проте вже 16 березня росіяни увірвалися у квартиру, де він раніше мешкав із родиною. Режисера там не було, а про злом він дізнався із групи у вайбері, де херсонці обмінювалися інформацією про розташування російської техніки.
«Зранку я прокидаюся, у групі пишуть “Зетки, Комкова, 92, Заходять у третій під'їзд”. Пишу: “Хлопці, походу за мною”, — пригадує Сергій. — Через декілька хвилин жінка вбігає у сльозах: “Серьожа, нам ламають двері”. Приїхали дійсно за мною, виламали двері, допитували сусідів. Ті казали, що тут живе жінка з п'ятьма дітьми, чоловіка давно не бачили».
Росіяни вкрали комп’ютери, всі п’єси Сергія, документацію, розбили телевізор, розкидали речі. Після цього режисер перестав почуватися в безпеці у будинку, бо розумів, що окупанти можуть дізнатися і про це помешкання. Тож зібрав дітей, дружину і переїхав у готель, який працював як центр для переселенців.
Виявилося, що про квартиру Сергія і його самого росіянам нагадав колишній колега з театру Даниїл Санітар. 18 березня чоловік відвідав режисера у центрі переселенців:
«Він зайшов до мене в кімнату і щось мнеться. І чомусь я ляпнув: “Ти що, мене здав?” Він відповів: “Так вийшло”».
Санітар також передав, що ФСБшник «Тайсон» чекає режисера на розмову. Цю ситуацію чоловік згадує, як сцену з дурного кіно:
«Ми під’їхали до будинку СБУ, там ворота, в'їзд до гаражів. Підходимо, нам надівають якісь вонючі шапки на голову й машини заводять у гараж. Навіщо? Психологічна давка».
Допит був схожий на попередні: окупанти закидали Сергію співпрацю з СБУ, питали про ставлення до Бандери. Цього разу розпитували також про Олександра Книгу — директора Херсонського обласного театру імені Миколи Куліша. Сергій ставився до допиту з цікавістю:
«Розколять мене чи не розколять? Чого розколять, якщо ти говориш правду? Це давно я собі придумував. Найкраща брехня — це правда».
За тиждень Сергія викликали ще на декілька допитів, які щоразу були однаковими. Особливо прискіпливо режисера розпитували про театр. У квітні йому вдалося зустрітися з Олександром Книгою, якого окупанти також намагалися змустити поновити роботу театру Куліша. Проте той відмовився.
З народних артистів — у колаборанти
З розмов з окупантами Сергій зрозумів, що вони ставляться до культури як до засобу пропаганди. Тож після захоплення міста вони одразу ж вирішили відкрити театр:
«Питали, чому не відкриваємо театр, — згадує Сергій. — Казали, що коли німці Ленінград бомбили, театр працював. Тобто для них це було афішею, показником, що в місті все спокійно».
У цей час приміщення Херсонського театру використовували як укриття. Сергій приїздив туди тільки щоб передати їжу, ліки. Його колега, начальник відеовідділу Максим Прудкун разом із дружиною жив там декілька тижнів.
За плануванням будівля театру Куліша схожа на Маріупольський драматичний театр. У її бомбосховищі херсонці так само жили цілими родинами, загалом — близько 40 людей. Створили власну систему: одні готували на кухні, інші ходили на закупи. Так тривало до кінця березня, доки у театр не зайшли росіяни.
«Десь по обіді пішли з хлопцями, як зазвичай, воду набирати, щоб спустити у бомбосховище. В театрі залишились тільки жінки та діти, — пригадує Максим Прудкун. — За декілька кварталів з’явилися російські БТРи і військові автівки. Ми побігли назад, але не встигли — вони вже оточили театр. Росіяни стояли на воротах, я підійшов: "Можна зайти? Там тільки діти і жінки". Кажуть: “Ні, стійте”».
Росіяни обшукали театр і тих, хто там був. Максим впевнений, що серед них були працівники ФСБ, які відрізнялися чорною формою. Чоловік хвилювався, щоб не виникло проблем через порожні пляшки від вина.
«У нас для спектаклю по всьому театру в ящиках стояли пляшки з-під вина. Ми їх багато тижнів збирали, — розповідає Максим. — Потім вже зрозуміли: якби росіяни побачили і подумали, що це для коктейлів Молотова, могло бути погано».
Все обійшлося, проте мешканців бомбосховища вигнали з театру.
На співпрацю з окупантами, пригадує Сергій, пішло 16 працівників театру з більш ніж 200. Серед них — народна артистка України Ружена Рубльова. За словами режисера, вона мала проросійські погляди, хоча й не цуралася навчати інших українським народним співам. Зараз Сергій шкодує, що передав їй багато архівів фольклорних пісень.
Разом із Руженою Рубльовою до окупантів приєдналися заслужений артист України Євген Гамаюн, актор Віктор Овсієнко, пара танцюристів балету Ірина та Владислав Буренки й декілька технічних працівників театру. Найбільш приголомшливий кар’єрний ріст після переходу на бік ворога стався із завгоспом-пенсіонером Валерієм Шелудьком:
«Він — заслужений працівник культури України. Був завгоспом, пішов на пенсію, Книга попросив його стати вахтером. І от за росіян він став директором театру».
1 червня театр імені Куліша почав працювати під російським прапором. Сергій пригадує, що тоді провели виставу для дітей біля театральної будівлі, а навколо стояли озброєні росіяни.
Опісля трупа їздила окупованими територіями, готувала прем’єри, але втілити їх не вдалося. Після деокупації всі, хто пішов на співпрацю з окупантами, втекли разом із ними на лівий берег Херсонщини. Максим Прудкун також розповідає, що театр вони покинули швидко, за декілька днів до деокупації, і зробили це необачно:
«В кабінетах залишилися папери, кому скільки платили, хто на якій посаді був. Роздрукували заздалегідь підписані російською листівки до днів народжень працівників».
«Ніби з якогось Мордора виїхали»
3 квітня Сергію вдалося побачитися з директором театру Олександром Книгою. Той сказав, що буде виїздити з Херсона, бо росіяни йому погрожують. У той день Сергій проходив центром міста, як за декілька хвилин йому подзвонив Даниїл Санітар.
Він був одним із перших, хто долучився до херсонської муніципальної варти. У День театру разом із Сергієм співав гімн України, ходив на проукраїнські мітинги. Але дуже скоро пішов на співпрацю з росіянами: їздив у Крим, намагався вести з ними бізнес. Курували Даниїла двоє працівників ФСБ з позивними «Спартак» і «Тайсон». Телефоном він порадив Сергію піти з того місця, де він перебував:
«Я розвертаюсь, йду і паралельно пишу Санітару. І він мені присилає скріншот із повідомленнями від “Спартака”, який тоді вже був його куратором: “А что Павлюк делает на площади? Мы же запретили находиться в городе”. В цей момент усвідомлюєш, що про тебе не забувають».
Доки він повертався у готель, до режисера підійшов чоловік — худий, зі шрамами. Він сказав, що знає Сергія й хоче допомогти йому в деокупації Херсонщини. І додав: коли прийде ЗСУ, звільнить місто.
«Розумієте, яка дурна енергетична ситуація?» — сміється режисер.
У центрі для переселенців, що розташувався у готелі, Сергій з родиною залишався до середини квітня. Продовжував вести стріми про обстановку в Херсоні й дивувався, чому окупанти не забирають його. Але після чергової розмови з Санітаром, який сказав, що у ФСБ згадували режисера, зрозумів, що про нього не забули. Проте вирішив, що з Херсона має поїхати лише дружина з дітьми. Виїзд планували на 18 квітня.
«Я на дачі в себе страждав, плакав, як я буду без дітей, бо був впевнений, що потрібен в Херсоні», — згадує режисер.
Виїхати Сергія обманом змусили літератори брати Капранови. Друзі нагадали режисеру про постановку по «Тигроловам» Івана Багряного, над якою він працював у 2021-му, й сказали, що в Києві його чекає режисер Струтинський для роботи над виставою:
«Кажуть: “Ти усвідомлюєш, що можеш зробити щось шедевральне під час війни?” Вони підкупили мене цим, і в суботу ввечері я прийняв рішення, що виїжджаю».
Говорячи про виїзд, Сергій називає себе повним ідіотом або неймовірним щасливчиком. Адже до того чув історії від знайомих, які намагалися виїздити по п’ять-сім разів, потрапляли на посилені обшуки на блокпостах з кадирівцями, під обстріли. А йому з родиною вдалося повернутися на підконтрольну Україні територію з першого разу.
Виїздили в понеділок о п’ятій ранку. Сергій пригадує, що тоді була страшна злива. Майже без зупинок подолали більше семи блокпостів.
«По болоту, по бездоріжжю через поля ми їдемо за всіма, щоб не загубитися. Один блокпост, другий, третій, четвертий. І якось нас просто пропускають. Перед Снігурівкою був передостанній блокпост, і це було найстрашніше, бо стояли уже не чмоні, а три солдати зі списком і вівчаркою. І от тут похололо все», — схвильовано розповідає Сергій.
У цей момент він домовився з дружиною: якщо його забирають з машини, вона з дітьми має їхати далі. Та все знову сталося, як у кіно, й режисера врятував чоловік на машині попереду:
«Водія трясе, він відкриває двері, й звідти випадають булки в бруд, — розповідає Сергій. — Собака гавкає, лізе до них. Водій збирає цю випічку. І солдати йому кажуть: “Все, едь”. Вони відтягують звідти собаку і йдуть. А ми просто проїжджаємо, нас навіть не зупиняють».
Далі була Снігурівка, останній блокпост. У Павлюків перевірили багажник, подивилися документи й так само пропустили. Через всі російські блокпости Сергію вдалося провезти той самий український прапор, який він ще на початку березня знайшов у Херсоні. Залишалася лише буферна зона від Снігурівки до Баштанівки.
«Це дійсно було страшно: повна тиша в машині, їдемо в туман, бита наша техніка, дерева повалені. Доїжджаєш до Баштанки, бачиш український прапор і видихаєш. Виходить красивий, голубоокий молодий солдат з ухоженою бородою. Каже: "Слава Україні!" — згадує Сергій, порівнюючи цю сцену з екранізацією роману Дж. Р. Р. Толкіна: — Враження, ніби знімаєшся у “Володарі Перснів”. Всю дорогу злива неймовірна, на Снігурівці моросить і туман, у Баштанці дощу взагалі немає. А коли заїхали у Миколаїв, було сонце. Ніби з якогось Мордора виїхали».
На підконтрольній Україні території режисер збирав гроші для центру переселенців, у якому прожив близько місяця. Згодом повернувся й до роботи: у вересні 2022-го Херсонський театр відкрився вже у Києві. На одну з прем’єр Сергій прийшов як глядач. Це була вистава «Лишатися (не) можна» про досвід перебування і виїзду з окупації. Вона допомогла Сергію вперше зрозуміти, що весь цей час переживала його сім’я:
«Там у мене був страшний катарсис. Через цю виставу я усвідомив, що все зробив правильно. Можливо, я б знову зробив це. Але тоді думав про щось інше, сім'я була не на першому місці».
Перебуваючи в окупації, родина Павлюків не говорила про війну чи свої почуття. Опісля Сергій зрозумів, якими травматичними ці події були для кожного з них.
Старша донька не може працювати у сферах, що пов’язані з війною, бо постійно плаче від спогадів. Ще одна досі відвідує психотерапевта й психіатра. Третя донька не хоче їздити у довгі подорожі машиною, бо це нагадує про виїзд з окупації. А у сина впродовж двох років від стресу були екземи на голові.
«Я щасливий, що я херсонець»
Ввечері 11 листопада 2022-го Сергій повертався з постановки у Кропивницькому, чомусь прихопив з собою пляшку віскі. Дорогою прочитав новину про звільнення Херсона.
«Я розплакався, почав пити і усвідомив, що не радію, — згадує він. — Ще під час окупації ми з друзями говорили, що наші рано чи пізно все-таки звільнять Херсон. Але зможуть лише витіснити росіян на лівий берег. А звідти Херсон як на долоні і з нього зроблять те саме, що з Маріуполя».
Режисер приїхав у Херсон вже 17 листопада 2022-го. У театрі відкрили кімнату святого Миколая, якого зіграв Сергій. Тоді вдалося подарувати подарунки і провести вистави для близько 15 тисяч дітей, які залишилися у місті. Згодом чоловік знову займався гуманітарною допомогою: розвозив продукти Херсоном, допомагав тим, чиї будинки постраждали від обстрілів.
Зараз Сергій не живе постійно у Херсоні, а їздить містами, куди його запрошують з пропозиціями роботи. Те, що для нього змінилося за цей час, — кількість обстрілів, яких у Херсоні щодня стає більше.
Сергій захоплюється херсонцями і тим, як вони не злякалися чинити опір на початку російської окупації. Мітинги — те, про що він найбільше згадує з того періоду:
«10 днів боялися, а потім задовбалися, чого ми повинні боятися? І ти виходиш такий, як є. Ці історії не про мене, а про херсонців. Єдине, що я зробив — кинув клич».
Сергій вдячний, що на цей клич відгукнулися:
«Головне, що Херсон показав, що він крутий. Я не дуже любив Херсон, я взагалі хлопець з села, ненавиджу міста й скупчення людей. Але це був перший момент, коли це було щось! Я сказав: “Я щасливий, що я херсонець!”»
