У процесі публікації репортажів і розслідувань про рух опору російській окупації в Херсоні, а також на основі доступних відкритих джерел ми розробили тематичне дослідження опору в конкретному регіоні, яке ми представляємо у чотирьох частинах.

У першій частині цього матеріалу ми досліджуємо роль ФСБ і ГРУ в плануванні так званої «спеціальної військової операції», зосереджуючись на стратегічному плануванні Кремля, таємних агентурних операціях, спробах підірвати державні інституції України, ескалації внутрішньої напруженості в країні та реакції України на розгортання кризи.

Вступ і частина I

Російська окупація міста Херсон у 2022 році є прикладом колоніальної етнічної чистки, здійсненої російською владою. Хоча у Херсоні не відбулося великих боїв, приблизно 70% населення міста виїхало за вісім місяців російської окупації. Ці люди втекли не через постійні обстріли, а скоріше як прямий результат дій російської адміністрації. Цей процес потребує глибшого вивчення, оскільки доля тих, хто втратив свої домівки та засоби до існування, несправедливо відійшла на задній план на тлі різноманітних мирних переговорів. Так само на особливу увагу заслуговує доля тих, хто долучився до опору, а також сама природа української традиції опору та стійкості.

Це дослідження виникло на основі документального кінопроєкту «Невидимий фронт Херсона», який досліджував український рух опору проти російської окупації в Херсоні, на півдні України, у 2022 році. У рамках дослідження для фільму було проведено 25 інтерв'ю, що виявили набагато складнішу реальність, ніж очікувалося спочатку. Це призвело до створення цього звіту, який поєднує якісний аналіз інтерв'ю з додатковим контекстом із загальнодоступних джерел.

Хоча про окупацію Херсона як окремий випадок вже багато написано, недостатньо уваги приділено еволюції характеру російської окупації та українського опору на різних етапах. Ця динаміка виходить за межі спрощених пропагандистських наративів і дозволяє порівняти український рух опору з, наприклад, європейськими рухами опору проти нацистської Німеччини під час Другої світової війни. Такий аналіз також дає ще одну перспективу для прогнозування можливих майбутніх сценаріїв у сусідніх з Росією регіонах.

В академічному плані цей звіт спирається на традицію аналізу рухів опору, контрповстанських та стабілізаційних операцій.

Оскільки українське законодавство, прийняте у 2021 році, покладає завдання організації руху опору в разі потенційної російської окупації на Сили спеціальних операцій України (ССО) (Президент України, 2021), цей звіт передусім зосереджується на аналізі досвіду ССО.

Наша мета полягала у перевірці наступних гіпотез:

1. Протидія розширенню НАТО не була ані єдиною, ані головною причиною, через яку Російська Федерація розпочала повномасштабну агресію проти України.

2. Швидка окупація Херсона у 2022 році демонструє, що корупція стала усвідомленим ризиком для безпеки.

3. Основною характеристикою окупаційних методів Росії є політика русифікації та етнічних чисток, що реалізуються не лише за допомогою військової сили, але й різних механізмів державного впливу.

4. У Херсоні одночасно відбувалися як стихійний рух опору, так і організовані операції українських спецслужб.

5. Ненасильницький опір у Херсоні був насамперед укорінений у низових спонтанних рухах і відігравав вирішальну символічну роль у підтримці опору.

ШЛЯХ ДО КРИЗИ

У квітні 2021 року Російська Федерація (РФ) зосередила біля кордонів України війська чисельністю до 120 000 військовослужбовців, водночас посилилися перестрілки між російськими та українськими військами. На той час уже поширювалися побоювання щодо початку великої війни (Бєлєсков, 2021). Проте не виключено, що на цьому етапі Росія просто перевіряла реакцію України та Заходу, а планування конкретної операції вторгнення розпочалося лише в червні 2021 року.

З українського боку одним із ключових індикаторів для розуміння намірів Росії стала діяльність розвідувальної групи за підтримки ГРУ, затриманої в Донецькій області навесні 2021 року. Вилучені у них докази свідчать про дуже специфічний збір військових розвідувальних даних. Особливо показовим було розгортання такої високопрофесійної «розвідувально-диверсійної групи» глибоко в тилу українських військ — що не мало б сенсу, якби зібрані розвідувальні дані не мали негайної оперативної цінності. Як наслідок, в українських спецслужбах з'явилися люди, які були переконані, що Російська Федерація готується до більш масштабної війни. («Юрій», 2024)

Якою ж тоді була політична мета Путіна щодо України у 2021 році? Однозначної відповіді на це питання немає, оскільки в цей час Кремль видавав документи з різним фокусом. З одного боку, наприклад, в оновленій редакції «Стратегії національної безпеки Російської Федерації», затвердженій 2 липня 2021 року, зазначалося, що «недружні держави намагаються розірвати зв'язки Росії з її партнерами», а розміщення військової інфраструктури НАТО поблизу російських кордонів становить військову загрозу. (Совет Безопасности Российской Федерации, 2021, с. 11.) З цієї точки зору можна було б стверджувати, що першопричиною війни в Україні є розширення НАТО на Східну Європу. Однак у «Стратегії національної безпеки» Україна жодного разу не згадується.

З іншого боку, Росія також має історичну традицію російського націоналізму, який використовувався для виправдання як колоніальної, так і імперської політики. Тут ми говоримо не про маргінальних ідеологів чи пропагандистів, а про вищих посадових осіб держави, які мають безпосередній вплив на російську політику. Наприклад, ще в 1992 році Сергій Караганов, голова Ради із зовнішньої та оборонної політики, запровадив у політику поняття «російські співвітчизники за кордоном». Ця концепція перетворила етнічних росіян, які проживають за кордоном, на суб'єктів та інструменти державної політики. Так звана «доктрина Караганова» закликала контролювати політику сусідніх з Росією держав під приводом захисту прав цих «співвітчизників». (MacKinnon, M. 2014) Примітно, що доктрина не виключала застосування ядерної зброї. Ця ідеологія була оформлена в офіційну політику через закон 1999 року про державну політику Російської Федерації щодо співвітчизників, які проживають за кордоном. (Російська Федерація, 1999) Навіть у 2024 році, під час публічного виступу в Росії, Караганов заявив: "Ми — народ, обраний Богом для захисту свободи всіх націй і народів. Для цього ми повинні переосмислити використання ядерної зброї. Ми повинні використовувати залякування як частину ядерного стримування". (Клеменс, В. 2023)

Таким чином, щонайменше з 1999 року в Російській Федерації існує доктрина, яка потенційно обмежує суверенітет країн, що входять до сфери впливу Росії, у прийнятті незалежних внутрішньополітичних рішень — і погрожує їм військовим втручанням, якщо вони не підкоряться.

З цією лінією мислення тісно пов'язані також ідеологічні заяви Владислава Суркова, який обіймав посаду віцепрем'єр-міністра Російської Федерації, а з 2013 по 2020 рік — помічника президента (курирував політику в Абхазії, Південній Осетії та Україні). Йому приписують відродження у 2014 році колоніального загарбницького терміну «Новоросія» царської епохи. В інтерв'ю 2020 року Сурков заявив, що "української держави не існує. "Примус у братніх відносинах історично був єдиним ефективним методом по відношенню до України. Я не думаю, що якийсь інший метод буде винайдений", — сказав він. (Сурков, В. 2020) Через рік Сурков опублікував статтю, у якій заявив: «Для Росії постійна експансія — це не просто одна ідея з багатьох — це екзистенційна реальність нашого історичного буття». (Сурков, В. 2021)

Ця ідеологічна лінія також включає програмну статтю президента Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», опубліковану 12 червня 2021 року, в якій він назвав принаймні частину української території «споконвічно російською землею» (Putin, 2021). Путін повторив подібні погляди пізніше, зокрема в інтерв'ю Такеру Карлсону у 2024 році (Carlson, 2024), припускаючи, що розширення НАТО — не єдине обґрунтування Кремля для розв'язання війни. Насправді, Путін вже давно спирається на історичні конструкції Російської імперії. Наприклад, 17 квітня 2014 року під час публічного виступу він згадав про «Новоросію» — регіон, який за часів імперії частково включав східну і південну Україну. У тій же промові Путін зробив ревізіоністську заяву: «Тільки Бог знає, чому Росія віддала цей регіон Україні в 1922 році». У середині 18 століття «Новоросія» включала території Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей, а також Крим. (Басора і Фішер, 2014)

Таким чином, у російському публічному дискурсі ми знаходимо наратив, який виправдовує потенційне військове втручання Російської Федерації за межами її кордонів. Сюди входить ідея «російської винятковості» — наратив, що претендує на право обмежувати суверенітет інших держав.

Отже, в міру розгортання ескалації у 2021-2022 роках ми спостерігаємо низку рішень російського керівництва, зумовлених прагненнями імперського російського націоналізму, а не якоюсь відчутною «загрозою з боку НАТО». Джек Вотлінг також вказував на те, що Російська Федерація переслідує кілька цілей одночасно, зокрема амбіції, вкорінені в імперській ідеології. (Watling and Reynolds, 2022)

Провідна роль ФСБ у плануванні «спеціальної військової операції»

Хоча Російська Федерація (РФ) використовувала регулярні збройні сили в Криму і на Донбасі в 2014 році, всі операції того періоду характеризувалися значним залученням російських спецслужб. Це означало, що ці операції були ініційовані під керівництвом спецслужб з подальшим розгортанням військових ресурсів. Дві установи відіграли ключову роль в анексії Криму та дестабілізації Донбасу:

• Федеральна служба безпеки (ФСБ): відповідає за організацію зміни режиму на політичному рівні, а також за контроль над політичним курсом і представниками новостворених «народних республік».
• Головне управління Генерального штабу (ГРУ): відповідає за проведення військових операцій, створення, постачання і командування місцевими маріонетковими силами, а також проведення розвідувальних операцій.

Анексію Криму в Кремлі вважали успішним прецедентом, що призвело до прийняття подібної моделі в подальших операціях РФ в Україні. У результаті ФСБ стала центральною установою для планування подальших подій. На її операційну модель безпосередньо вплинув попередній досвід роботи Володіміра Путіна в цій організації. У ФСБ відповідальність за операції, пов'язані з Україною, була покладена на п'яту службу, яку очолював генерал-полковник Сергій Бєсєда. Ця служба була розділена на два департаменти:

• Департамент міжнародних зв'язків, який займався операціями політичного впливу.
  Департамент оперативної інформації (ДОІ), який очолював генерал-лейтенант Георгій Гришаєв.

Департамент оперативної інформації сформував спеціальний «український підрозділ», відомий як 9-е управління, відповідальний за керівництво агентурою та координацію операцій. Традиційно ФСБ насамперед працювала з політичною елітою колишніх радянських республік. Однак 9-е управління розширило свою діяльність, включивши до неї створення окупаційних адміністрацій (Watling & Reynolds, 2022). З роками кількість офіцерів ФСБ, залучених до операцій, пов'язаних з Україною, зросла з 20 до 200, що свідчить про посилення уваги Кремля до дестабілізації України та консолідації контролю (Watling, Danylyuk & Reynolds, 2023, p.5).

За кожним окупованим регіоном була закріплена Тимчасова оперативна група (ТОГ) при 9-му управлінні, відповідальна за координацію окупаційного режиму і контррозвідувальну діяльність. Як правило, ТОГ очолював офіцер п'ятої служби, тимчасово посилений співробітниками інших силових структур, які займалися військовою контррозвідкою та захистом інфраструктури ФСБ. У Херсоні цю роль виконувала 8-а ОГ.

На додаток до ТОГ були залучені допоміжні підрозділи:

- Росгвардія, відповідальна за підтримку громадського порядку та периметр безпеки.

- Підрозділи спеціального призначення ФСБ, включаючи СМЕРШ, «Вимпел» та інші елітні підрозділи, що проводять рейди.

- Підрозділи чеченської Росгвардії, завданням яких є ліквідація особливо важливих об'єктів.

Ця оперативна модель використовувалася і постійно вдосконалювалася з часів Другої чеченської війни. Одним з найактивніших її компонентів, ймовірно, був «Спецназ Таврія», що базувався в Криму. Крім того, з Росії були розгорнуті спеціальні оперативні групи з конкретними мандатами, такими як запровадження «рубльової зони» та організація псевдореферендумів для формального приєднання окупованих регіонів до Росії.

Взаємозв'язок між російськими військовими та ФСБ був очевидним у тому, що кожна ТОГ призначила військового коменданта для нагляду за безпекою на відповідних окупованих територіях. Ці коменданти мали контроль над конкретними військовими частинами, які використовувалися для захоплення критично важливих будівель — як правило, поліцейських відділків або пожежних станцій, де потім створювалися місця для утримання під вартою, допитів і катувань (Watling, Danylyuk & Reynolds, 2023, с. 13).

До 2022 року, коли стало зрозуміло, що початковий військовий план РФ провалився, стало також очевидно, що ФСБ потребує більше персоналу для управління окупацією. Як наслідок, президент Росії Владімір Путін підписав указ, який дозволив російським громадянам, зокрема солдатам строкової служби, служити за контрактом у ФСБ, віддзеркалюючи контрактну систему в російських збройних силах (Офіційна публікація правових актів, 2022 р.). На практиці це означало, що військовослужбовці строкової служби використовувалися для охорони кордону, що дозволило перерозподілити підготовлених професіоналів для роботи на контрольно-пропускних пунктах і у фільтраційних таборах.

Роль ГРУ

Роль ГРУ в управлінні окупацією була меншою, ніж роль ФСБ, оскільки їхня специфіка вимагала насамперед послаблення обороноздатності Збройних сил України і підконтрольної Україні території.

Однією з найважливіших функцій ГРУ є наведення на позиції противника непрямого вогню, наприклад, артилерії, ракет і засобів ППО. Для цього ГРУ використовує власну розвідувальну мережу (мережу спостереження). За словами Вотлінга, руйнування цієї мережі є одним з ключових викликів безпеці тилових районів НАТО (Watling, Danylyuk & Reynolds, 2023, с. 13).

Крім того, ГРУ відповідає за саботаж і підривну діяльність у глибині української території. Ці операції в основному покладаються на завербованих на місцях осіб, багато з яких не мають професійної підготовки.

Формуючи поле бою: стратегічне планування Кремля

У 2020 році в Адміністрації президента Росії відбулися значні кадрові зміни. Попереднього координатора у справах України Владислава Суркова замінив Дмитро Козак (Кремль, 2020). Козак, який до початку політичної кар'єри служив у спецпідрозділі ГРУ, мав спільне з Путіним петербурзьке походження. Роль Козака полягала в організації операцій проти України, а Комітет прикордонного співробітництва фактично виконував роль координаційного центру для дипломатичних, військових та розвідувальних зусиль різних державних установ (Варшавський інститут, 2020).

Тогочасна російська військова доктрина наголошувала на важливості непрямих методів та уникнення прямого збройного конфлікту, коли це можливо (Minic, 2024). Спостерігаючи за подіями, що передували війні, можна припустити, що Кремль навмисно тримав остаточне рішення про вторгнення відкритим, прагнучи натомість досягти своїх політичних цілей іншими засобами. Аналогічно, під час анексії Криму в 2014 році та операцій на Донбасі, можливо, не було чіткої кінцевої мети — Росія адаптувала свій підхід, виходячи з можливостей, що виникали (Kofman et al., 2017). Тому період з осені 2021 року до початку повномасштабної війни можна розглядати як реальну ілюстрацію відомої статті генерала Валерія Герасимова 2013 року, в якій стверджувалося, що на етапах, що передують війні, невійськові засоби будуть використовуватися у співвідношенні 4:1 до військової сили (Gerasimov, 2013).

Агентурні операції стратегічного рівня

Визначальною характеристикою розвідувальної діяльності ФСБ було вербування високопоставлених осіб, яким потім доручалося розбудовувати власні мережі. Часто оперативники нижчого рівня не знали, що в кінцевому підсумку працюють на російську розвідку. Вербування часто ґрунтувалося на корупції, а ідеологічна лояльність відігравала меншу роль. Цей метод ефективний для мереж, що швидко розширюються, але менш надійний, ніж вербування агентів з ідеологічних міркувань. Значна залежність від невеликої кількості елітних агентів, які контролюють власні підмережі, також створює вразливість — усунення цих ключових фігур значно погіршує можливості розвідки (Watling, Danylyuk & Reynolds, 2023, с.33).

Прикладом потенційної російської інфільтрації став січень 2022 року, коли британська розвідка виявила, що Росія має намір призначити прокремлівського політика та медіамагната Євгенія Мураєва головою маріонеткового українського уряду (Foreign, Commonwealth & Development Office, 2022). Опитування групи «Рейтинг», проведене в грудні 2021 року, показало, що Мураєва підтримали 6,5% українських виборців, переважно тих, хто скептично ставиться до ЄС, НАТО та керівництва Києва (Shandra, 2022). Загалом російське планування передбачало, що навіть якщо лише близько 8% місцевого населення співпрацюватиме, добровільно чи під примусом, цього буде достатньо для ефективного впровадження режиму контррозвідки. (Watling, Danylyuk, and Reynolds, 2023).

Серед інших видатних українських діячів, які стали мішенню, були колишній заступник голови Ради національної безпеки і оборони України Володимир Сивкович і колишній прем'єр-міністр часів Януковича Микола Азаров, який втік до Росії в 2014 році (Foreign, Commonwealth & Development Office, 2022).

Підрив правових державних інституцій України

Одним з яскравих прикладів є вербування генерал-майора СБУ Олега Кулініча, яким, за повідомленнями, займався Володимир Сивкович. Кулініч проник у команду президентської кампанії Зеленського, а згодом очолив кримське управління СБУ, де блокував надходження до Києва розвідувальних даних про плани російського вторгнення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він перешкоджав комунікації щодо російського просування в Херсоні. У квітні 2021 року Кулініч навіть організував масштабні антитерористичні навчання в Херсоні, щоб виявити вразливі місця української оборони. Кулініч був заарештований СБУ лише 16 липня 2022 року (Стеженський, 2025).

Це лише кілька відомих прикладів діяльності агентів ФСБ в Україні. Їх виявлено набагато більше, і цілком ймовірно, що російська розвідка продовжує підтримувати активні мережі в країні.

Зростання внутрішньої напруженості в Україні

У 2021 році Служба безпеки України (СБУ) звернула увагу на проведення Росією опитувань громадської думки, які мали на меті виявити теми, що найбільше викликали б обурення в українському суспільстві. Росія мала намір посилити ці питання, щоб спровокувати антиурядові заворушення.

Восени 2021 року українські спецслужби також спостерігали за скоординованими зусиллями Росії зі штучного підвищення цін на енергоносії в Україні (Varadhan, 2022; Golubkova, Steitz, and Twidale, 2021). Враховуючи 60% залежність України від російського газу та нафти, це не було особливо складним завданням. Водночас СБУ виявила спроби пов'язаних з Росією неурядових організацій та малого бізнесу організувати протести проти зростання вартості життя, звинувачуючи уряд у некомпетентності як основній причині (Watling and Reynolds, 2022).

Тактика використання енергетичних проблем для підриву довіри до уряду була неодноразово випробувана в Україні, а також використовувалася проти Західної Європи. Російсько-українські газові суперечки 2005-2010 років є одним із прикладів того, як російський газ був використаний як зброя для впливу на внутрішню політику України. Лише після встановлення політично вигідного партнера було врешті-решт досягнуто домовленості.

Однак Росія не покладалася лише на спонтанні заворушення, спричинені зростанням цін на енергоносії. У січні 2022 року СБУ заарештувала Юрія Голубана, колишнього полковника української поліції та офіцера спецпідрозділу «Альфа», якого раніше підозрювали у співпраці з сепаратистами. Голубана звинуватили в організації проплачених протестів у Києві та трьох інших обласних центрах, у тому числі з використанням ультраправої символіки. Протестувальникам було наказано критикувати нездатність уряду протистояти російській загрозі. За даними Міністерства внутрішніх справ України, приблизно 3500 протестувальникам було запропоновано по 800 гривень (близько 28 доларів США), а близько 1500-м — 1200 гривень (близько 42 доларів США), щоб спровокувати насильницькі зіткнення з міліцією. Ця операція була запланована на 31 січня 2022 року в Києві, спеціально розроблена для підтримки наративу про те, що ультраправі елементи здійснюють державний переворот. Цей сценарій мав стати приводом для російського вторгнення і водночас послабити потенційні українські рухи опору (Зоря, 2022).

Окрім ФСБ, СЗР також проводила такі операції, як створення фінансових механізмів для фальшивих масових протестів, роздування масштабів демонстрацій, пов'язаних з тарифами на енергоносії, податковими реформами та іншими законними проблемами. (Watling & Reynolds, 2022, с. 9).

У лютому 2022 року українські спецслужби отримували понад 500 дзвінків про мінування на місяць, приблизно половина з яких надходила з території Росії, а решта — з території України. Було усвідомлення того, що в певний момент деякі з цих загроз стануть реальними. (Watling & Reynolds, 2022, с. 11).

Заключний етап планування та переговорів

У грудні 2021 року в Москві були проведені військові навчання, в яких Повітряно-десантні війська (ПДВ) і Росгвардія в першу чергу зосередилися на підтримці скоординованого ФСБ перевороту через існуючі агентурні мережі. Загальний план нагадував попередній кримський сценарій, де видима військова присутність (демонстрація сили) вважалася достатньою для припинення опору. Однак цього разу передбачалася більш жорстка стабілізаційна фаза, в якій провідну роль відігравали спецслужби і Росгвардія під контролем ФСБ. Ці військові навчання мали на меті інтегрувати існуючу мережу агентів впливу ФСБ в Україні в структуру російського військового командування для забезпечення скоординованих дій. Крім того, ці навчання передбачали виявлення українців, які могли б чинити опір, з метою їх превентивної ліквідації. Зокрема, для цього використовувалася українська база даних страхування транспортних засобів, отримана в результаті масштабної кібератаки (Watling and Reynolds, 2022, p.12.).

Окрім «звичайного плану» пересування військ територією, спеціальний план військової операції передбачав три основні напрямки дій після досягнення Києва:

1. Першою метою було захоплення ключових фігур в українському уряді та парламенті за допомогою місцевих агентів та російських сил спеціальних операцій (ССО). Ймовірно, планувалися публічні судові процеси над цими особами.
2. Друга мета передбачала негайну нейтралізацію потенційного опору. ФСБ за підтримки чеченських сил Кадирова вистежувала лідерів опору та учасників Революції Гідності 2014 року. Очікувалися жорстокі репресії, що нагадували події в Грозному після його захоплення російськими військами у 2000 році.
3. Третій напрямок операції був зосереджений на контролі над цивільним населенням. Росгвардія ізолювала міські квартали і населені пункти один від одного, опікуючись кожною закритою територією окремо. Демонстрації не обов'язково повинні були негайно придушуватися силою; натомість, організатори повинні були виявлятися і згодом розправлятися з ними силами Кадирова (Watling and Reynolds, 2022).

Більш детальна інформація про подальші завдання зі стабілізації окупації буде розглянута в Розділі ІІІ "Окупація та опір у Херсоні".

Реакція України

29 липня 2021 року президент Володимир Зеленський підписав закон «Про основи національного спротиву» та другий закон, який збільшив чисельність Збройних сил України. (Президент України, 2021) Хоча в пояснювальних записках до цих законів прямо не згадується про підвищений рівень загрози, вони, тим не менш, створили законодавчу основу для Сил спеціальних операцій і Сил територіальної оборони України, щоб почати підготовку саме до дій опору — як на підконтрольних Україні територіях, так і на тимчасово окупованих.

Розглядаючи дії українського керівництва в подальший період, особливу увагу слід приділити відносинам із західними партнерами.

У серпні 2021 року відбулося неоднозначне виведення останніх американських військ з Афганістану — крок, який був широко розцінений у світі як сигнал про те, що Сполучені Штати зміщуються в бік ізоляціонізму і не готові до ескалації бойових дій.

Для України ця подія відбулася в особливо невдалий час, оскільки було зрозуміло, що і президент Зеленський, і широкі верстви українського суспільства враховують ризик війни. Цей контекст допомагає пояснити, чому медіа так широко висвітлювали зустріч президента Зеленського з президентом США Джо Байденом 1—2 вересня 2021 року. Під час зустрічі Зеленський прагнув отримати від США чіткіші зобов'язання щодо членства в НАТО, але Байден відмовився. Позиція США полягала в тому, щоб не давати жодних конкретних обіцянок. Мета Байдена полягала в тому, щоб просто продемонструвати протидію потенційній російській агресії, не провокуючи Москву в питанні НАТО. (Лу, 2021)

В результаті єдиним відчутним результатом зустрічі стало оголошення про надання Україні військової допомоги у розмірі 60 мільйонів доларів — скромної суми в контексті майбутніх воєнних витрат, хоча вона включала протитанкові ракети Javelin. (Коллінсон, 2021) Для порівняння, військовий бюджет Росії на той час становив 65 мільярдів доларів, і лише через рік, у 2022 році, допомога США Україні зросла до 67 мільярдів доларів. (Masters and Merrow, 2024) Тим часом військові витрати Росії також продовжували зростати. Це означає, що станом на вересень 2021 року допомога, надана Україні, становила менше 1% від порівнянного бюджету Росії або воєнних потреб України. Як ми тепер знаємо, такого рівня підтримки було недостатньо для стримування.

Ці два епізоди — підписання закону про опір і збільшення збройних сил, а також зусилля України щодо отримання гарантій безпеки від США — демонструють, що українська адміністрація усвідомлювала загрозу війни і діяла в інтересах стримування. Водночас, ймовірно, що восени 2021 року та в січні-лютому 2022 року, коли багато західних лідерів чинили дипломатичний тиск на Путіна, тиск чинився і на адміністрацію Зеленського, щоб вона не провокувала Росію, поки тривала західна дипломатія.

У бюджеті України на 2022 рік, прийнятому 2 грудня 2021 року, з дефіцитом 3,5%, Міністерству оборони було виділено 4,6 млрд доларів. (Ukrainian Military Pages, 2021) Оскільки ця сума була в 14 разів меншою за оборонний бюджет Росії, можна припустити, що політичне керівництво України покладало значні надії на західні заходи стримування, оскільки сухі цифри свідчили про те, що Україна мала небагато шансів успішно захистити себе самостійно.

Водночас в Україні тривали певні військові приготування, хоча й поза увагою громадськості. У листопаді 2021 року в інтерв’ю керівник військової розвідки України (ГУР) Кирило Буданов заявив, що Російська Федерація, ймовірно, розпочне напад наприкінці січня або на початку лютого 2022 року. (Altman, 2021) Ймовірно, ГУР не просто робив прогнози, а й активно планував свої наступні кроки.

Так само тодішній командувач Сил спеціальних операцій України (ССО) генерал-майор Григорій Галаган восени 2021 року віддав наказ підготувати мережу, яка мала залишатися за лінією фронту для майбутніх дій опору. («Юра», 2024) У публічних інтерв’ю Галаган також не виключав ескалації військових дій Росії. (Прес-служба УВКБ, 2021)

Однак більш широкого підвищення бойової готовності збройних сил України не відбулося — з причин, які, ймовірно, будуть з’ясовані лише в результаті майбутніх історичних досліджень.

Оцінка

На етапі передвоєнного планування Російська Федерація (РФ) вже поставила собі за мету замінити український уряд, не маючи наміру встановлювати демократичний режим, тобто врахування волі українського народу не входило до планів Росії.

Бачення Росії щодо майбутнього України полягало не лише у запобіганні розширенню НАТО; навіть в офіційній ідеології Україна розглядалася не як нейтральний сусід, а як частина «історичних територій» Росії.

В основі оперативного плану Росії лежала теорія «ударів з метою обезголовлення», розроблена російськими спецслужбами. ФСБ мала відігравати центральну роль, працюючи в тандемі з російськими повітряно-десантними (та іншими силами швидкого реагування) підрозділами, щоб швидко нейтралізувати керівництво України та встановити проросійський маріонетковий уряд. За російськими розрахунками, швидке захоплення ключових об'єктів мало призвести до автоматичної капітуляції слабкої української армії, усунувши необхідність тривалої битви. Історичними прецедентами для цієї моделі є заколот 1968 року у Чехословаччині та незаконна анексія Криму 2014 року.

Перед початком військового вторгнення Російська Федерація чинила тиск на Україну через різні канали: підвищила ціни на енергоносії, організувала заворушення — в тому числі під фальшивим прапором «ультранаціоналістів» — та провела переговори з опозиційними діячами в очікуванні зміни влади після перевороту. Якби ці заходи були повністю успішними, вони могли б змусити Україну змінити своє політичне керівництво та орієнтацію. У будь-якому разі російські операції з впливу значно послабили обороноздатність України.

Проте залишається невизначеним остаточне рішення Кремля про початок вторгнення, попри те, що не вдалося досягти кількох ключових цілей, що визначають хід бойових дій. Перш за все, російські спецслужби не змогли спровокувати внутрішню політичну кризу в Україні, достатньо серйозну, щоб паралізувати державу. У цьому відношенні передвоєнні гібридні атаки Росії виявилися лише частково ефективними.

Водночас Україна не підвищила свою військову готовність до початку повномасштабної російської агресії. Причини цього залишаються предметом спекуляцій і виходять за межі цього дослідження. Однак, ймовірно, важливу роль відіграв тиск західних країн, які закликали Україну не провокувати Росію, одночасно намагаючись відмовити Кремль від повномасштабного вторгнення.

Проте факт залишається фактом: зусилля України та західних країн із стримування в кінцевому підсумку провалилися, оскільки 24 лютого Путін розпочав найбільшу військову операцію в Європі з часів Другої світової війни.

У ширшому сенсі цю війну можна розглядати як продовження колоніально-імперських амбіцій Росії — кампанію фантомної імперії з метою повернути контроль над країнами, які здобули незалежність після розпаду Радянського Союзу. Російська Федерація сама по собі є державою, створеною в 1991 році, яка імітує демократичні структури, але існує в уявній «величі» свого минулого. Це можна порівняти з гіпотетичним сценарієм, за якого Велика Британія вимагає повернення Сполучених Штатів до імперського британського правління на тій підставі, що англійська мова залишається домінуючою мовою в Америці — зважаючи на те, що, умовно кажучи, Сполучені Штати не мають власної офіційної мови.

КОМАНДА

Ільмар Рааг — кінорежисер, офіцер запасу Естонії, який співпрацював з кількома естонськими університетами. В рамках Естонської оборонної ліги його дослідження зосереджувалися на аналізі боротьби з повстанцями в естонському контексті. Він тричі брав участь у місіях Естонських сил оборони в Африці.

Дмитро Кузубов — журналіст із Харкова, працював із провідними українськими медіа та очолював власні медіапроєкти. Він провів більшість інтерв’ю. Хоча головним продюсером фільму є українська медіакомпанія, у розширеному дослідницькому проєкті брали участь кілька українських журналістів, чиї роботи можна знайти на сайті Signaltoresist.com.ua.

ДЖЕРЕЛА

Дослідження базується як на загальнодоступних джерелах — статтях, наукових дослідженнях та аналітичних звітах, — так і на інтерв’ю з мешканцями Херсона та представниками Збройних сил України. З міркувань безпеки інтерв’юйовані особи згадуються під псевдонімами. Ми закликаємо майбутніх дослідників перевірити наші висновки шляхом подальших досліджень. Де це видавалося можливим, ми співставили дані інтерв’ю із загальнодоступними джерелами, надаючи перевагу цитуванням останніх.

Серед відкритих джерел дослідження, особливо в першому розділі, значною мірою спирається на звіти аналітичного центру RUSI, британські дослідники якого мали доступ до численних джерел української розвідки. Крім того, естонський стартап з аналізу розвідданих SensusQ зробив значний внесок, допомогаючи визначити додаткові джерела про методи російської окупації.

Дослідження підтверджує власні твердження, проте ми визнаємо, що ця тема потребує подальшого вивчення.