«Ось побачиш, яка в тебе мати патріотка». Як пенсіонерка з Херсона Людмила Старкова врятувала український прапор від росіян
Вірність національним символам України — одна з ознак мовчазного спротиву окупації, який не припинявся в Херсоні ані на мить навіть після того, як росіяни прогнали мітингарів із вулиць міста.
Коли ЗСУ звільнили Херсон, їм назустріч вийшли місцеві жителі з синьо-жовтими прапорами. Виявилося, що весь цей час тисячі відчайдушних херсонців ховали символи своєї держави, ризикуючи потрапити за ґрати.
Однією з цих сміливих людей стала Людмила Старкова, мати місцевого волонтера. Вона розповіла, як окупанти катували її сина, вбили собаку та мало не позбавили життя брата, а також поділилася думками щодо майбутнього рідного Херсона.
«Син послав тітку за російським кораблем»
Перед початком повномасштабної війни колишня бібліотекарка, 65-річна Людмила Старкова, насолоджувалася спокійним життям в оточенні близьких.
Разом із чоловіком, сином, донькою та зятем вона мешкала у великому будинку неподалік від Дніпра в Херсоні. Ще з кінця 1990-х родина мала успішний бізнес — туристичний комплекс біля моря на Арабатській Стрілці в селі Стрілкове.
«Наше життя було прекрасне», — з ностальгією згадує мирні часи Людмила.
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення почали ходити чутки про його можливість. Не оминули вони й родину Старкових. Січень та початок лютого 2022-го минули у тривожних передчуттях. Людмила згадує, що їй навіть снилися кошмари про те, що військові йдуть через її вулицю. Виявилося, що ці сни були віщими.
24 лютого 2022-го Старкови, як і більшість українців, прокинулися до світанку від вибухів. У місті панував хаос — одні виїжджали, інші стояли в черзі за продуктами. Проте Людмила та її рідні лишилися вдома. Зараз вона описує свій тодішній стан як незрозумілий ступор.
Будинок здригався від вибухів, а Старкови приймали телефонні дзвінки від родичів. Так сталося, що майже всі рідня з боку чоловіка Людмили, Ростислава, проживає в Росії. Хтось із них засудив агресію своєї держави, з іншими довелося попрощатися назавжди.
«“За поребриком” живе практично вся сім’я мого чоловіка, — розповідає Людмила. — У перший день війни вони зателефонували. Одна сестра сказала: “Боже мой, да неужели им мало своей земли?” Й це нас дуже підтримало. Але вже коли говорили з іншою сестрою, було таке: “У вас біолабораторії, це ви на нас ковід випустили, у вас там НАТО, ви — нацики”. Закінчилася розмова тим, що мій син послав свою тітку за російським кораблем».
Син Людмили Сергій не міг вступити до війська через проблеми зі здоров’ям. Тому на другий день великої війни, 25 лютого, він вирішив волонтерити. Чоловік дізнався від друзів, що в лікарні почали привозити перших поранених оборонців Антонівського мосту, їм потрібен був змінний одяг. Сергій зібрав усі речі, що міг віддати, й рушив туди.
З того часу й до самого від’їзду з окупації вдома Сергій майже не з’являвся. Коли потреби шпиталів закрили, почалися інші проблеми. Безліч малозабезпечених херсонців потребували продуктів харчування та ліків, до кінця лютого магазини вже практично не працювали, й волонтери, зокрема син Людмили, збирали їжу та медичні препарати та розвозили містом тим, хто їх потребував.
Людмила з чоловіком Ростиславом тим часом лишалися вдома. Пенсіонери намагалися зайвий раз не виходити надвір, бо окупанти безперервно обстрілювали Херсон.
1 березня росіянам вдалося прорвати українську оборону — вони перейшли через Антонівський міст та попрямували об’їздною дорогою на Миколаїв. У другій половині дня ворожі військові малими групами почали заходити в середмістя. Одна колона на бронетранспортерах заїхала на тиху вуличку, де жили Старкови.
«1 березня місто наче вимерло. Людей на вулицях не було зовсім, — згадує Людмила. — Коли росіяни заходили в Херсон, багато хто знімав їх через вікна з-за фіранок. Вперше я побачила їх саме 1 березня, пізно ввечері. Вони йшли повз наш будинок хвилин 20 — здалося, що це була вічність. Сказати, що було страшно — неправда, у мене була така злість! Одна думка крутилася в голові: “Чого ви сюди прийшли?!”»
З того дня почалися довгі місяці окупації, які докорінно змінили життя родини.
«Сергій був із прапором на всіх протестах»
Людмила Старкова згадує, що перші дні росіяни були майже непомітними в її районі — наче не розуміли, як поводитися в захопленому місті. Й особливо розгубилися після того, як містяни розпочали масові акції протесту.
Вперше херсонці вийшли на вулиці 5 березня. На площі Свободи зібралися тисячі людей, які не побоялися протистояти озброєним російським військовим. Вони тримали в руках плакати «Херсон — це Україна» та жовто-блакитні прапори.
Людмила Старкова на мітинги не ходила, бо в той час мала лишатися біля чоловіка, який хворів, але її син Сергій та його друзі-волонтери брали активну участь у всіх акціях.
«Прапор України Сергій ще в 2015 році купив а площі Ринок у Львові. З цим прапором він був на всіх протестах», — розповідає мати.
У другій половині березня після того, як росіяни відкрили вогонь по протестувальникам, мітинги припинилися — люди зрозуміли, що виходити на вулицю з акціями на підтримку України стало смертельно небезпечно.
На той час Сергій Старков фактично переселився у бургерну свого друга, яка стала волонтерським штабом. Усе важче ставало діставати ліки та продукти харчування, тому волонтери шукали підприємців, які закривали склади чи магазини та могли безкоштовно віддати якісь медикаменти або харчі. Потім у цій же бургерній їх фасували та розвозили нужденним: літнім людям, хворим та багатодітним родинам.
Так тривало до 19 березня. Вранці того дня більше 30 ФСБшників оточили квартал та увірвалися до приміщення.
«Пізніше син згадував, що запам’ятає на все життя той стукіт у двері перед тим, як до них вломилися, — переповідає Людмила Василівна події найстрашніших днів. — Тоді у приміщенні був Сергій і лише двоє дівчаток. Дівчат закрили в одній кімнаті, а його завели в іншу, роздягли, на руки та ноги надягли кайданки, почали бити. Потім все забрали — волонтерські гроші, продукти з гуманітарної допомоги, документи. Врешті сина повезли на допит».
Згодом Сергій повідомив матері, що його доправили в будівлю СБУ, яку на той час займали окупанти. Чоловіка били та вимагали погодитися на співпрацю. Але особливо Людмилу вразила одна деталь із розповіді сина:
«Сергій казав, що не під запис цей ФСБшник почав його розпитувати про те, які настрої в Херсоні, й чи справді в Україні все так добре, що росіян тут не чекали. Ну він їм і розповів усю правду-матку, сказав, що Херсон — це Україна, що вони тут не потрібні. Але під протокол довелося зробити вигляд, що він погоджується на співпрацю».
Того ж дня Сергія відпустили, але він мусив дати усну згоду, що співпрацюватиме з ФСБ. Чоловіка зобов’язали приходити на допити.
Людмила дізналася про ці події лише через тиждень. Увесь час вона була впевнена, що її син ночує на волонтерському пункті та настільки зайнятий, що не має часу зателефонувати. Час від часу з його номера приходили повідомлення про те, що все гаразд.
Насправді волонтер не приходив додому з двох причин. По-перше, не хотів лякати батьків синцями, які лишили на його обличчі окупанти, по-друге, боявся, що росіяни прийдуть з обшуком за місцем проживання. І лише через кілька днів, коли зрозумів, що за ним ніхто не стежить, наважився навідатися до батька й матері.
Ще через два тижні стало очевидно, що з Херсона пора тікати. Окупанти посилювали тиск на волонтерську спільноту, то одного, то іншого друга Сергія Старкова забирали на допити. Його самого ще кілька разів викликали на розмову з представниками ФСБ — загарбники намагалися змусити волонтера працювати на них.
16 квітня Сергій залишив місто, виїхав на машині знайомих. Боявся, що на блокпостах виникнуть проблеми: ходили чутки, що росіяни мають списки херсонських активістів та не випускають їх на підконтрольну Україні територію. Але він проїхав блокпост без проблем — жодних списків не було. Далі дістався до Одеси, а згодом переїхав до Києва, де приєднався до місцевого волонтерського осередку.
«Коли Сергій їхав, він забрав свій прапор із волонтерського пункту, приніс додому та сказав мені “Збережи”, — згадує Людмила. — Я повісила його в кімнаті сина».
«Люди стали якісь чорно-білі»
Місяці в окупації запам’яталися Людмилі Старковій безкінечними чергами. Місцеві компанії закрили свої магазини, а російські заходили повільно, тому тільки-но десь відчиняли продуктовий магазин, як до нього відразу вишиковувалася вервечка людей.
Ще страшнішою була відсутність ліків. Після того, як росіяни розігнали місцеві волонтерські рухи, діставати їх ставало дедалі важче. До кінця весни почали завозити російські медикаменти з Криму, але якість їх виявилася значно гіршою.
Деякі херсонці принципово не купляли нічого російського — через це у друзів Людмили навіть виникали сімейні сварки.
«Моя подруга дуже любить шоколад. Влітку наших солодощів у місті вже не було, почали завозити кримські. Її чоловік каже: “Купиш російські цукерки — додому не приходь”. Але куди діватися — нам доводилося їсти їхній товар», — зі сміхом згадує Людмила Василівна.
Родина Старкових виживала за рахунок старих накопичень та пенсії, яку можна було зняти через посередників. Їм переводили кошти з українських карток, а вони натомість давали готівку, беручи 12% від суми переводу. Гривня в Херсоні ходила до останнього дня окупації.
Майже весь час Старкови проводили вдома — Людмила та її зять зрідка виходили на ринок за продуктами. Жінка згадує, що жила з відчуттям постійної загрози:
«Це був жах. Люди стали якісь чорно-білі, або, кажучи словами Тараса Шевченка, “чорніші чорної землі блукають люди”, — ось так ми жили. Росіяни могли зупинити автобус, заставити всіх вийти з нього, чоловіків роздягнути до пояса та підкотити штани. Вони шукали учасників АТО, чомусь думали, що у них у всіх мають бути татуювання».
Влітку окупанти почали прочісувати район Людмили Василівни з обшуками. Сусіда, чоловіка 33 років, забрали в катівню, тримали 33 дні й відпустили з простреленою ногою. Тоді в нього вдома росіяни перевернули весь будинок догори дригом, знімали навіть плитку у дворі — щось шукали.
До Людмили зателефонувала подруга її доньки та попередила, що окупанти ходять її вулицею — за квартал від будинку Старкових. Тож жінка вирішила: треба сховати прапор. Причому не у дворі, а на вулиці. Коли саме зважилася на це — вже не пам’ятає:
«Тоді люди одне одного боялися, бо ми розуміли, що хтось доносить. І ті, хто донесли на сусіда, були його близькими знайомими. Я боялася, що хтось побачить, як я щось ховаю. Тому вийшла і зробила вигляд, що пораюся на клумбі, рву там бур’яни. А сама тим часом поклала прапор під плитку. Зателефонувала синові та сказала: “Як нас звільнять — сам приїдеш та відкопаєш, щоб ти бачив, яка в тебе мати патріотка”».
Ніхто так і не здогадався, що Людмила Василівна робила на тій клумбі за двором. Стяг, загорнутий у кілька міцних пакетів, пролежав під плиткою аж до 12 листопада.
«Мій прапор — найкращий!»
Про наближення звільнення Херсона сповіщали удари по Антонівському мосту — цього разу українські. Будинок Людмили та Ростислава Старкових знову здригався від вибухів.
Чутки про те, що ЗСУ вже поруч, ходили містом та, попри це, Людмила Василівна до останнього не могла повірити, що його звільнять. Напередодні деокупації не було світла, не працювали інтернет і радіо, тож перевірити плітки не було можливості.
11 листопада 2022-го до Старкових приїхали друзі та сповістили: «Рашистів у місті вже немає!» Людмила та її родина спершу не повірили, але врешті разом із донькою сіли в автомобіль приятелів та поїхали в центр. Біля обласної ради на постаменті, де раніше був пам’ятник Леніну, вони побачили великий український прапор, притиснутий двома цеглинами.
«Вся площа порожня, лише трішки людей через дорогу, всі дивляться і не розуміють — чи правда Херсон звільнили, чи якась провокація, — розповідає Людмила. — Військових наших у місті ще було не видно, тому всі з пересторогою до цього прапора ставилися».
Разом із друзями, донькою та зятем Людмила Василівна поїхала в передмістя й лише там побачила море українських прапорів у руках херсонців, які вітали перші підрозділи ЗСУ, що заходили на околиці. Люди плакали і сміялися, танцювали, співали та кричали «Слава Україні!» Всі стопви миттю розмалювали в жовто-блакитні кольори.
До вечора співи й танці дійшли до центру міста. Електрики не було, але люди виїжджали на мости та вмикали фари, тому всі вони сяяли вогнями свободи.
Наступного дня Людмила зрозуміла: пора діставати власний прапор.
«На другий день звільнення їздити з малесеньким прапорцем було вже зовсім незручно, треба наш прапор! Тож ми вирішили його відкопати, й заразом показати Сергію, де я його заховала.
Донька все знімала. Передати відео вже було важко, бо інтернету не було, але ми знайшли точку під дахом, де ловив мобільний зв’язок. Дочка моя змогла переслати це відео, а Сергій відразу ж виклав його в Інстаграм — там воно завірусилося.
Таких прапорів було дуже-дуже багато, але виходить, що мій — найкращий!» — сміється Людмила Василівна.
Відео дійсно стало дуже популярним, а прапор Сергія Старкова — найвідомішим херсонським стягом. До чоловіка почали телефонувати з різних телеканалів та просили розповісти, як його рідні пережили окупацію. Йому довелося дати багато інтерв’ю, зокрема журналістам з Західної Європи та Азії.
Проте через відсутність в Херсоні електрики та інтернети Людмила про свою славу нічого не знала. Син зміг заїхати до батьків лише через пару місяців у якості волонтера — тоді й забрав до Києва свій знаменитий прапор. Й зберігає його досі.
«Титанік відпочиває»
Перші тижні після звільнення Херсона були важкими, але у приватному будинку Старкових жилося легше, ніж у багатоповерхівках. Родина мала генератор, запаси питної води, а в якості технічної використовували зібрану дощову.
У грудні вже з’явилася електрика, попри постійні обстріли життя почало потроху налагоджуватися. Але напередодні Нового року родину спіткало горе — росіяни вбили собаку, якого звали Старком — на честь сімейного прізвища.
«30 грудня Старк гуляв надворі, — розповідає Людмила. — Дочка побачила, що він крутиться біля дому та пішла відчиняти йому двері. Але в цей час почався обстріл — пес так і загинув під вікном».
Вибух вибив у будинку вікна, уламками посікло дах. Волонтери допомогли закрити контури вікон, можна було жити далі. Та не судилося: 29 січня після довгої хвороби помер чоловік Людмили Ростислав. Жінка більше не змогла лишатися вдома — й перебралася поближче до сина — в Бучу на Київщині. Її донька і зять досі живуть у Херсоні, але переїхали до іншого помешкання, бо їхній район зараз регулярно обстрілюють, лишатися там небезпечно.
Будинок Старкових, який став для всієї родини тихою гаванню під час окупації, стоїть порожній. Від потопу в червні 2023-го, що стався через те, що росіяни підірвали Каховську ГЕС, він не постраждав, але Людмилі довелося сильно похвилюватися за рідного брата, який жив із дружиною в селі Кардашинка Генічеського району, в 10 кілометрах від Херсона. Коли звільнили обласний центр, рідні Старкових лишилися в окупації.
«Брат переніс інсульт у травні 2022-го. Йому — 59 років, і його дружині — теж. Коли росіяни підірвали дамбу — вони тонули. Невістка посадила його, немічного, на пінопласт, а сама спустилася у воду й плила в той бік, де вони думали буде спасіння, — згадує жахливу пригоду Людмила.
Вони плили через дачі, в неї вся одежа була порвана гілками дерев. Доплили до якогось гаража, вибралися на дах, а вода підходила, й вони вже прощалися з життям. Але їх врятували наші волонтери, які змогли заїхати туди на моторному човні, й повезли в Херсон. Титанік відпочиває!»
Зараз брат із дружиною вже пенсіонери, живуть у Польщі. А Людмила Василівна тим часом мріє, що колись разом із сином зможе повернутися додому — й навіть на базу відпочинку на Арабатській стрілці, де зараз базуються окупанти.
«Я часто думаю, що далі буде з Херсоном, адже там такі сильні обстріли, все зруйноване, — бідкається вона. — Але син мені каже: “Після війни ми повернемося й все відбудуємо”. І я йому вірю»
