«Окупація — гірше за тюрму». Як мати трьох дітей Світлана Горєва вісім місяців уникала «русского міра» в Херсоні
До повномасштабної війни Світлана Горєва працювала флористкою. Віднедавна змінила цю галузь на журналістику: стала фіксеркою, бо вважає, що розповідати історії людей зараз надважливо — для Херсона й України загалом.
Вісім місяців Світлана провела в окупованому росіянами Херсоні. Зараз каже, що забути цей досвід зможе хіба що під гіпнозом. Окупація стала для неї зоною поза законом, де ніхто не може захистити або допомогти.
Світлана Горєва поділилася з нами спогадами, як допомагала одному з синів виїхати з окупації, а іншого протягом цього періоду берегла від всього російського. А також розповіла, як ігнорувала російські продукти, спочатку не повірила у звільнення Херсона й врешті пережила найзнаковіший день свого життя.
Відчуття війни в повітрі
Світлана Горєва завжди любила своє рідне місто. Хоча й називає Херсон провінційним, це в ньому їй і подобається. Проросійських настроїв у місті не відчувала.
Точкою відліку російсько-української війни для Світлани стала анексія Криму. До цього вона з друзями й рідними ледь не щороку відпочивала на півострові. Коли ж наближався новий етап вторгнення, жінка до останнього не вірила, що це станеться.
Зараз Світлана вважає, що помилялася, бо не допускала жодної думки про війну, а тим паче — про окупацію. Хоча про таку можливість її попереджали друзі з-за кордону, а старший син просив виїхати з міста.
Останніми днями перед повномасштабним вторгненням атмосфера в Херсоні була гнітючою. Світлана згадує, що тоді в місті планували провести курси з оборони, а перше заняття мало відбутися саме 24 лютого, о 17:00. Той четвер почався для херсонців з обстрілу Чорнобаївки.
«Це зараз ми розрізняємо на звук, що — приход, а що виход від танку, від САУ, від “Тюльпана”, як “Васильок” летить, скільки у нас є секунд, щоб лягти або заховатися, — згадує Світлана. — А тоді для нас це був просто бабах. Вже люди почали прокидатися: хто побіг на заправки, хто — в магазини, в аптеки».
Родина Світлани обговорювала виїзд із Херсона. Проте родичі не хотіли їхати одне без одного, а однієї машини на всіх не вистачило б. До того ж, мати Світлани хвора. Жінка боялася, що мати не переживе дорогу навіть до Миколаєва. А ще напередодні зі словацького вишу повернувся її середній син Денис — він відмовився їхати з Херсона без своєї дівчини, яка тоді була в Олешках, на лівому березі Дніпра. Батьки дівчини погодилися, щоб Світлана забрала її.
«Ми з сином були на Антонівському мосту об 11:15, — згадує вона. — Там стояли машини, й був поліцейський пост. Автівки розвертаються, я вийшла запитати одного водія. Той каже: “Вже зайшла русня”. Кажу сину: “Розвертаємося!” Й чую вже звуки бою, що наближаються. Стрибаю в машину, даю по газам й ми повертаємося до міста. Росіяни вже пройшли Олешки й були на мосту».
Наступні кілька днів тривали бої. Світлана розповідає, що окупанти то проривалися, то їх відкидали назад. Тоді було нерозуміння, що відбувається, як реагувати. Світлана з дітьми сховалися в підвалі дитячого садка поблизу їхнього будинку.
28 лютого працівниця садочка, яка тримала зв’язок з місцевою владою, сказала, що росіяни у місті, тож всі можуть розходитися по домівках. Світлана згадує, що в ті дні в Херсоні була суцільна тиша. Ніхто не розумів, що відбувається. Жінка вважає, що тоді в місті були лише окремі російські ДРГ. Херсон опинився в оточенні, але організовано окупанти не заходили в місто до 1 березня. Тоді Світлана, її два сини (середньому тоді було 20 років, молодшому — лише сім) і мама опинилися в окупації:
«Я живу на Північному мікрорайоні, це майже околиця Херсона, й вони якраз заходили звідти. Був обід, морозно, сніжок. Жодної людини, машини, все зачинене. Ніби вимерло місто, як Прип'ять», — згадує Світлана.
Через дорогу від багатоповерхівки, в якій мешкає Світлана, — приватний сектор. Навіть там, згадує вона, не було чути ані звуку, коти не ходили по дахах. Чули лише гул, наче їде вантажівка. Цей звук наближався:
«У нас дорога, якою їздить транспорт, асфальтована, широченька. Й от по ній їде танк. Тротуаром йде піхота — в однострії, зі зброєю типу снайперських гвинтівок. І вони йшли й цілилися на дахи, на вікна, — розповідає Світлана.
Приватним сектором довгою колоною їхала легка броня, “тигри”, “рисі”, й піхота йшла. Вони залазили на паркани, заглядали у двори, дивилися, щоб там нікого не було. При тому жодна собака не гавкнула. Вони йдуть у повній тиші, тільки під звук гудіння цієї техніки. Ми тихенько у вікно дивилися, бо боялися, що хтось побаче й вистрілить. Як щупальця, як той спрут заповзає, якась темрява по вулицях».
Після Світлана почула серію вибухів у мікрорайоні, де живе її тітка і брат. Виявилося, що прилетіло прямо в їхній будинок, у сусідню квартиру. Це були лише перші руйнування. Далі росіяни дійшли до управління поліції та школи поблизу: школу обстріляли, а управління почали трощити. Поруч була часовня. Світлана згадує її, бо там зняли відео, яке вона досі не може забути:
«У часовні якийсь мусульманин сидить на коврику, намаз робить. Інший біля дверей стоїть молиться — православний, мабуть. І третій справляє малу нужду біля них. Для нас це було дико».
Поліції в місті вже не було. Проти важкої техніки й добре озброєних окупантів виступала тільки місцева терборона з коктейлями Молотова й автоматами Калашникова. Один із боїв вони прийняли у Бузковому парку. Тоді ж принаймні 24 з оборонців загинули, вижило лише декілька.
Окупанти тим часом зайняли будівлю обласної державної адміністрації на площі Свободи. Світлана розповідає, що після цього її родина не виходила на вулицю кілька тижнів.
Щупальця окупації
Перший проукраїнський мітинг відбувся в Херсоні 5 березня 2022 року. Світлана на нього не пішла, натомість був її брат. Він попросив жінку залишитися вдома, щоб про всяк випадок попіклуватися про дітей та похилу маму. Херсонські друзі Світлани відвідували акції, друзі з інших міст із захопленням писали про героїзм місцевих. Проте сама вона не поділяє це почуття:
«Я б була вражена, якби це сталося в умовному російському Урюпінську. А від наших людей я Іншого не очікувала. Тому не знаю, на що розраховувала ФСБ, розвідка росіян, коли вони окупували місто наше. Що їх тут зустрічатимуть? Хто?»
Спочатку в Херсоні була регулярна армія РФ, яка не чіпала мітингувальників. Проте наприкінці березня в місто зайшла Росгвардія і ФСБ, які почали розганяти проукраїнські акції. Світлана згадує, що в цей період херсонці масово виїжджали через лінію фронту, намагаючись врятуватися. Бо окупація, на думку Світлани, гірша за тюрму:
«Тюрма — це правове поле. Як би там не було важко. А окупація — це відсутність правового поля. Ти ніхто і звати тебе ніяк. З тобою може трапитись будь-що, й ніхто тебе не шукатиме. Вони можуть зробити з тобою все, що завгодно».
Водночас, згадує Світлана, приблизно до червня окупанти не робили жодних заяв, тож складалося враження, що місто й вони живуть паралельними життями. Працював мер Ігор Колихаєв, співробітники міськради, окупаційну адміністрацію не впроваджували. Але з 1 червня росіяни відключили зв’язок, інтернет, забрали Колихаєва й встановили у місті свою «владу».
У червні ж середній син Світлани Денис зміг виїхати з окупації. Тоді він навчався у словацькому виші. Навчальний заклад попередив: якщо хлопець не з’явиться і не здасть іспити, його відрахують. Тож почали шукати, як можна виїхати. Один з варіантів — через Крим і Росію до Європи. Але, пригадує Світлана, перевірки на пунктах пропуску на півострів були жорстокі, ФСБ особливо довго перевіряла чоловіків:
«Я боялася його відправляти, бо він хлопець нестриманий, і міг себе так повести, що були б проблеми. Платили гроші перевізникам. Й перевізник їхав, наче приватна машина. Разом з ним розробляли легенду, що вони родичі якісь, які їдуть до тітки, до дядьки. Так вони і поїхали».
Для Світлани як для мами це було величезним стресом. Вона ніяк не могла допомогти сину у дорозі, не знала, як все мине — залишалося тільки сподіватися, що він у безпеці доїде до Запоріжжя, де його чекали родичі та старший брат. Перед поїздкою Світлана з Денисом вчили відповіді для блокпостів, ховали техніку в обшивку автомобіля. Підготуватися потрібно було добре, бо окупанти могли забирати телефони й ноутбуки.
Два дні Денис стояв у черзі на пункті пропуску у Василівці. Перевізниця потім говорила, що такої вдалої поїздки у неї ще не було, бо росіяни жодного разу не попросили виходити з машини, лише подивилися документи. Для Світлани це було полегшенням. Вона бачила, що в Херсоні син починає впадати у депресію, бо більшість його знайомих виїхала. Тож жінка розуміла, що йому буде краще поїхати.
Після року навчання у Словаччині Денис повернувся до України. Зі слів Світлани, її син єдиний з однокласників приїхав назад. Він сподівався приєднатися до війська, але ще у школі його виключили з обліку. Тож і зараз у військкоматі відмовили.
Світлана залишалася в Херсоні. У цей час від знайомих чула думку, яка її зачепила. Коли хтось з друзів виїздив на підконтрольну Україні територію, їх запитували, навіщо це робити, якщо у Херсоні не стріляють:
«Для нас це було жахливо це чути. Тут відбувався тихий терор. Росіяни ходили по ринках, щось там купляли, намагалися щось українською сказати. Не всі, але якось так. І в той же час викрадали людей».
Історії зі зникненням херсонців стали буденністю. Світлана згадує, що людей не просто забирали, їх викрадали з власних квартир:
«Росіяни ніколи не приїжджали однією машиною. Зазвичай було два “Урала”, “БТР” і легкова автівка. Вони стояли у під’їзді, щоб ніхто нікуди не виходив. Якщо їм не відчиняють — болгаркою вирізають двері. Якщо це приватний сектор, можуть і дрон запустити, щоб ніхто не втік. Люди просто зникали».
Почуватися в безпеці за таких умов було важко, нехай навіть у місті було тихо. Тим паче, що деякі погоджувалися на співпрацю з росіянами, працювала система доносів. Тож у висловлюваннях на вулиці, з малознайомими людьми, у соцмережах потрібно було бути обережними.
«Ми виходили з дітьми гуляти на майданчик, — розповідає Світлана. — Діти як діти, на телефонах включають патріотичні пісні, граються в Песа Патрона. Те, що чують вдома, повторюють. Ми їх присікали, але хтось міг здати навіть за це».
Радіти за успіхи ЗСУ також можна було лише з найближчими. Наприклад, Світлана розповідає, як продавчиню в одній з місцевих мереж магазинів забрали за донос від літньої жінки, коли українські військові вперше влучили в Антонівський міст. Продавчиня обговорювала з одним з покупців, яка це радість і як скоро Херсону чекати звільнення. Вони й не помітили, коли зайшла ця літня жінка.
«Почала їм розповідати: “Шо вони [росіяни — прим.] вам плохого зробили, а цим [українцям — прим.] аби масти рушити”, — переповідає Світлана. — Продавчиня послала її за російським кораблем. Бабка вийшла з цього магазину, поряд стояли росіяни на БТРі, їхали по пиво. Вона одразу й здала. Вони прийшли, на цю продавчиню мішок на голову [накинули] й на тому БТР возили її пів дня. Директор магазину потім викупав її у них».
Світлана не контактувала з росіянами. Принципово не купувала їхні товари, не їздила власною машиною, коли потрібно було проходити через блокпост, бо у громадському транспорті не перевіряли документи.
«Мені було страшно, — зізнається вона. — Наприклад, їду через блокпост у машині одна. Хто його знає, що в нього в голові? Можливо, він п'яний. У кращому випадку — забере в мене машину і десь нажене, а в не кращому? А у мене вдома мати-інвалід і маленька дитина, які залежать від мене. Мені пощастило, іншим — менше».
Світлана й продукти намагалася купувати лише українські. До останнього була переправа човнами з лівого берега, звідки люди привозили власні овочі та фрукти. Хто з підприємців навіть приймав оплату на українську картку або ховав термінал, хоча за нього можна було відправитися «на підвал». Та все ж декілька російський товарів спробувати довелося. Зокрема, Fairy для миття посуду.
«Це просто миючий засіб, але він не миє, — каже Світлана. — Подумала, що його зробили в гаражі. Тоді попитала людей, казали: “Ми теж купили, й воно не миє — безглузде, як усе в них”».
Також майже перед самим звільненням купила Coca-Cola. Потім таку дарували тим, хто повернувся до міста, як сувенір:
«Я її чому купила? Дивлюся — а там якісь надписи навіть не латиною, а в’яззю арабською. Це іранська кола, на смак не така солодка, як наша».
Бували й кумедні випадки. Світлана пригадує, що якраз коли ЗСУ влучили по Антонівському мосту й почали частіше точково обстрілювати окупантів, росіянам прийшов наказ ходити не у військовій формі, а в цивільному, щоб їх не розпізнавали корегувальники.
«Це так смішно, бо, по-перше, в них акцент, а, по-друге, ти бурят: під кого ти замаскуєшся, під японця? — посміхається Світлана. — Вони так ходили районом. Але всі ж знають, де вони живуть: наведуть і туди прилетить».
«Росія здєсь навсігда»
Росіяни не шкодували грошей на пропаганду, тому Херсон обклеїли білбордами, плакатами, оголошеннями. А будь-які написи українською вони одразу зривали, вимагали від власників бізнесів змінювати їх на російські. Самі переробляли українські магазини на свій лад: так АТБ став АБЦ.
Світлана згадує, що повідомлення на пропагандистських плакатах часто стосувалися виплат, які можна отримати від російської влади. Для жінки це виглядало як підкуп: отримуєш гроші й автоматично починаєш любити Росію. Проте були люди, на яких це діяло. Світлана не вважає, що вони ставали проросійськими, але точно були лояльними до окупантів.
Зараз подібні меседжі не справили б на жінку враження. Тоді ж Світлана відчувала тиск, плакатів було дуже багато. Тож зараз вона не може сприймати будь-які написи російською, символіку, озвучку фільмів:
«Я з тих пір не можу бачити вивіски, об'яви російською. Ба більше, у бренда New Balance [на кросівках логотип — літера] N. Я бачу в ній “зетку”. Мабуть, як у Другу світову люди скрізь бачили свастику, так я скрізь бачитиму їхні Z і V».
Діти Світлани не спілкуються російською, тож для молодшого сина Данила, який вісім місяців провів із мамою в окупації, ці білборди були незрозумілими:
«Нам потрібно було в центр поїхати в поліклініку, й він побачив ці білборди, — розповідає Світлана. — А він не вміє читати російською. Читає українською, воно схоже, але є слова, яких не знає. Їде й читає “Росія здєсь навсігда”. Й такий: “Мамо, який навсігда? Вони не вміють навіть писати правильно”».
Ще одним проявом пропаганди, який підкосив Світлану, був псевдореферендум, який росіяни влаштували 23-27 вересня 2022 року. Вона вважає його зґвалтуванням демократії, адже це не мало стосунку до справжнього волевиявлення.
Окупанти обладнали в Херсоні виборчі дільниці, ходили вулицями та домівками з урною для голосування, часом їх супроводжували озброєні військові. Тож тими днями, згадує Світлана, багато херсонців взагалі не виходили на вулицю. Сама жінка, коли до неї прийшли із пропозицією проголосувати, просто не відкрила двері. В їхній багатоквартирний будинок зайшли двоє чоловіків із урною. Домофон не працював, тож їм навіть не довелося просити когось відкрити вхідні двері у під’їзд.
«Подзвонили у двері. Дивлюся в глазок — якісь два мужика, — розповідає Світлана. — Мама налякалася: “А якщо двері вибиватимуть?” А я: “Нащо їм це? Вони вже за тебе кинули бюлетень”. У нас в під'їзді тоді було десять квартир. Вони дуже швидко вийшли. Або просто вище не стали підніматися або нижче спускатися».
Дитинство в окупації
Молодший син Світлани Данило закінчував перший клас, коли почалася велика війна. Зараз жінці навіть приємно згадувати про це, бо тоді школи тільки-но повернулися з карантину, а найбільшою проблемою здавався коронавірус.
Від початку російської окупації заняття знову повернулися в онлайн. Проте Світлана бачила, що син психологічно не був готовий підключатися на уроки. Жінка могла днями стояти у чергах в магазин чи аптеку, що нагадували дефіцити 80-х минулого століття. А син не хотів займатися онлайн без мами.
«За освітою я — вчитель молодших класів й займалася з ним сама, — каже Світлана. — Залишалося кілька місяців до завершення навчального року, він вже писав, читав, всю програму знав».
Складніше було, коли почався новий навчальний рік. Окупанти тиснули на місцевих, вимагали, щоб дітей віддавали у російські школи й садочки. До цього мотивували і фінансово: на кожну дитину пропонували разову соціальну виплату в десять тисяч рублів і ще чотири тисячі — на канцелярські товари.
Тоді Світлана зі своїм оточенням засуджували людей, які погоджувалися на грошові виплати та віддавали дітей у російські навчальні заклади. Зараз говорить, що емоції дещо вляглися, тож не вважає цих людей проросійськими. Називає їх «легкими», адже вони обирали для себе пристосовуватися до окупантів.
Загалом навчальний рік у російських школах, згадує Світлана, тривав не більше 10 днів. Спочатку оголосили канікули через підготовку до псевдореферендуму, потім закрили школи через небезпеку провокацій. Та й дітей у класах було небагато, до 20. В районі, де живе Світлана, росіяни відкрили дві школи і три садочки. Один із них був прямо біля її будинку:
«Приводять дитину в садок. Якщо чоловік, його обшукували металошукачем. А якщо жінка, в неї сумочку перевіряли. Й цей охоронець озброєний стояв там, і охороняв їх — не знаю, від чого».
Після того, як школи закрили, росіяни запропонували батькам відвезти їхніх дітей в дитячі табори в Криму. За це також обіцяли одноразову виплату. Щоправда, зі слів Світлани, росіяни не повернули дітей у визначений час, а запропонували батькам самим їхати на півострів і забирати їх.
Світлані важко це зрозуміти, адже для неї така ситуація виглядає як продаж своїх дітей окупантам. Свого сина вона намагалася всіма способами відгородити від росіян, щоб не завдавати йому психологічного тиску. Для жінки не можна було інакше, бо з початку окупації вона пояснювала Данилові, що росіяни — наші вороги й в Херсоні вони тимчасово:
«Й після цього віддавати його до школи на “руськом язикє”? Вважаю, що це просто знущання над дитиною та її психікою. Для мене це було неможливо».
«Можна я побігаю?»
Всі вісім місяців в окупації Світлана з близькими намагалися уявляти, яким буде день звільнення. Це допомагало, коли життя під чужим прапором особливо тиснуло:
«Чогось мій молодший син уявляв, що зі сторони Чорнобаївки наші йтимуть. Колони, попереду Залужний на коні, може, на танку — й отак звільнятимуть Херсон».
Вийшло ж дещо інакше. Напередодні звільнення в Херсоні зникло світло, вода й зв’язок. У місті запустили чутку, що днями нібито ходитимуть військові в українській формі, проте це буде провокація від росіян. За відчуттями Світлани, містяни перебували в інформаційному вакуумі. Тому вона з родиною спочатку навіть не знала, що Херсон звільнили:
«11 [листопада] ми з молодшим сином пішли по воду. Це вже була четверта година вечора. Дивлюся — їдуть машини з українськими прапорцями, думаю: “Щось русні не видно”. Підходимо до будинку, й до нас біжать знайомі з сусіднього дому. Й жіночка кричить: “Свєта, нас звільнили!” Говорю: “Та ну!” — “Он, бачиш, — каже, — наші на дах залізли, й зловили сигнал радіо. Зеленський щойно сказав, що Херсон наш».
Того вечора, 11 листопада, Світлана залишилася вдома, але з вікна будинку бачила, як люди у центрі міста зібралися святкувати: все навколо було в темряві, а на проспекті 200-річчя Херсона світилися фари машин, люди зривали російські білборди, кричали, співали. Наступного ранку жінка разом із молодшим сином поїхала на площу Свободи:
«Це було щось нереальне. Перші години, хвилини, ти в ступорі. Чекали, думали, як це буде, і тут ось воно [звільнення — прим.] вже, й ти не знаєш, як на це реагувати».
У ступорі перебував і молодший син Світлани, Данило. Всі вісім місяців на вулицю він виходив лише з мамою, завжди тримався поруч. Тож після звільнення міста від окупантів у нього було лише одне бажання.
«Я кажу, бачиш, нас звільнили, дочекалися, що ти хочеш зараз? — згадує Світлана. — А він каже: “Можна я побігаю?” — “Біжи!” — “А куди?” — “Куди хочеш”. У нього це “побігати” було символом свободи, бо я забороняла йому. На майданчику він бігав, але ходити поряд мав зі мною. Й тут він почав нарізати ці круги. Інші діти також бігають, й люди кричать. А я стою й на нього дивлюся, як уві сні».
Світлана все ніяк не могла повірити власним очам. Пригадує, що людей об’єднувало відчуття ейфорії: є Бог, а трошки вище за нього — ЗСУ. Ними захоплювалися, їм дякували. Згодом у Херсон почали повертатися поліцейські. Місцеві були раді і їм:
«Я стояла на площі, поруч — поліцейський. Кажу: “Ніколи не стикалася з тим, аби люди так раділи поліцейським”. А він посміхнувся: “Нічого, це поправимо”».
На думку Світлани, день звільнення для херсонців — найважливіше свято. А у спільному святкуванні на площі 12 листопада був ще один ключовий складник — побачити своїх. Зрозуміти, як багато людей залишилося в місті, чинило опір окупантам. Відчути підтримку, побачити тих, хто всі вісім місяців переховувався, й усвідомити, що вони не зрадили. Та і для самої Світлани 11 листопада — найбільш знаковий день:
«У мене троє дітей, але звільненню Херсона я раділа більше, ніж їхнім дням народження. Нехай вони мене пробачать».
