«Историк, с*ка, откажешься — обнулю». Як херсонець Олексій Паталах вцілів у катівні та обдурив ФСБ
Окупація Херсона тривала вісім місяців. За цей час росіяни встигли влаштувати в місті та області 11 катівень. Там вони створили пекло на землі не лише для місцевих патріотів, військових та членів руху спротиву, а й для цілком випадкових людей, які трапляли розлюченим окупантам під гарячу руку.
В одному з таких таборів просидів місцевий краєзнавець і письменник Олексій Паталах. Йому погрожували тортурами та змусили брати участь у російській пропаганді. Врешті полоненому вдалося вийти на волю.
Два роки потому Олексій розповів, якими методами ФСБ вербує прихильників у застінках та як знання історії Російської імперії допомогли йому зберегти життя та здоров’я.
«Сальдо прийшов перед виборами»
Зараз, коли Олексій Паталах живе в Херсоні під постійними обстрілами, але на волі, він часто згадує мирні та, здавалося би, безхмарні роки, що передували окупації. У нього досі збереглося чимало образ і на місцеве керівництво, що занедбало місто, й на байдужість Києва — саме в них історик вбачає зерна трагедії, що сталася з українським Півднем.
Олексій Паталах народився в Херсоні, зростав та здобував освіту у 1980-ті, коли місто вже було повністю зросійщене. Любов до української мови та історії йому прищепив дід по батькові — саме від нього малий Олекса дізнався, що має серед предків козаків. Тоді й сам вирішив поза яку ціну стати козаком.
Як подорослішав — вступив на історичний факультет Миколаївського педагогічного університету, а козацькі реєстри почав вивчати ще в старшій школі. Тоді ж і захопився роботами історика Дмитра Яворницького й захотів створити щось схоже, хоча у пізні 90-ті та ранні 2000-ні на Півдні панували не зовсім проукраїнські настрої.
«Історія Херсонщини завжди вивчалася так: скіфи, сармати, потім провалля — бабах, з’являється Катерина II, — розповідає Паталах. — Мені відверто це набридло, я намагався це провалля заповнити. Тим часом у нас тут у 90-х деякі пенсіонери почали кричати: “Херсон — русский город, хохлы — вон из Херсона”».
У 2005 році Олексій Паталах випустив першу книгу — путівник «Путешествие по Херсонщине». Російською, але з українським змістом: про козацькі церкви, монастирі, кургани, городища, маєтки і запорізькі хрести, а також пам’ятки природи.
Згодом краєзнавець видав ще кілька робіт — про участь запорожців у російсько-турецькій війні та козацькі станиці на Херсонщині. До того часу він вже був членом місцевої козацької організації. Там і познайомився з херсонським політиком Володимиром Сальдом, який пізніше зіграє трагічну роль в історії міста — навесні 2022-го зрадить Україну та очолить окупаційну адміністрацію. Тоді, у 2002-му, політик вперше висунув свою кандидатуру на посаду міського голови.
«Сальдо прийшов перед виборами до спільноти, аби залучити нашу підтримку. До цього зносилися старі квартали, все розкрадалося. Але за Сальдо ця політика продовжилася, — згадує Олексій Паталах. — Я б не сказав, що він був ідейно проросійським, він — ідейний борець за грошові знаки. Його світогляд був таким: взяти побільше відкатів. За Сальдо почалося активне знесення старих кварталів, і коли його нарешті погнали, я зітхнув із полегшенням».
У 2012-му Сальдо пройшов до парламенту від «Партії регіонів». На зміну місцевим любителям грошових знаків прийшли чужі. Донецьких, каже історик, Херсон не сприйняв, бо вони тіснили місцевих бізнесменів та намагалися все загарбати. Тому місто радо зустріло Революцію Гідності.
Після Майдану інтерес до минувшини зріс. Олексій Паталах закінчив курси екскурсоводів та з головою поринув у вивчення історії міста, не підозрюючи, що невдовзі дискутуватиме про неї в камері допиту з офіцерами ФСБ.
«Спитав: “Мене розстріляють?” А вони: “Зажарим тебя и съедим”»
З початком повномасштабної війни Олексій Паталах спробував вступити до лав тероборони: звернувся до свого знайомого, заступника командира батальйону місцевої ТРО, але той відмовив — за кілька місяців до цього історик переніс важку ковідну пневмонію, тому не міг ані бігати, ані піднімати важке.
Паталах повернувся додому та знову зліг з температурою, тож перші тижні окупації не виходив та знав про події із розповідей дружини. Поки в місті стояла регулярна армія, стверджує він, було відносно тихо, але наприкінці березня 2022-го зайшла Росгвардія, й почалися жорстокі розгони мітингів та терор.
«Росгвардія вміє дуже хвацько розганяти мітинги, хоча, як кажуть фронтовики, на полі бою вони тікали, як зайці. Серед всіх державних структур вони — найбільші відморозки. І жінок били, і діда одного побили, — згадує історик. — Але група медиків таємно лікувала наших поранених, давали їм документи і цивільний одяг, щоб вони могли сховатися. Моя дружина працює в лікарні імені Лучанського, через неї я знаю про це».
Як і всі патріотично налаштовані херсонці, Паталах намагався уникати зустрічей з росіянами. Невдовзі він поїхав на дачу, аби менше потрапляти їм на очі. Втім, у вересні 2022-го повернувся до міста, аби купити продукти для себе та кота з екзотичною кличкою Філіп Бедросович.
Саме через кота Олексій відмовився від думки виїхати з окупації. На той час кіт вже мав 20 років та прожив непросте життя. Колишні господарі покинули тварину біля дачного селища, котик так голосно нявкав, що місцеві дачники прозвали його Кіркоровим — за гучний голос. Спершу ним опікувався сусід, після його смерті — мати Олексія, а як не стало і її — сам Олексій.
Тож 6 вересня краєзнавець вийшов з квартири, щоб піти на ринок і поповнити запаси корму для Філіпа Бедросовича, але на сходах його оточила група озброєних людей у масках. Звеліли назватися, відібрали паспорт, а як прочитали прізвище, то сказали: «Ти нам і потрібен». Надягнули кайданки та заштовхали назад до квартири, де почали перевертати все догори дриґом. Саме тоді, згадує Паталах, він зрозумів, настільки російські спецпризначенці неосвічені.
«Я зробив висновок, що росіяни — це якісь неандертальці, — пояснює він. — Тільки перед цим я вигнав виноградний сік, поставив настоюватися. Питають: “Что, наркотики делаешь?” Побачили сувенірний пістоль, почали шукати, як він заряджається. Побачили нагайку та вуздечку — “Что, садомазохизмом занимаешься?” А поруч висять мої фото верхи на коні з історичної реконструкції, вони навіть ніяк не пов’язали це».
Російські спецпризначенці щосили намагалися знайти докази зв’язку Олексія з українськими націоналістами, демонструючи при цьому неймовірне невігластво.
Один з групи — вже пізніше історик дізнався, що це був спецпідрозділ ФСБ «Антитерор» — стверджував, що він кубанський козак. Але, побачивши на стіні портрет Захарія Чепіги, кошового отамана, який привів козаків з Причорномор'я на Кубань, питав: «Это что, Бандера?»
На звичайний зимовий картуз незвані гості казали, що це — кашкет дивізії СС «Галичина». І це були не прості буряти без освіти чи жителі російської глибинки, де немає можливості отримати освіту — навіть елітні силовики Росії виявилися абсолютно безграмотними.
Врешті розмова про козаків та коней силовикам набридла, вони зав’язали Олексію очі шарфом покійної мами та наказали виходити.
«Я спитав: “Мене розстріляють?” — згадує краєзнавець. — А вони: “Нет, мы тебя зажарим и съедим».
Паталах приготувався до смерті, але невдовзі виявилося, що він дуже потрібен російським пропагандистам живим.
«Ну что, историк, откуда взялись украинцы?»
Через годину Олексія Паталаха привезли до якоїсь будівлі, із зав’язаними очима кинули до камери і сказали, щоб не знімав пов’язку, доки їхні кроки в коридорі не стихнуть. Чоловік посидів нерухомо кілька хвилин, впевнився, що з ним поряд нікого немає, звільнився від шарфа і почав озиратися.
Це була одиночна камера, куди не проникало сонячне світло, бо вікно закривав залізний лист. Замість ліжка — дерев’яний поміст. В’язень здогадався, що перебуває в будівлі СБУ в центрі міста. Пізніше охоронець приніс два відра: одне — для води, інше — для природних потреб. Воду можна було злити з труб опалення. Звісно, вона не була питною, але доводилося вживати й таку.
Того ж дня Олексій познайомився з начальником «Антитерористів» на прізвисько «Ворон». Той сам прийшов до камери та почав екзаментувати свого полоненого на тему історії. Спершу вдавав «хорошого поліцейського» — сказав, що читав книжки дослідника та похвалив їх. Але за чотири дні Олексія повели до «Ворона» на допит у кабінет — там була вже геть інша розмова:
«Почав допитуватися: “Ну что, историк, откуда взялись украинцы? Здесь до 1990-х годов жили русские, потом их отсюда выгнали американцы, завезли украинцев, которых клонировали, но скоро вас тут не будет”. Скоріше за все, це так працюють російські технології: вони втовкмачують всі ці речі в голову, й навіть інтелектуали можуть в таке повірити. Заявляв, що він не має нічого проти України як культурного явища. Казав: “Мы что, вам не давали носить вышиванки и танцевать гопака?”. От їхній рівень понять про Україну — гопак і вишиванки».
З «Вороном» Олексію довелося розмовляти ще кілька разів. Йому здалося, що цей офіцер ставиться до нього досить прихильно — Паталах міг сподобатися росіянину своїми монархічними поглядами.
Тут історик нічого не вдавав, бо дійсно вважає монархію найкращою формою правління, й «Ворон», як виявилося, цю думку цілком розділяв. Але на одному з таких допитів окупанту набридла гра в «хорошого поліцейського», й він пристебнув до рук полоненого браслети з дротами. Намагався запустити струм — та нічого не вийшло.
«Він кидається до машини, звучить купа нецензурної лексики, і поміж неї лише кілька цензурних слів: “Ничего нельзя доверить, машину сломали!” — згадує Олексій Паталах. — Після цього днів п’ять нікого не катували».
Проте не всім щастило уникнути тортур. За місяць свого перебування у застінках історик зустрічався з багатьма людьми.
Одного разу його сусідом по камері став 16-річний підліток — його з дядьком зупинили патрульні на блокпосту, коли вони йшли за ліками для мами. Врешті їх роззули, загнали в яму та стріляли під ноги, а потім кинули за ґрати.
Був у камері звичайний продавець із селища Білозерка — одному росгвардійцю не сподобалося, як він його обслуговував, тож побив так, що бідолашний не міг дивитися.
«Взяти реального партизана — то дуже непроста річ, тому ці ФСБшники для плану хапали всіх підряд. Було дуже багато якихось хлопців з ринку», — згадує Паталах.
Не рятувала від тортур навіть згода перейти на бік окупантів. Разом з Олексієм Паталахом сидів колишній поліцейський з Олешок. Його начальник після окупації погодився працювати на росіян, Олександр подумав, що треба годувати родину — і теж пристав на пропозицію керівника, та невдовзі той попався на хабарі, тож росіяни влаштували показову розправу над усіма його підлеглими — їм треба було продемонструвати боротьбу з корупцією. В’язня, каже Олексій, побили так, що в нього відкрився старий перелом.
Час від часу історик чув крики та постріли в коридорах.
Ще однією тортурою був голод. Зараз Олексій жартує, що харчування було триразове — у понеділок, середу та п’ятницю. Давали ложку макаронів або перлової каші та таку тверду галету замість хліба, що нею можна було забивати цвяхи. За місяць він так сильно схуд, що довелося робити дві зайві дірки на ремені.
«Нагадував я собі ченця перших років існування Києво-Печерської лаври, що жили в печерах та тільки корінцями харчувалися», — згадує Олексій.
Але невдовзі випав шанс потрапити додому — росіяни запропонували угоду.
«”Первый тост — за Россию”. Й пошепки: “Не чокаючись”»
Зараз Олексій згадує, що від початку перебування в полоні вирішив приспати пильність ворога, аби вижити, й для цього вдати, ніби з усім погоджується. У якості прикладу історик обрав собі персонажа улюбленого письменника Генріка Сенкевича — пана Заглобу, хитрого патріота, що завдяки винахідливості зміг вийти неушкодженим з усіх пригод.
Проте іноді така гра була неймовірно важкою. Одного разу на допиті «Ворон» питав про взаємини з місцевою активісткою та громадською діячкою Ніною Усачовою. Олексій не знав, що її вже теж схопили та посадили в катівню. Він змушений був вдати, що допоможе її впіймати, хоча насправді не спілкувався з активісткою з 2019 року.
«Я вийшов з цього допиту з важким серцем», — згадує Паталах.
Проте кати після цієї розмови почали ставитися до нього значно поблажливіше — ймовірно, подумали, що чоловік зламався психологічно й робитиме все, що вони накажуть. Принесли російську брошуру «200 лет Херсону» і наказали подумати над циклом історичних статей, а за це дали кращу камеру та дозволили довші прогулянки. А невдовзі слідчій, якого всі називали Палич, сказав:
«Историк, собирайся на выход, будешь давать интервью».
Й дійсно — Олексію Паталаху знову зав’язали очі шарфом, вивели з в’язниці та повезли додому. Там звеліли поголитися та прибрати в кімнаті.
З’ясувалося, що краєзнавця випустили заради інтерв’ю для російського видання РИА НОВОСТИ. Темою пропагандисти обрали журнали «Українське козацтво», що у 1960-70-ті видали емігранти в Чикаго. Паталах згадує, що до нього приїхав місцевий журналіст та почав знімати все на телефон.
Олексій розповідав, зокрема, про командувача Української національної армії Павла Шандрука, який погодився співпрацювати з німецькими окупантами під час Другої світової. Німці звеліли йому сформувати дивізію «Галичина-2», але він обманув їх і вивів цю дивізію не на поле бою, а прямісінько в полон американцям. У російських новинах це представили так, що в Україні прославляють фашистських приспішників.
Після зйомок окупанти подобрішали і навіть дозволили Олексію взяти із собою в камеру домашнє вино та варення. Того дня вони зі співкамерником Вадимом влаштували святкування.
«Ми знали прекрасно, що нас прослуховують, — розповідає Паталах. — Тож я розлив вино, підняв склянки і голосно проголосив: “Первый тост — за Россию”. Й пошепки: “Не чокаючись”. Другий — “Забудем ли мы выпить за президента Путина?”. Пошепки: “Земля йому скловатою”. Ну от такий влаштували банкет. Місця позбавлення волі тримаються на почутті гумору».
Після інтерв’ю слідчий Палич остаточно вирішив, що херсонський історик — на їхньому боці й навіть запропонував йому місце в окупаційній адміністрації. Зрозумівши, що гра зайшла надто далеко, Олексій відмовлявся, посилаючись на слабке здоров’я та брак освіти.
«І тут він кричить: “Историк, сука, откажешься — обнулю!” Ми почали думати з Вадіком, і вирішили, що треба погоджуватися. Якщо все погано в них, забіжу кудись, сховаюся і чекатиму, поки прийдуть наші. А якщо все погано в наших, то я в адміністрації володітиму доступом до інформації, наше підпілля час від часу зможе на мене виходити», — вирішив тоді Паталах.
Але втілювати цей план в життя не довелося — настав жовтень, ЗСУ наближалися до Херсона, щодня лунали вибухи — українська армія руйнувала Антонівський міст. Окупантам ніколи було займатися пропагандою, тож Олексія просто відпустили додому. Це сталося 4 жовтня — знову одягли пов’язку на очі та відвезли аж до під’їзду.
«Я зайшов у квартиру і довго не міг зрозуміти, чому в мене стоїть такий запах, як і в камері, — дивується Олексій. — А потім з’ясувалося, що в квартирі зробили собі засідку снайпери. З’їли мої продукти, випили вино, покрали прищіпки. Унітазом чомусь не користувалися, справляли малу потребу у пластикові пляшки, які ховали за газовою пічкою».
Та це вже було не дуже важливо — 11 листопада 2022-го українські війська звільнили Херсон. Вчорашній в’язень російської катівні вивісив на балкон жовто-блакитний прапор, який встиг сховати від окупантів у машинці для гоління. Коли в місто повернулися українські поліцейські, сам пішов до них та розповів про свої дні в катівні.
Олексій вважає, що вижити та вистояти йому та іншим в’язням ФСБ допомогло почуття гумору та згуртованість — вони ділилися один з одним усім, що мали.
«Місця позбавлення волі тримаються на почутті гумору», — вважає історик.
***
Зараз, через два роки після звільнення Херсона, життя Олексія змінилося.
Дружина виїхала з міста на початку листопада 2022 року, коли росіяни почали обстрілювати обласний центр. Вона отримала притулок у Фінляндії та досі живе там.
Кіт Філіп Бедросович пережив окупацію та помер від старості у 2023 році.
Єдине, що лишилося незмінним — цікавість Олексія Паталаха до минулого Херсонського краю. Він продовжує вивчати історію та іноді виступає з лекціями.
