Мобільні крематорії та зруйноване життя батьків. Людмила Дем’яненко про жахи окупації та підрив Каховської ГЕС
Під час російської окупації жителі Херсона пережили довгі місяці невідомості, загрози життю, нестачі продуктів та ліків, тривоги за своїх близьких.
Проте внутрішня сила духу та взаємодопомога дозволили їм чинити ненасильницький, втім, відчутний спротив та зберегти українську ідентичність міста.
Підприємиця та волонтерка місцевого Майдану 2014 року Людмила Дем’яненко не змогла виїхати з міста, коли росіяни захопили його, бо мусила дбати про хворих батьків.
Людмила розповіла, чому було складно дістати продукти та ліки, хто рятував родини військовослужбовців, на які полювали росіяни, та як окупанти зруйнували життя її батьків, підірвавши Каховську ГЕС.
Передчуття війни
Вранці 24 лютого 2022 року жителі Херсона прокинулися від звуків далеких вибухів — росіяни почали ракетний обстріл Чорнобаївського аеропорту.
Людмила Дем’яненко згадує, як о сьомій ранку вийшла надвір та побачила в небі чорний дим на горизонті — так вона дізналася про те, що в місто прийшла велика війна. Зараз чесно зізнається — до останнього не вірила, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення.
«Якось уже на початку лютого до мене приїхав клієнт, я допомагала йому налаштувати програму на комп’ютері, — згадує Людмила. — Він питає мене: “Людо, як думаєш, буде війна?” А я кажу: “Та ти що, яка війна?!”»
Слідкувати за новинами Людмилі було ніколи. Суднобудівельниця за фахом, вона завжди була активною і встигла змінити безліч професій — працювала і на заводі, і на радіо, аж поки не заснувала власне підприємство з надання послуг у сфері обліку та аудиту. Крім того, в якості арт-менеджерки з місцевими художниками влаштовувала виставки і перформанси, їздила на фестивалі.
З головою в новини Людмила поринула лише раз за життя — взимку 2013-2014 років, під час Євромайдану. Тоді вона з друзями возила місцевим протестувальникам необхідні речі та продукти.
За вісім років після тих доленосних подій Людмила знову не могла не відчувати розлиту в повітрі тривогу, яка проривалася до свідомості, що все ще намагалася заперечити неминуче, несподіваними питаннями та віщими снами.
Якось Людмилі наснилося, що вона стоїть на правому березі Дніпра й бачить, що дорога до Голої Пристані по Дніпру заросла високими тополями, лишився тільки невеликий прохід. Уже в окупації вона розгадала, що цей сон попереджав про відрізаний шлях до батьків та малої батьківщини.
«Я тоді ще іноді слухала Шендеровича на “Эхо Москвы”, і ось якось вони обговорювали у студії новий закон про мобільні крематорії та братські могили. Інформація врізалася у пам’ять. Це був кінець жовтня 2021-го. Я дуже здивувалася — до чого б це?» — подумала тоді Людмила.
Але вже за кілька місяців ці крематорії стояли неподалік її дому.
Дефіцит і провокатори
На початку березня 2022-го російські війська зайшли в місто. Тією весною херсонці здивували весь світ своєю безпрецедентною мужністю. Тисячі людей з жовто-блакитними прапорами регулярно виходили на мітинги з лозунгом «Херсон — це Україна» та «Російський солдат — фашист і окупант».
Спочатку росіяни не чіпали мітингувальників. Терор почався в кінці березня, коли окупанти встановили свою владу в місті та поставили маріонеткового «губернатора» Володимира Сальдо керувати незаконною адміністрацією. Окупанти розшукували учасників спротиву та родичів українських військових. Людей, що не побоялися висловити своє ставлення до вторгнення в їхній дім, стали викрадати та катувати. В перші дні окупації цього ще не було.
Людмила Дем’яненко на мітинги не ходила, і з Херсона, на відміну від багатьох її знайомих, не виїхала. На ній лежала відповідальність за батьків, які жили у Голій Пристані. Коли почалася окупація, перед жінкою постало завдання забезпечити маму і тата ліками та продуктами. 70-річна Любов Марківна мала проблеми з ногами й майже не виходила з дому, батько Петро Якович на той момент розміняв дев’ятий десяток і втратив зір. Попри це, літня пара не хотіла ані евакуюватися, ані переїздити до дочки в Херсон, тож Людмила мала якось їх відвідувати. На перших порах окупації це було неможливо.
«Спочатку було важко. Мені дали номер телефона одного чоловіка, який моторним човном перевозив людей через річку. Я через нього передавала батькам ліки та продукти — до них по річці не більше 20 кілометрів. Він ризикував, звісно, але навіть не брав з мене гроші за це», — розповідає Людмила.
У перші тижні окупації більшість людей намагалися зайвий раз не виходити на вулицю, а коли виходили — не потрапляти на очі росіянам та вирішувати свої справи у першій половині дня.
Окрім страху, цей період запам’ятався чергами — Херсон наче повернувся в пізні 1980-ті з порожніми полицями та вуличною торгівлею. Люди змушені були годинами стояти за продуктами харчування, з аптек зникли ліки. Зв’язку майже не було. На одному з відділень «Нової пошти» забули вимкнути роутер, тож він роздавав вайфай безкоштовно. Перед будівлею весь час збиралися люди зі смартфонами: одні приходили читати новини, інші намагалися зв’язатися з рідними та друзями з інших українських міст.
«Бізнес почав згортатися, великі магазини влаштовували розпродаж зі знижками у 80%. Тихенько працювали маленькі крамниці біля будинків, про які окупанти на знали, — описує цей період Людмила. — Почався такий безлад на вулицях: торгівля горілкою на розлив, якесь м’ясо, яке вивантажували з багажників просто на брудний асфальт. Морозиво завезли з Криму дуже несмачне. З’явилися навіть сигарети, які продавали в нас у 1980-1990-х, коли мені було років 15-16, хлопці наші такі курили. Склалося враження, що ти повернувся кудись у минуле».
У цих чергах і в транспорті постійно товклися якісь дивні люди — провокатори. Херсонці швидко вирахували їх за немісцевою вимовою — найімовірніше, ці групки людей завозили з Криму. Вони постійно заводили голосні розмови у публічних місцях — наприклад, про те, як гарно було в СРСР. Людмила згадує, що місцеві на них не реагували — відразу зрозуміли, що до чого.
Вулиці також заполонили російські військові. Були серед них і зовсім юні, років 20-22, ймовірно, вчорашні строковики, які тільки-но підписали контракт. Пізніше приїхали і кадирівці — ці завжди ходили групами, наче боялися чогось. Людмилі довелося на власному досвіді дізнатися, що таке ці мобільні крематорії, про які зовсім недавно слухала у радіопередачі.
«Тоді я жила ближче до околиці Таврійського мікрорайону, за ним далі йде кар’єр, а ще далі — пустир, — згадує вона. — Там за будинками на цьому пустирі стояли пересувні крематорії, в яких росіяни спалювали своїх “двохсотих”. Це був квітень, все вже було окуповане. Якщо вітер дув звідти, то ми вікна не відкривали, дихати було нічим. Добре, що не було спеки».
Проте найбільше Людмила боялася не російських військових, а того, що з ужитку вийдуть гривні. Від початку вирішила для себе — не візьме до рук жодного російського рубля і не братиме російський паспорт. Але розуміла: коли вийде з обігу гривня, треба буде виїздити з міста і щось вирішувати з батьками. На щастя, гривні приймали майже усюди, а в маленькому магазинчику неподалік продавчині ховали в коморі термінал, що навіть під час окупації дозволяв розплачуватися українськими банківськими картами.
Так, у чергах і психологічній напрузі, поміж побутовими клопотами і тихим спротивом, минула весна. А в червні стало трішки легше — до Голої Пристані почав ходити катер, і Людмила вперше за чотири місяці змогла побачитися з батьками.
Каховський злочин
Від Херсона до Голої Пристані можна було доїхати й по землі, але маршрутка проїжджала через сім блокпостів, тож Людмила відразу обрала водний шлях.
Катер діставався до її рідного міста за півтори години. Спершу на деяких катерах навіть були жовто-блакитні прапори, але за кілька днів вони зникли — найімовірніше, окупанти помітили й примусили їх зняти.
Ситуація з продуктами та аптеками в Голій Пристані була куди важчою, ніж у Херсоні — втім, як і в інших невеликих містечках області. До того ж, батьки Людмили вже не могли самостійно ходити в магазин, тож відновлення водного сполучення було якраз у нагоді.
Проте родина воз’єдналася ненадовго — 11 листопада 2022-го ЗСУ звільнили Херсон, але до Голої Пристані так і не дійшли, тож Любов Марківна та Петро Якович лишилися в окупації, й перші тижні з ними не було жодного зв’язку.
«20 жовтня я бачила батьків востаннє. Напередодні Сальдо оголосив евакуацію, людей залякували, що прийдуть ЗСУ і тут будуть вуличні бої, обстріли міста, а я вже зібрала для батьків дві великі сумки з ліками та харчами, — згадує Людмила.
Тож 20 числа взяла їх і поїхала в річковий порт. Там панував повний безлад — ніхто не знав, де і які катери, куди вони підуть — в Олешки чи Голу Пристань. Навкруги військові з автоматами, поліція, перевіряють усі сумки з собаками…
Врешті я знайшла катер до Голої Пристані та дивом сіла на нього. Був сильний вітер, катер хитало, люди були дуже знервовані. Одна жінка кричала: “Де рятувальні жилети?!”, інша питала в команди, навіщо вони беруть так багато людей. Це все були немісцеві — ті, хто приїхав у Херсон після окупації, а зараз вони тікали».
Перші тижні після звільнення Херсона були важкі, попри радість та полегшення. Наостанок окупанти встигли добряче напаскудити: замінували багато будівель, пошкодили електромережі, залили бетоном каналізаційні колектори, підірвали телекомунікаційні вежі.
Тільки-но українські комунальники відновили подачу електрики та полагодили каналізацію, росіяни почали потужні обстріли. Розбили котельні, опалення в місті не було.
Тоді Людмила ненадовго виїхала в Одесу, але невдовзі повернулася додому — згадує, що навесні 2023 року була величезна надія на те, що ЗСУ ось-ось звільнять решту області й лівий берег Дніпра знову буде з Україною. Але натомість на неї та всіх херсонців, чиї рідні лишилися в окупації, чекало величезне випробування — підрив росіянами Каховської ГЕС.
На той час у Голій Пристані майже не лишилося молоді, переважно там жили люди похилого віку, що, як і батьки Людмили, навідріз відмовлялися переїжджати. Вода прийшла в місто дуже швидко — близько третьої години ночі росіяни підірвали дамбу, а уже наступної ночі брудні потоки накрили Голу Пристань.
Жодної евакуації окупанти не організували — навпаки, відбирали у місцевих човни. Прокинувшись серед ночі у затопленій хаті, Любов Марківна та Петро Якович мали лічені хвилини, аби зреагувати. Зі слів батька Людмила знає, що мама відправила його, незрячого, на дах першим, він прихопив з собою одну з кішок. Сама жінка піднятися нагору не встигла — після тієї ночі її ніхто із знайомих не бачив. Найвірогідніше, вона загинула у воді.
«Маленька надія є, що ми її знайдемо, але при стресовій ситуації людина могла втратити пам’ять, її могли завезти в якийсь будинок для людей похилого віку в Криму чи ще десь», — каже Людмила.
Тим часом вода продовжувала прибувати. Незрячий Петро Якович просидів на даху довгі години, як і інші жителі Голої Пристані. Вдень почалася спека, і люди змушені були пити брудну воду, що текла під їхніми дахами. Чоловіка врятували місцеві жителі на моторному човні та відвезли до лікарні в Лазурному — селищі Скадовського району. Протягом тривалого часу Людмила нічого не знала про долю батьків. Аж раптом їй зателефонували з дивною новиною — Петра Яковича забрали на лікування до Москви.
«Там були місцеві волонтери, які тайкома провідували потерпілих, але просили не називати їх. Вони приходили до батька в лікарню, допомагали психологічно, приносили якийсь одяг та смаколики. І ось раптом один з них телефонує мені і каже — тато поїхав у Москву», — згадує Людмила.
Напередодні їх відвідували якісь чиновники разом зі священником Московського патріархату, а потім у місцевому виданні писали, як російська влада турбується про потерпілих від повені. Вочевидь, літнього чоловіка вирішили використати для пропаганди. Його та ще одного пенсіонера, сусіда по палаті, через Крим повезли до Москви. Й тільки там Людмилі вдалося зв’язатися з батьком. Він чекав на лікування — йому начебто пообіцяли повернути зір. Але насправді жодного лікування не було — чоловік просто лежав у лікарні.
«Я збиралася їхати вже за ним, але мої близькі відмовили мене, — розповідає Людмила. — Та я й сама розуміла, що це нереально — під час війни мені, громадянці України, їхати в Москву.
Тож я вирішила звернутися за допомогою до давньої подруги, яка вже багато років живе в російській столиці. Вона вийшла на секретаря головного лікаря, й попросила, щоб мого батька виписали з лікарні разом із сусідом-земляком. Нарешті вони повернулися назад до Лазурного, де йому “пригрозили” будинком для літніх, бо немає сенсу утримувати його в лазурнянській лікарні. Так він наважився на евакуацію.
Потім, замість 20 кілометрів по річці, батько їхав тиждень, майже дві тисячі кілометрів через Крим у Воронеж, Смоленськ, далі потягом у Білорусь. З Бреста його “швидкою” забрали на кордоні та через пункт пропуску в Волинській області повернули в Україну. Зустріла його вже у Ковелі».
Аби повернути Петра Яковича в Україну, знадобилися три місяці. Зараз він живе разом з Людмилою в Херсоні. У будинку в Голій Пристані пів року стояла вода, в якому він зараз стані — невідомо, бо на вулиці не лишилося сусідів.
Про точну кількість загиблих та зниклих безвісті в результаті підриву Каховської ГЕС досі достеменно невідомо.
Секрет незламності
Зараз, згадуючи страшні місяці окупації, а згодом — обстріли, невизначеність, Каховську трагедію, Людмила каже, що Херсон вистояв завдяки згуртованості його жителів, їхній безупинній взаємодопомозі, яка проявлялася як у героїчних вчинках, так і у дрібницях.
Наприклад, люди намагалися допомогти одне одному з продуктами, й Людмила сама неодноразово відчувала на собі цю підтримку земляків. Одного разу вона пішла на ринок купити буряк до борщу й не могла ніде знайти цей овоч:
«Прийшла на ринок, відстояла величезну чергу. А коли вже моя черга підійшла, я зрозуміла, що серед овочів бурячків немає. Продавчиня питає: “І шо оце ви, три години за бурачками стояли на морозі?” І каже чоловікові своєму: “Піди в машину, там в багажнику якісь в’яленькі були”. Приносить пакет таких поморщених, але мені на борщ годилося. Навіть грошей з мене не взяла».
Іншим разом Людмила вже сама допомогла молодому чоловіку знайти на базарі гарбуз, аби зварити кашу малій дитині — з дитячим харчуванням на початку окупації були проблеми.
Не брав гроші із земляків, які потрапили в біду, човняр, що возив через Дніпро людей та продукти. Й волонтери, які опікувалися потерпілими від підриву Каховської ГЕС та досі лишаються на окупованій частині Херсонщини — також.
Були люди, які допомагали родинам військовослужбовців виїхати з окупації — адже лишатися було неможливо, на них полювали. Вони вивозили жінок і дітей на Кінбурнську косу у пансіонат, звідки вночі їх забирав катер з Очакова.
«Так виїхала моя подруга. Виїжджали без речей — їм зателефонували за пів години, казали особливо нічого не брати, просто речі в пакетах, — згадує Людмила. — З Херсона до останнього населеного пункту запланованим маршрутом їхали звичайною автівкою, нібито на дачу. Потім, до самої Кінбурнської коси треба було їхати на тракторі з причепом. Інша машина туди не пройде… Коли моя подруга з донькою і мамою була в безпеці, через деякий час їй подзвонили сусіди і розповіли, що військові-росіяни приходили, питали про неї — хтось здав, що чоловік та син у ЗСУ».
В Херсоні, каже Людмила, як і всюди, були зрадники та колаборанти, але дві третини жителів завжди були за Україну — це й допомогло місту зберегти свою ідентичність навіть під окупацією. Інші, що або підтримували Росію, або байдуже приєднувалися до будь-якої влади, виїхали з міста й вже ніколи не повернуться.
Під час страшних часів російського панування в Херсоні Людмилі допомогла триматися філософія стоїцизму. Коли під час окупації з’явився інтернет, вона дивилася на YouTube лекції українських філософів. Етика спокійного героїзму, витривалості та готовності до різних поворотів долі й зараз підтримує її в умовах постійних обстрілів. Та спонукає зберігати віру в краще.
«Я вірю в те, що лівий берег звільнять!» — впевнена Людмила.
