«10 днів війни: Херсон, окупація, ми». Щоденник журналістки Ксенії Келеберди
З початком повномасштабного вторгнення херсонська журналістка Ксенія Келеберда прийняла рішення залишатися в рідному місті. Протягом перших днів вона вела щоденник, в якому фіксувала повсякдення та трансформації Херсона і його жителів під впливом бойових дій та окупації.
13 квітня 2022-го Ксенія вимушена була поїхати з захопленого росіянами міста, її чоловік та син залишилися й врешті потрапили «на підвал». У листопаді того ж року, невдовзі після визволення Херсона, журналістка відвідала місто, а 1 травня 2023-го остаточно повернулася.
Зараз Ксенія Келеберда живе та працює в Херсоні. Напередодні третьої річниці великої війни вона повертається до своїх нотаток й переосмислює їх. Signal to Resist публікує спогади журналістки про перші 10 днів широкомасштабного вторгнення та її сьогоднішні рефлексії.
Колись у моєму рідному Херсоні жили майже 300 тисяч людей. Південне місто біля річки, у затінку акацій та абрикосів, з щедрими ринками, повільним темпом життя і особливим присмаком близького моря за три роки війни перетворилося на примару. Вже ніколи не повернуться у знівечений Херсон тисячі його жителів — вони вбиті на війні, зникли безвісті, закатовані в «підвалах», хтось переїхав в інші міста і села України, багато херсонців виїхали за кордон.
Зараз тут живуть трохи більше 60 тисяч людей. Здебільшого — старшого віку. Наші діти навчаються дистанційно, а граються у бомбосховищах. Після четвертої години місто вимирає, у темряві світяться поодинокі вікна багатоповерхівок — там ще живуть. Тут щодня вбивають людей — полюють із дронів, обстрілюють із «Градів», а є ще балістика і КАБи. Отак ми зараз живемо. І кожен херсонець добре пам’ятає найстрашніший 24 день лютого місяця, коли почався відлік воєнного часу.
Стала документувати події з 25 лютого 2022 року. Писала про те, що відбувалося з нами і містом. Спочатку «Херсонські щоденники» публікувались в онлайн-газеті «Постфактум». Після арешту засновника видання Максима Негрова, 5 березня 2022-го, газету видалили з інтернету. На початку березня The Guardian запропонувала писати хроніку подій мого окупованого Херсона.
Щодня йшла у місто, зустрічалася з друзями, ходила в магазини, у волонтерський центр, на мітинги, а ввечері сідала за комп і писала все, що побачила за день. У п’ятницю передавала тексти на переклад, у суботу зранку вони вже були в Лондоні, а в неділю виходили мільйонними тиражами в газеті і на сайті.
Хотіла пройти війну зі своїми рідними. Щоденник допомагав жити в окупації — була робота, яку треба було виконати — і це було важливо. Але на офіційному сайті Херсонської міської ради 28 березня 2022 року з'явилася новина про «Херсонський щоденник». Не хотілося випробувати на собі ще й «підвал». І я поїхала. Рідні залишилися.
Потім були міста, країни, втрати і повернення додому… Війна триває. З 24 лютого 2025 року почався відлік четвертого року війни. Пропоную вам згадати, як все починалося. Це дуже особистий текст, але багато херсонців у ці дні переживали майже теж саме.
23 лютого 2022-го
Звичайний день у херсонському офісі розпочався з дискусії серед працівників — чи вітати чоловіків з «Днем советской армии». Більшість відмовилася, але дві жіночки сказали: «Та хай буде, це ж свято».
День був довгий — з прогулянкою під час обіду, обговоренням останніх новин, які лякали, але не дуже. Колега розмірковувала, чи їхати дочці на навчання в Харків, чи хай побуде ще в Херсоні. Зголосилися на тому, що в Херсоні безпечніше. Бо кому він потрібен, той Херсон…
А ввечері — довгоочікувана прем’єра «Вічність та один день» — авторська імпровізація режисера Сергія Павлюка на тему «Хазарського словника» Милорада Павича.
У фойє театру всім роздали чорні маски мортусів і запросили на перегляд інтерактивного спектаклю. Пекельна суміш різних варіантів історії про любов і смерть, де смерті було більше ніж любові, щедро розбавлена музикою та відеопроєкціями Босха…
Сцена крутилася і проносила глядачів через візуально відрефлексовані пошуки сенсів дивних героїв п’єси… Власні хвилі страху, підсилені потоками театральної крові… Все це постійно прокручую в пам’яті і зараз — через довгі три роки після того, як закінчився цей один день — останній день довоєнного світу…
Ми ніби застрягли на тій сцені — в тому дні, який ніяк не мине, і все краще розуміємо слово «вічність». Сцена крутиться, і несе нас через втрати друзів, ракетні удари, спалені міста, через війну, у тому страшному вічному дні… І коли, нарешті зупиниться колесо — невідомо…
24 лютого 2022-го
24 лютого спала, як вбита, після спектаклю і рефлексії на побачене. Провалилася в чорну діру, з якої мене вихопив телефонний дзвінок. Старший син сказав: «Війна, мамо». А далі все, як у тумані, через сльози. Плакала, але робила, все, що необхідно — пакувала тривожний рюкзак, складала список продуктів, телефонувала рідним і друзям.
Вибухи… Місто безлюдне. Але транспорт ще ходив — і маршрутки, і тролейбуси. Біля Антонівського мосту вже йшли бої, ми шукали інформацію в інтернеті, і ніхто не знав, що робити…
Зателефонував молодший син, працював у облдержадміністрації — проінформував, що голова Херсонської облдержадміністрації Геннадій Лагута втік — всім сказав евакуюватися. Хто, як може. Вже потім дізналася, що в перший день війни багато депутатів, чиновників, активістів посідали в машини і поїхали з Херсона.
Чекали на виступ хоч когось із представників місцевої влади. Але вони мовчали. Однак було свіженьке відео. Сиділа біля компа і дивилися, як по херсонській землі йшла нескінченна колона російської техніки.
Десь на околицях Херсона будували барикаду. Це теж викладали в інтернеті. У новостворених телеграм-каналах просили для бійців теплі речі, їжу, каремати. У фейсбуці ділилися рецептами коктейля Молотова. Так ми входили у війну.
25 лютого 2022-го
Зранку побігла по крамницях. Купувала все, що бачила. Набивала сумки будь-яким їстівним добром.
В інтернеті почали організовуватися групи волонтерів. Дуже швидко, при абсолютній бездіяльності влади, виникали волонтерські структури. Якщо треба було підвезти гуманітарку — знаходили попутників в інтернеті та їхали. Створювали нові телеграм-канали
На Антонівському мосту все ще йшов бій. Були поранені. Для них просили хліб. У місті хліба не було. Хлібокомбінат зупинив роботу.
Сусіди пішли до бомбосховища на напівпровідниковому заводі. Збудоване за часів СРСР за всіма правилами, з вентиляцією та туалетом. Сказали, що було непогано, але сиро. Спали одягненими, поруч — тривожний рюкзак. Родини збиралися в одну квартиру. Разом було не так страшно.
26 лютого 2022-го
До війни за ці кілька днів майже звикли. Плакали тільки перший день. На другий вже шукали, що можна зробити. Вся інформація — в новостворених телеграм-каналах. Там адреси, де записують у територіальну оборону, муніципальну поліцію, збирають речі, їжу, хліб.
У перші дні в Херсоні — черги за хлібом. «Потрібен хліб», — писали у чатах. Давайте хоч поранених нагодуємо! Випекли з чоловіком чотири буханки. Знайшли старі дріжджі — реанімували їх. Змішала борошно — кукурудзяне, житнє, бо пшеничного не вистачило. Вийшло не дуже красиво, зате смачно.
Назбирала всього, що було вдома — печиво, закрутки, теплі речі, коврик для йоги — спакувала та понесла у міськвиконком. Не впустили. Відправили з торбами до Корабельної райради, бо саме там був волонтерський центр. Там же, біля мерії, зустріла знайомого відеооператора Андрія Андрющенка і Олександра Шумкова, кремлівського в’язня, охоронця Дмитра Яроша (просидів кілька років у російській колонії, напередодні війни випустили, повернувся у рідне місто). Хлопці йшли з військкомату. Він теж був закритий. Стукали, але до них так ніхто і не вийшов. Думали, що в міськвиконкомі допоможуть, але і тут послали. Десь на околицях Херсона йшов бій, гриміло на все місто
27 лютого 2022-го
У волонтерському центрі багато людей. Приносять їжу, речі, хліб, воду, медикаменти. Фасують для дитячої лікарні, пораненим, тероборонівцям.
Депутат міської ради Оксана Погомій п‘є заспокійливе та віддає зірваним голосом накази. Багато знайомих херсонців. Розповідають, що учні профтехучилища варять протитанкові споруди, хтось робить коктейлі Молотова. Всіх хочеться обійняти. У ці дні люди дуже часто обіймаються. Ніби діляться часткою свого тепла.
У місті знову стали випікати хліб. Його продають із машин. Черги величезні. Подруга вистояла в черзі чотири хлібини. Дві залишила у волонтерському центрі. Погуляли у скверику, біля театру. Небо сіре. Вдалині гуркоче. Але то не грім. Виє сирена. А у сквері гуляють діти та дорослі. Вітер накинув прапор на пам‘ятник Потьомкіну. Сиділи на лавочці, їли хліб і пили вино за нашу перемогу.
28 лютого 2022-го
Знову вийшла на полювання за продуктами. Всі зараз набивають холодильники. У супермаркеті багато людей. Але всі ввічливі, поступаються чергою, жартують.
Пшеничного борошна вже немає. Тільки кокосове. Затарили у наплічники, що залишилося — печиво, шоколад, масло, сосиски... Зачинявся магазин крафтового пива. Останню продукцію безкоштовно роздавали херсонцям. Отримали по два літра пива і анчоуси на додачу. Ходили чутки, що супермаркет у центрі Херсона теж працює останній день. Все місто зараз кочує з магазина в магазин, скуповуючи рештки їжі.
Транспорт вже не працює. Йшли пішки, зайшли в театр, поговорили із знайомим режисером Андрієм Маєм. У підвалі театру, який облаштували під бомбосховище, жили 70 працівників театру з ріднею. Андрій розповів, що не встиг виїхати з маленьким сином. Купив квитки на потяг, на 24 лютого, прийшов на вокзал, а останній рейс відмінили. Вокзал порожній — поїздів немає. Автобусні рейси теж анульовані. З міста можна було виїхати на своєму автомобілі. До 26 лютого дорога до Миколаєва була більш-менш безпечна. А потім дорога стала місцем постійних боїв.
Черги за всім. Але біля аптек — неймовірні черги. За ліками потрібно стояти кілька годин. Тож навіть не пробували. Немає часу на це. Треба повернутися додому до сутінків. Гуркіт війни ставав все ближче і голосніше. Війна поки що була в соціальних мережах, на околицях міста, десь дуже далеко. А зранку в місто зайшла чужа армія.
1 березня 2022-го
Перший день весни. Дуже холодно. Йде сніг. Вночі знову бухало десь у передмісті. Зранку заварюємо чай, поки у нас є світло, сідаємо за компи. Вся інформація там.
Смішне відео — вночі російські окупанти пограбували магазин «Везунчик» на околицях Херсона. Камера спостереження спрацювала. Загарбник хапнув три коробки «Рафаело».
За вікном крик: «Рядовой в строй!» Кидаю комп, дивлюся, як по моїй вулиці йдуть один за одним солдати з автоматами. Перехожих немає. Російські солдати увійшли в Херсон. І тільки тоді мені стає страшно.
1 березня майже всі сидять вдома, біля компів. У чатах пишуть, що снаряд влучив у багатоповерхівку. Є загиблі та поранені. Розстріляли дві машини. Гинуть цивільні, що вийшли на вулицю. У багатьох районах стріляють. Мер Херсона Ігор Колихаєв звернувся до громадян, попросив сидіти по домівках, запевнив, що Херсон — українське місто.
І люди сидять по домівках. А по моїй вулиці йдуть солдати чужої країни. Йдуть строєм, прикриваючись автоматами, готові у будь-яку секунду вистрілити. Вони налякані і злі. Пишуть, що в Херсон зайшли контрактники, вони вже були у боях, і знають, що їх тут зустрічають не з квітами.
Солдати голодні? У мережі з‘явилось відео де росіяни грабують супермаркет. Йдуть з фірмовими пакетами до свого БТР. Херсонці жартують із мародерів, знімають аматорське відео, викладають у чати, слідкують за пересуванням по місту. Біля маленької церкви окупант розстеляє килимок для намазу. Молиться. Поруч інший хреститься. Херсонці знімають відео з вікна і коментують: «Вдарити б по них»...
І вже ввечері у фейсбук викладають відео — у Бузковому парку пошматовані тіла. Це хлопці з тероборони. Хотіли зупинити наступ на місто…
Загинули всі. По Херсону ходили чутки, що їх було 30, 50, 80… Тих, хто загинув у Бузковому парку, таємно відспівав та поховав священник Української православної церкви Сергій Чудинович. Він не знав імен тих, хто там прийняв бій, тому брав якусь особисту річ у загиблого, щоб можна було потім ідентифікувати. Записував у зошит. Священника знайшли, кинули у в'язницю, катували. Йому вдалося виїхати на неокуповану територію. Болісно пережив своє перебування «на підвалі», і лише через кілька місяців розповів все журналісту відомого українського видання.
Відео виклав у ютубі Геннадій Шелестенко. Під ним росіяни радісно коментували страшні кадри понівечених тіл. На прохання закрити коментарі отримала жорстку відмову. Не знала, для чого викладав його «журналіст» Шелестенко. І не знала, що потім він буде обслуговувати окупаційну владу. Ми багато чого не знали в той перший день воєнної весни.
2 березня 2022-го
Вночі у житлові квартали заїхала російська техніка. Стояли у подвір‘ях. Стукали у двері. Їм не відкривали.
З ранку у місті тиша. Всі сидять по домівках. Читають новини у телеграмі. У Херсоні вночі обстріляли міську раду. Деякі райони міста залишаються без світла та води. Розбомбили торгівельно-розважальний центр «Фабрика». Там магазини — продукти, техніка, брендовий одяг. Продукти винесли російські солдати, вони ж взяли елітний алкоголь.
З‘явилися і мародери. Наші! Але херсонці швидко організували загони самооборони і припинили мародерство досить жорсткими методами. Мародерів скотчем примотували до стовпів, знімали штани, фото викладали в мережі.
Мер Херсона Ігор Колихаєв заявив про можливу гуманітарну катастрофу в місті та вимагав «зеленого коридору» для вивезення поранених та вбитих. Вночі знову стріляли.
3 березня 2022-го
Херсонці хоронили своїх вбитих. Їх збирали добровольці, а перевозила стара автівка, на якій прикріпили картонку з написом від руки «Морг».
Запрацювали деякі магазини. У черзі за продуктами стоїмо по три-чотири години. Ділимося здобутим з сусідами. Так проходить день. Черги, інформація в інтернеті, нетривкий сон під артилерійські обстріли за вікном.
Вийшла подивитися, де ж у нас бомбосховище. Сусіди розказали про два підвали поруч із домом. Люди їх вже обжили. В одному був тенісний клуб. Інше — в підвалі гуртожитку медичного училища. Домовилася, що пустять.
Росіяни зайняли будівлю Херсонської обласної державної адміністрації. Техніку поставили на площі Свободи. Бачимо це з камер відеоспостереження. Херсонка пише у фейсбук, що дивиться на ту техніку з вікна. Через 10 хвилин доповідає, що солдати пограбували аптеки поруч і поїхали.
На вулицю все ще виходимо з острахом. Вибираємо шляхи подалі від місць, де є окупанти.
Життя продовжується. Все ще набиваємо холодильники їжею про запас. Вода та світло є. Сміття вивозять. Але екологічна катастрофа вже близько.
4 березня 2022-го
На нашій вулиці танки і автоматники. Перевіряють документи. Як у старому чорно-білому кіно про німців. Аусвайс завжди при собі.
Росіяни зайняли телецентр. Поставили розтяжки. Тепер у нас тільки російські канали. Українське мовлення — по кабелю. Але, як виявилося, ненадовго.
Херсонців запрошують на концерт та роздачу продуктів із російського гуманітарного конвою. На чотири годи відключили мобільний зв‘язок. Але ж є Wi-Fi.
4 березня на площу Свободи вперше вийшли люди з українськими прапорами та пояснили росіянам, що їх пайки ніхто не братиме. Гуманітарний конвой послали за адресою російського корабля. Мем зараз дуже популярний. Фразу говорять навіть діти, дорослі їх не лають за це.
У фейсбуці красивий бородатий чолов’яга, режисер Сергій Павлюк, якого добре знають у місті, запросив херсонців прийти 5 березня на мітинг. Ніби на премьєру ще одного свого спектакля. Сусіди збираються на нього йти. Беруть з собою дітей.
5 березня 2022-го
Вночі двічі бахнуло. Десь у районі річкового порту. Але ми вже звикли. У бомбосховище не йдемо.
Подруга лікар, ночувала на роботі, бо ввечері — комендантська година. Повідомила, що все нормально.
Херсонки народжують дітей навіть у бомбосховищах. За цей час там народилось двоє малюків.
До магазинів завезли хліб. Компанія «Данон» безкоштовно роздає власну продукцію херсонцям. Завод закривається, тому все, що залишилося на складах, розвозять по місту. Але строк придатності йогуртів майже вичерпаний.
Життя у місті налагоджується — починили водогін. Вийшли на маршрути кілька тролейбусів. Відкрилися магазини.
У соціальних мережах ще звечора обговорювали мітинг спротиву. А зранку на площу Свободи в Херсоні почали йти люди. Йшли сім'ями. Людський потік із всього міста стікався до центральної площі. О 9:40 людей ще було небагато. По периметру стояли російські автоматники. Двоє вояків вели взятого під варту чоловіка. Людей підходило все більше, і вони відбили заарештованого. Автоматники, що стояли перед облдержадміністрацією, дали попереджувальний залп у повітря. Але люди не розходилися, їх ставало дедалі більше.
Йшли з саморобними плакатами «Херсон — це Україна», кричали «Путін х..ло», «Російський корабель йди на…», «Йдіть додому». Близько п‘яти тисяч людей вийшли на площу Свободи, було багато українських прапорів.
Але були серед них і чоловіки у темному одязі, з капюшонами, що ховають обличчя. Вони ходили серед натовпу і фіксували тих, хто вийшов на мітинг, один навіть прошипів «Нацистские свиньи». Це були точно не місцеві.
Ми не говоримо, який зараз день тижня або число. Кажемо так — сьогодні 10-й день війни.
Херсону присвоїли звання міста-героя за опір ворогу. Колихаєву дали орден. Ми в новинах на перших шпальтах.
Вночі бомбили Чорнобаївку. Назву цього селища, де розташований херсонський аеропорт, знають зараз у всьому світі. А тоді це було вперше. Слава ЗСУ!
20 лютого 2025-го
Ці тексти писала три роки тому в місті, зайнятому ворогом. Зараз перечитую їх у звільненому Херсоні, і розумію, якими ж наївними ми були. Не сприймали реальність. Гралися з нею. Життя — це пригода. Будемо її переживати. А війна не була пригодою. Когось вона обійшла, когось трішечки торкнулася, багатьох забрала із собою.
Наш чудовий світ розвалився на тисячі пазлів, які ми ніколи вже не складемо в ту довоєнну картинку. За кожним із нас — цвинтар людей, втрачені ілюзії, розбиті сім’ї, розірвані дружби. Як це все зібрати до купи — незрозуміло. Особливо, якщо живеш у Херсоні, де тепер кожного дня обстріли і полюють на людей з дронів. Тут кордон реального та нереального світів, і ми на цьому кордоні, на краєчку війни.
Складається враження, що ми тільки і робили, що ходили за їжею. Ну майже так і було. Це був єдиний привид вийти на вулицю у воєнний світ. І ми його використовували. А ще ми вірили в те, що війна швидко закінчиться, зробимо ремонт, поїдемо на дачу, а потім на море…
Війна продовжується. Вікна в Херсоні щільно забиті фанерою. Дачі затопила дніпровська вода під час теракту на Каховській ГЕС. Узбережжя моря заміноване. Пам’ятник Потьомкіну росіяни, коли драпали, забрали із собою. Але в підвалі театру йдуть концерти, спектаклі і майстер-класи для дітей. В моїй багатоповерхівці снарядом пробитий дах. На подругу-лікаря дрон скинув вибухівку. В неї контузія та поранення ніг. Сьогодні вночі по місту вдарили три КАБи.
Просинаємося від вибухів. Ооо, гуси полетіли (це умовна назва наших вильотів), — пишуть в телеграм-каналі херсонці. Так починається новий день у прифронтовому місті.
