«Х*р вам, а не Херсон». Як Андрій Андрющенко боровся з окупацією написами на стінах та здобув цифрову перемогу над своїми катами
До повномасштабного вторгнення артдиректор херсонського нічного клубу Андрій Андрющенко не цікавився політикою, ніколи не робив графіті та подумати б не міг, що стане військовим.
Під час окупації він озброївся фарбами та під носом у росіян писав патріотичні гасла на стінах, що надихали херсонців та всю Україну на боротьбу. За це окупанти катували чоловіка та збиралися засудити на довічне ув’язнення.
Андрій Андрющенко розповів, чому став організатором багатотисячних мітингів спротиву, навіщо писав на херсонських будинках гасла на підтримку ЗСУ та як зумів звільнитися з полону.
«У нас тут віче! Ми боротимемося з ворогом»
З Андрієм Андрющенком ми зустрічаємося у приміщенні невеличкої херсонської кав’ярні. Зараз він — в однострої, усміхнений та впевнений в собі військовослужбовець-артилерист.
Два з половиною роки тому з цієї кав’ярні для нього почалися пекельні 43 дні тортур — саме тут «херсонського Бенксі» взяли в полон окупанти.
До того, як стати анонімним, але відомим на всю Україну «художником», автором веселих та образливих для росіян написів, Андрій працював артдиректором нічних клубів та діджеєм, а у вільний час вивчав кібербезпеку та допомагав знайомим підприємцям захищати дані. Тоді він ще не підозрював, що ці навички допоможуть йому зберегти життя.
В останні роки перед повномасштабним вторгненням Херсонщина розвивалася як курортний регіон, і Андрій із насолодою проводив час на пляжних вечірках.
«Моя діяльність полягала в організації вечірок, — згадує колишній шоумен. — Наприклад, під час літнього сезону працювали курортні клуби. Туристів було дуже багато, до нас їхали навіть із Білорусі та з Польщі».
Під час Революції гідності Андрющенку було лише 19 років. Тоді він зацікавився суспільним життям й уважно слідкував за подіями, що передували окупації Криму та частини Донбасу. До юного херсонця вперше прийшло розуміння, що Росія — це не друг. Так, за словами Андрія, думали майже всі його однолітки, але серед деяких людей старшого віку панували інші настрої.
«Це — одна з причин того, що ми не змогли дати тотальний відпір ворогу. Старше покоління подекуди сприймало Росію як товариша навіть після 2014 року, — каже Андрій. — Антитерористична операція йшла десь далеко, нас вона не торкалася, і ми дещо по-іншому до неї ставилися».
Клубне життя Андрія тривало аж до самої повномасштабної війни. У ніч проти 24 лютого 2022-го, за кілька годин до початку бойових дій, він зачинив розважальний заклад та разом із кількома друзями пішов додому, але там хлопці теж не спали — сіли грати в відеоігри.
Під ранок Андрієві захотілося подивитися новини. Він увімкнув YouTube та натрапив на відеозвернення російського диктатора Володимира Путіна, який оголошував про початок так званої спеціальної операції. Це був шок, хоча, на відміну від багатьох українців, Андрющенко не сумнівався, що почнеться велика війна.
Перший день повномасштабного вторгнення Андрій згадує як суцільний хаос. Постійно телефонували друзі, радилися, що робити. Він сам зв’язувався зі знайомими військовими, аби дізнатися новини. Завдяки своїм знанням у галузі кібербезпеки Андрющенко мав доступ до відеокамер області — зокрема до тих, що встановлені на узбережжях — й у прямому етері бачив, як рухаються з Криму колони окупантів.
Тим часом світало, вулиці міста заповнили тисячі автомобілів — одні люди в паніці намагалися чимшвидше залишити Херсон, інші їхали на заправки, аби купити бензин, а потім у супермаркети за продуктами. За лічені години магазини вже рясніли порожніми полицями.
Андрій допоміг багатьом знайомим евакуюватися з напівоточеного міста, але сам вирішив лишитися. Наступного дня йому зателефонував приятель та запропонував долучитися дружини, яка пізніше увійшла до «Муніципальної варти» — комунального підприємства, що залишилося фактично єдиним законним органом правопорядку в Херсоні, адже поліцейські та представники інших силових структур покинули місто.
«Як громадянин я відчував, ніби мене кинули. Але з точки зору доцільності — напевно, поліцейські виконували наказ і не підкоритися йому не могли. Хоча чимало поліціянтів, особливо передпенсійного віку чи у відставці, залишилися та доєдналися до “Муніципальної варти” і консультували нас із юридичних питань, — згадує Андрій.
Залишалися люди всупереч наказам із двох причин: або в них були родини, яких вони не могли покинути, або для себе ухвалили рішення обороняти Херсонщину до кінця.
Навколо “Муніципальної варти” почали об'єднуватися жителі в кожному з районів. Приходили хто з чим: хто — з ножем, хто — з палицями, хто — відразу зі зброєю, я бачив чимало дівчат з електрошокерами. Казали: “Все, у нас тут віче! Ми боротимося з ворогом”. Було бажання дати трохи ладу і у повсякденному житті, побуті».
Крім охорони правопорядку, «Муніципальна варта» займалася розподілом та доставкою гуманітарної допомоги. У працівників сфери соцзахисту добровольці дізнавалися адреси проживання малозабезпечених родин та привозили їм продукти, діставали ліки — тоді з Херсона ще можна було дістатися до неокупованого Миколаєва. Великий супермаркет зачинився, й директор вирішив віддати продукти волонтерам — вони швидко роздали їх нужденним.
Андрій, окрім організаційних питань, розробив засіб зв’язку між членами команди «Муніципальної варти» — це були відповідні застосунки, цифрові аналоги рацій.
«Я почув, як у ворога від страху тріщать кістки»
Керівники районних осередків «Муніципальної варти» стали організаторами багатотисячних мітингів протесту проти окупаці. Одним з таких організаторів був колишній ведучий вечірок Андрій Андрющенко.
У перших числах березня росіяни почали масово, колонами заїжджати у Херсон. Тоді у місцевих патріотичних організацій з’явилася ідея зібрати народ на протест. Вони придумали план акції, місце зібрання, інструкції для учасників, засоби оповіщення та можливі шляхи відходу. А далі інформація полетіла містом, наче сніговий шар з гори: голови ОСББ взялися за організацію жителів будинку, начальники підприємств — підлеглих. Перед початком першого мітингу 5 березня активісти вже знали, що учасників буде більше тисячі, але коли Андрій Андрющенко побачив море людей на площі Свободи, прийшов у захват.
«Неймовірна, відчайдушна атмосфера панувала! — захоплено розповідає він. — Я боявся, що в якийсь момент цей натовп просто ринеться на окупантів. Кожен, хто приводив людей, пояснював, що не можна приносити зброю, петарди. Але, крім зброї, всі принесли все, що хотіли — палки, курячі яйця, петарди. Також підіймали каміння. Все це жбурляли у ворога. Це був абсолютно єдиний порив тотальної ненависті».
Росіяни стояли під обладміністрацією. Від натовпу розлючених херсонців вони відгородилися протитанковими їжаками. 5 березня та під час ще кількох наступних акцій окупанти були дуже розгублені — за спогадами Андрія, на їхніх обличчях читався жах. Путінська пропаганда готувала військових до того, що в Україні їх зустрічатимуть квітами, але тут, у Херсоні, вони побачили зовсім інше ставлення до себе.
«Це була неймовірна енергетика, у якийсь момент я почув, як у ворога від страху тріщать кістки», — згадує активіст.
Проте заціпеніння окупантів тривало недовго: через кілька днів до міста заїхали спецслужбісти із завданням придушити протести. Загарбники оговталися від шоку, в мітингарів почали кидати гранати зі сльозогінним газом, димові шашки, стріляти під ноги. Одного разу танк демонстративно вистрелив по житловому будинку, аби показати, що буде з Херсоном, якщо його жителі не вгамуються.
У середині березня акції протесту змінили локацію, збиралися все далі від центру, людей ставало дедалі менше — вже не тисячі, а 500-600 учасників. Почалися облави на організаторів. Росіяни фотографували людей, а потім за допомогою місцевих колаборантів встановлювали найактивніших, заарештовували та катували. Останній мітинг пройшов запам’ятався особливою жорстокістю окупантів до протестувальників.
«Мітинг був невеликий. Як тільки зібралися, до нас почали під’їжджати броньовані автомобілі з кулеметами. Ось тоді ми зрозуміли, що більше не можемо ризикувати і перестали кликати людей на такі заходи», — каже Андрій.
Після цього мітингу «Муніципальна варта» припинила свою публічну діяльність. А для колишнього артдиректора настав новий етап життя — у якості підпільного автора патріотичних гасел на стінах.
«Знак, що місто залишається українським»
У квітні 2022 року Херсон вкрився синьо-жовтими написами: «Хер вам, а не Херсон», «Орка тіло ляже в ґрунт, допоможе ЗСУ» та словами образливої кричалки футбольних вболівальників про Путіна.
Російські військові та спецслужбісти казилися від люті, але ніяк не могли впіймати зухвалих херсонських «Бенксі». Цими художниками-патріотами були Андрій Андрющенко та його друзі.Почалося все ще раніше — з прапорців та синьо-жовтих стрічок.
«Росіяни зняли останній український прапор над будівлею міської адміністрації, а ми вирішили: ви зняли один — а ми піднімемо тисячі!» — згадує Андрій.
Вперше акція з прапорами пройшла 7 березня. Знайомий кравець ще до окупації заховав величезний прапор України, й тепер нарізав з нього сотні маленьких стрічок. Ними активісти прикрасили сквер Шевченка. Фотографії уквітчаного українською символікою міста розлетілися соцмережами. Та невдовзі стрічки закінчилися, довелося брати до рук фарби і малювати прапорці на стінах. Тоді Андрій почав додавати до малюнків написи.
Ситуація вже вимагала обачності: коли хлопці виходили робити написи вдень, то по периметру кварталу ставили дівчат, які стежили, чи не їде військова техніка, а якщо бачили росіян — попереджали за допомогою цифрових рацій.
Окупанти почали полювання на активістів. Тож Андрющенко вирішив, що віднині працюватиме сам. Виходив у місто вранці за 30 хвилин до закінчення комендантської години, швиденько робив напис і йшов додому. Телефон та документи з собою не брав, повертався вже по обіді, проходив повз і, вдаючи звичайного перехожого, фотографував графіті.
«Відправляв фото друзям, які вже виїхали, вони це публікували, й часто цю інформацію постили наші органи влади, навіть пабліки Генштабу та Верховної Ради. Для них це був знак, що місто залишається українським, — каже Андрій. — Мені було дуже важливо продемонструвати, що Херсон не здається. Ці написи мали ще один великий сенс. Часто я наносив малюнки поблизу місць, де мешкали росіяни. Іноді — прямо на техніку. Потім я це все фотографував і передавав разом з геолокаціями куди слід».
Андрій розумів, що його шукають, і перестав ночувати вдома. Втім, врешті його таки схопили — у цій самій кав’ярні. 4 серпня 2022 року вранці до закладу увірвалися 12 працівників «Росгвардії», схопили Андрющенка та почали бити, розбили йому голову та надрізали вухо. Потім Андрія та ще двох хлопців повезли по їхніх квартирах, провели там обшук. У Андрющенка знайшли бронежилети, патрони та детонатори — колишній шоумен якраз готувався перейти до наступної, вже не мирної стадії спротиву окупації. Проте не встиг.
Затриманих відвезли до колишнього ізолятора на вулиці Теплоенергетиків, який перетворили на табір тортур. Перші три-чотири дні окупанти не розуміли, що спіймали того самого «патріотичного Бенксі». Але потім їм вдалося відновити видалені з телефона Андрія фото. Викрадачі зраділи та почали погрожувати в’язню:
«Вони радісно потерли руки і сказали: “Ну вот ты, дружочек, и попался. Теперь ты у нас не просто активист с проукраинской позицией, а человек, которого мы закроем на 15 лет за призыв к экстремизму и терроризму”. Сказали, що відвезуть мене в Крим, там судитимуть, і покарання я відбуватиму в Ростові, де буду чужим для всіх і навряд чи місяць там просиджу живим».
Окупанти почали катувати полоненого з новими силами, з іще більшою жорстокістю й винахідливістю. Побиття, електрострум, придушення у протигазі, голки під нігті — неповний список тортур. Тоді полонений зрадів, що працював один, не був знайомий з іншими активістами «Жовтої стрічки», тож не міг нікого видати. Мучили його щодня, але навіть коли приводили з допиту до камери — страждання не закінчувалися.
У приміщеннях, розрахованих на трьох, одночасно сиділи від семи до дев’яти чоловік. Окупанти хапали всіх підряд, тож публіка була різноманітна: українські поліціянти, хлопці, які порушували комендантську годину, допомагали дістати готівку чи крикнули щось образливе у бік російського солдата.
Коли охоронцям ставало нудно, вони знущалися з полонених. Любили раптом зайти в камеру та вимагати співати гімн Росії або якусь їхню пісню, наприклад, «Офіцери» Газманова; а того, хто не знав слів — били. Коли в камеру потрапляв новачок, охоронці могли заборонити всім спати, поки той не заговорить. Андрій підслуховував їхні розмови по телефону і з’ясував, що тюремниками були звичайні чоловіки з Новосибірська та Красноярська. Вдома вони працювали у виправних колоніях, а в Херсон поїхали, бо на так званих «нових територіях» обіцяли хороші зарплати.
Навіть за таких жахливих обставин Андрющенко знайшов можливість зашкодити окупантам. Якось він помітив, що всі охоронці говорять через месенджер Telegram і придумав, як змінити налаштування так, аби зробити телефони видимими для українських спецслужб.
«Мене вели з допиту забитого і закатованого, а я звернувся до охоронця і кажу: “Начались прилеты по мостам, а я с вами тут помирать не хочу. Вижу, вы все “Телеграмом” пользуетесь, давайте я вам одну фишку отключу, чтоб вас не отслеживали”, — посміхається Андрій. — Він подумав, звісно, що я брешу, але дав свій телефон, наставив пістолет. Я показав, що щось там відключаю. Через годину до мене прийшов цілий загін цих охоронців і кажуть: “Давай, делай!”»
Насправді все було навпаки — спеціаліст із кібербезпеки не вимкнув, а увімкнув функцію, що дозволяє відстежувати IP-адресу. Згодом він передав ці дані українським спецслужбам, яким вдалося встановити особи охоронців — це важливо, аби притягнути їх до відповідальності за вчинені на території України злочини.
«Найкращий івент у житті»
Звільнитися з полону Андрію Андрющенку вдалося випадково. Чим ближче справа йшла до визволення Херсона, тим більше «роботи» було у так званих слідчих. До катівні привозили все нових людей, у окупантів не вистачало рук.
Якось оперативник, який зазвичай катував активіста, пішов на інший допит, а до нього направили новенького, ймовірно, бурята за національністю. Як тільки полонений зрозумів, що новому дізнавачу нічого не відомо про його справу, він вигадав іншу історію:
«У мене вже не було жодної надії вийти на волю, тож я почав розповідати йому, що мене використали заангажовані українські політики, обіцяли мені багато грошей за те, щоб я малював, й врешті навіть не розрахувалися. Він попросив дати мені телефон, подивився фотографії — а в мене там нічні клуби, кальяни, дівчата. Кажу: “Я не националіст, я тусовщик”».
Андрію пощастило — оперативник повірив у цю історію і того ж дня, 15 вересня, його просто виштовхали за ворота слідчого ізолятора. Звільнений в’язень спершу розгублено озирався навкруги, а потім чимдуж побіг додому. Ані телефона, ані ключа від квартири йому не віддали. На щастя, біля свого будинку Андрій зустрів знайому і попросив у неї дозволу зателефонувати мамі. За 43 дні тортур він настільки змінився, що приятелька не впізнала його, а коли нарешті зрозуміла, хто перед нею, розплакалася від радості.
Ключ невдовзі повернули, та вдома Андрющенко все одно не жив — боявся нових візитів росіян. Втім, через два тижні він знову бродив вулицями з фарбами, знову робив написи на підтримку України. Це вже був кінець вересня, чутки про скоре звільнення огорнули місто. Нарешті 10 листопада почали заїжджати перші українські військові — поки що без прапорів, лише машини з білими хрестами. Наступного дня пішли колони.
«Місто миттєво вкрилося українською символікою. Яскраві кольори, красиві дівчата та гарні автомобілі — все те, що приховувалося за часів окупації, раптом вибухнуло, — згадує Андрій. — Це найкращий івент, до якого я долучився у своєму житті. Ще коли працював у барі, казав, що в день звільнення він буде безкоштовним для всіх. За п’ять хвилин наш бар просто “розірвали”».
Перші дні Андрій з друзями гасали машинами з українськими прапорами по Херсону, але вже скоро почалися важкі часи. Росіяни обстрілювали місто з лівого берега Дніпра, не вистачало продуктів та ліків, тож колишній підпільник знову став волонтером та почав діставати продукти і організував кілька точок видачі харчів та медикаментів. Його помітили у обласній військовій адміністрації та запросили на роботу — спочатку спеціалістом, а потім і начальником відділу з питань гуманітарної допомоги населенню.
«Я ніколи не був пов’язаний з державною службою, для мене це було щось нове, — розповідає активіст. — Ми пройшли і кризу деокупації, і жахи підтоплення [під час підриву росіянами Каховської ГЕС], і втрату донорського інтересу до нашого регіону. Наполегливість і ентузіазм допомогли впоратися».
Як державний службовець Андрій Андрющенко мав бронь і міг не йти до війська. Попри це, в липні 2024 року він мобілізувався до підрозділу артилерії морської піхоти, якому раніше допомагав як волонтер:
«Я артист, діджей, МС, але взяти до рук зброю та знищувати ворога — це якийсь епохальний етап. Я не виріс воїном, але якщо треба — то треба».
