«Ты веришь в своего Иисуса, но разве он тебя спас?» Як росіяни знущалися над українським священником Сергієм Чудиновичем в окупованому Херсоні
Військові РФ на окупованих територіях з особливою жорстокістю ставляться до священників Православної церкви України.
У той час, як російський диктатор Володимир Путін скаржиться на уявні утиски Московського патріархату, росіяни викрадають, катують і вбивають священників ПЦУ, а самі церкви руйнують. За даними президента України Володимира Зеленського, з початку повномасштабної війни окупанти вбили 50 священнослужителів та зруйнували близько 700 храмів.
Настоятель херсонської Церкви Покрови Пресвятої Богородиці Сергій Чудинович також став жертвою росіян. З перших днів окупації міста його храм був осередком допомоги для місцевих жителів.
Отець Сергій організував у церковному приміщенні роздачу ліків, продуктів та навіть імпровізовану перукарню. Він не припиняв богослужіння українською мовою та підтримував моральний дух прихожан. За це росіяни заарештували його, звинувативши в роботі на українські ДРГ. Священика били, глузували з його віри, намагалися зґвалтувати та погрожували вбити родину.
Через два з половиною роки після цих жахливих подій Сергій Чудинович розповів, як українська церква допомагала Херсону пережити окупацію, у що вірять росіяни та як йому вдалося врятуватися з полону.
«Я почав служити божественну літургію для солдатів»
Отець Сергій зустрічає нас в Ірпені, у храмі на честь Святого Миколая та Преображення Господнього. Стіни невеличкої церкви то тут, то там посічені уламками снарядів, дах пробитий.
Коли в лютому та березні 2022 року росіяни наступали на Київ, то нещадно обстрілювали передмістя, зокрема Ірпінь. Тоді цей храм ще належав до Московського патріархату, але окупанти не зважали навіть на це. Під час обстрілів місцевий священник загинув.
Сергій Чудинович став настоятелем храму у червні 2024-го. Тоді всі релігійні громади міста проголосували за те, аби вийти з-під юрисдикції Московського патріархату та приєднатися до Православної церкви України.
«В Ірпені люди на росіян злі. Жодної церкви російської тут немає. Кому залили сала за шкіру, ті не мають жодних сантиментів щодо росіян», — каже отець Сергій.
Сам він позбувся будь-яких ілюзій щодо намірів Росії розпочати війну ще 10 років тому, коли росіяни анексували Крим. 1 березня 2014-го військові РФ захопили кримський парламент, який під їхнім тиском проголосував за введення російських військ на територію півострова. Вже через два дні Сергій Чудинович разом із колегою, отцем Ігорем, повіз гуманітарну допомогу у військову частину, розташовану в Херсонській області.
Священник згадує, що перше враження від стану української армії було — «обійняти й плакати». Солдати у 2014-му мали дуже неякісну форму «дубок» і взуття, що неможливо було носити. Віряни УПЦ збирали донати, за які священнослужителі купували в секонд-хендах берці та відвозили в частини. Але не тільки хлібом насущним допомагали війську. У непевний час страху та невизначеності священники Київського патріархату придумали спеціальну літургію, яку служили у військових частинах.
«Такого явища, як капеланство, у 2014 році не існувало, — розповідає отець Сергій. — Я почав служити божественну літургію для солдатів. Це була скорочена служба за погодженням з тодішнім керівництвом церкви, вони сформували короткий чин, і майже вісім років ми його служили».
Короткий чин — богослужіння, що триває 30-40 хвилин — капелани використовують досі, коли проводять службу поблизу фронту. У ті дні священник познайомився з багатьма військовослужбовцями, з якими зберіг товариські стосунки на багато років. Один із них — бригадний генерал Сергій Собко, колишній заступник командувача Сил територіальної оборони України. Тоді він був майором 95-ї бригади ЗСУ.
«Хороший, достойний солдат, у підрозділі в нього був порядок німецький», — згадує Чудинович.
Навесні 2014-го в Херсоні задля підтримки українського війська об’єдналися священнослужителі майже всіх християнських конфесій. Вірніше — всіх, окрім православної церкви Московського патріархату. 16 березня того року священники української православної, греко-католицької та кількох протестантських церков провели відкритий молебен за Україну біля Херсонської обласної ради.
«Якщо я люблю українського солдата, поїду туди та прочитаю йому молитву, — казав у той день на площі Сергій Чудинович. — Якщо мій парафіянин любить українського солдата, його не треба організовувати. Він сам створив місію підтримки українського війська при церкві. Я знаю, що в кожну херсонську церкву — і в католицьку, і в православну, і в протестантську, в усі, крім московської — люди несуть останню копійку, щоб підтримати українське військо, і в цьому виявляється їхня любов».
Тоді, в перші місяці російсько-української війни, отець Сергій «втратив» брата, який жив у Феодосії. Узимку 2014-го священник телефонував йому та домовлявся про зустріч, але після незаконного референдуму про приєднання Криму до РФ та початку російського вторгнення на півострів усе змінилося:
«Зателефонував через тиждень після “референдуму” — а брат вже наслухався російського телебачення і говорив фразами їхньої пропаганди. Я поклав слухавку, й після того ми вже не розмовляли».
Особиста втрата не змінила ставлення священника до українського війська та до України. Тоді, у 2014-му, він побачив, як ворожі спецслужби можуть посіяти розбрат навіть у межах однієї родини. Отець Сергій чекав, що окупанти і далі йтимуть в наступ. Й вісім років потому його побоювання стали реальністю.
«Зателефонував дружині й попрощався»
З Миколаєва Сергій Чудинович повернувся назад до Херсона на другий день повномасштабної війни — й пішов до ТЦК записуватися до територіальної оборони. Проте на той час усім охочим вже видали автомати.
Оскільки зброї не лишилося, священник повернувся до прихожан і продовжив проводити богослужіння українською мовою в храмі на Острові. Коли був інтернет — за допомогою помічників робив прямі трансляції на сторінці церкви у Facebook для тих, хто не міг приєднатися до молитви офлайн.
До храму Покрови Пресвятої Богородиці тоді почали сходитися жителі навколишніх кварталів. Церква стала осередком видачі гуманітарної допомоги та навіть своєрідним «клубом» для людей, які жили в невизначеності та страху.
У Херсоні зачинилися аптеки, в місті не було багатьох важливих препаратів, які хронічно хворі люди мають приймати регулярно, тож священники їздили в Миколаїв, де їх ще можна було дістати та привозили в Херсон.
У храмі поставили кавомашину і роздавали всім охочим безкоштовну каву. Сергій придумав жартівливе оголошення, аби підтримати патріотично налаштованих вірян: «“Одно кофе” — 1000 грн, “Одін кофє” — 500 гривень, “Одна кава, будь ласка” — за рахунок церкви». Але насправді вільно випити гарячий напій могли всі прихожани.
Поряд відкрився медичний кабінет, де медики міряли тиск та видавали ліки, також у березні 2022-го при храмі запрацювала перукарня. Фіксованої ціни на послуги не було, але пожертви віталися. Всі зібрані кошти витрачали на бензин, аби їздити за ліками до Миколаєва — доки кільце навколо Херсона не замкнулося.
«Я не люблю слова “волонтер”, бо для християнина неможливе невиявлення доброї волі, — розповідає священнослужитель. — Ми робили те, що могли, допомагали простими речами. У мене тоді було мало часу, тому я проводив таку службу, яку назвав “народні богослужіння”. Сказав прихожанам: “Ось книжка посеред церкви, ось те, що треба читати”. Віряни підходили і читали по черзі Святе Письмо. Так і було: ось тут служба, тут каву варять, ось стрижуть, а поряд пігулки видають».
На початку березня 2022-го росіяни вже почали заходити в місто. 1 березня місцеві тероборонівці намагалися дати їм бій у Бузковому парку, але сили були нерівні, окупанти просто розстріляли їх із великокаліберних кулеметів та бронетранспортерів. Більшість захисників міста загинули.
3 березня до Сергія Чудиновича додому зателефонував колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко та попросив приїхати і відспівати полеглих тероборонівців на цвинтарі біля селища Зимівник у степу за містом. Туди привезли тіла оборонців Бузкового парку та тих членів самооборони, яких підібрали в інших кварталах.
Отець Сергій зателефонував дружині і попрощався, парафіянам дав вказівки щодо того, де його треба поховати — він боявся, що не повернеться з цієї служби живим.
«Приїхав перший автобус, за кермом сидів директор похоронного комунального підприємства, — згадує отець Сергій. — Спершу привіз вісім, потім 10 тіл. Вони були без гробів, деякі замотані якоюсь тканиною, їх просто клали в ряди, фотографували, щоб потім запам’ятати, де вони лежать. А я служив поминальну службу, робив відео та пересилав своєму другові».
Досі достеменно невідомо, скільки людей загинули 1 березня в Херсоні. Деякі тіла знайшли біля Антонівського мосту, інші підбирали вулицями. Від багатьох людей лишилися тільки рештки, які збирали в мішки і так привозили на цвинтар. Тоді росіяни не перешкоджали похованню загиблих оборонців міста. Не втручалися і 15 березня, коли у храмі на Острові Сергій Чудинович відспівував солдата ЗСУ Ігоря Іваниковича з Івано-Франківська, тіло якого не встигли вивезти з Херсона. Службу транслювали в Facebook, рідні воїна змогли в такий спосіб долучитися до літургії.
Тим часом російські спецслужби уважно слідкували за діяльністю церковної спільноти та її невгамовного пастиря. І невдовзі дали про себе знати.
«Сейчас мы будем тебя разбирать на части»
У перші дні окупації, коли в Херсоні йшли проукраїнські мітинги, загарбники не чіпали храм Покрови Пресвятої Богородиці. Проте наприкінці березня, коли вони закріпилися в місті, звернули на нього увагу.
Спершу те саме оголошення про безкоштовну каву почали обговорювати в проросійських групах у Telegram. Сергій Чудинович, як дізнався про це, почав ночувати не за місцем прописки. Але згодом представники російських спецслужб навідалися в церкву. Це сталося 30 березня. Щоранку в храмі отець Сергій проводив із помічниками нараду. Росіяни прийшли до її початку, вочевидь, про розпорядок роботи церкви їм повідомив якийсь інформатор.
Священника вивели до автомобіля, сказали прихожанам, що забирають на 40 хвилин для розмови, зав’язали шарфом очі та повезли. За рухом автівки Сергій Чудинович, досвідчений водій, визначив, що його привезли до будівлі обласного управління Нацполіції.
Спершу, згадує священник, не били. Перевіряли телефон, питали про його діяльність, зв’язки з українськими військовими та диверсійними групами. Сергій сказав, що таких не має, і тоді його завели до підвалу, зняли відбитки пальців, сфотографували і замкнули. Води не давали, до туалету не пускали. В цьому підвалі полонений провів кілька годин.
Згодом росіяни повернулися і сказали: «Лживые украинские СМИ объявили тебя мертвым, потому нас ничего не сдерживает. Сейчас мы будем тебя разбирать на части».
Далі священника почали бити гумовим кийком, душити руками, роздягати: за будь-яку відповідь, яка не влаштовувала катів, вони знімали з чоловіка одну частину одягу, аж поки він не залишився в камері зовсім голим. Фізичні тортури супроводжували знущанням над вірою.
«Там був один чоловік на прізвисько Ворон, він казав: “Ты веришь в своего Иисуса, но разве он тебя спас? Я вот верю в Одина”, — розповідає Сергій Чудинович про найстрашніший день свого життя. — Я пити хотів і не міг говорити, попросив води, вони мені дали розведений спирт. Били в область серця, душили руками. Поставили на коліна та почали пхати дубинку в анальний отвір».
Врешті Сергій підписав документ про співпрацю — і тортури припинилися. Чудиновичу поставили завдання: вивести окупантів на групу херсонців, яких ті підозрювали в диверсійній діяльності. Він погодився. Після цього полоненого знову посадили в машину із зав’язаними очима, відвезли подалі від будівлі Нацполіції та висадили на вулиці.
Отець Чудинович пішов додому і перші дні після тортур навіть не вставав з ліжка. Але, крім фізичного болю, його мучили душевні страждання — адже він погодився видати росіянам своїх знайомих. Тоді священник ухвалив непросте рішення — тікати з міста, аби не йти на співпрацю з ворогом.
6 квітня, напередодні Благовіщення, Сергій сів в автомобіль та поїхав полями повз російські блокпости на Миколаївщину. Це було небезпечно, бо поля замінували, але йому вдалося прорватися неушкодженим. Перше, що зробив херсонський священник на вільній від окупації території, — пішов до поліції та написав заяву про все, що з ним відбувалося в російській катівні.
«Я пройшов фільтрацію, поліграф, — каже Сергій. — У держави до мене питань немає».
«Московський патріархат — це філія ФСБ»
Після звільнення Херсона Сергій Чудинович повернувся до міста, поновив богослужіння в церкві та допомогу нужденним.
Проте окупанти почали обстрілювати місто. Керовані авіабомби падали просто на подвір’я храму, тож видачу гуманітарної допомоги у церкві довелося припинити. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, Острів затопило, а з ним — і храм.
З літа 2024-го отець Сергій живе в Ірпені. Тортури не минули безслідно, у священника почалися проблеми зі здоров’ям, він тричі лежав у лікарні в інсультному відділенні. Тим не менш, не полишає служіння і збирає навколо храму херсонську громаду.
Після деокупації в ірпінській церкві ще довго знаходили агітаційні брошури, що вихваляли «русское православное воинство» та ікони російських святих.
«Росіяни навіть слова “християнство” не використовують, у них — “православие”. Московський патріархат — це філія ФСБ, — каже Чудинович. — Це найкращий агент — він робить усе, що й агент, але себе таким не вважає».
На думку Сергія, серед інших рецептів стійкості Херсона в окупації чи не головними чинниками були мова та віра. Станом на 2014-й, коли почалася окупація Криму та війна на Донбасі, в місті існували 22 громади української церкви. Російських було більше, 35, але панівного становища вони не мали.
Щонеділі протягом цих вісьмох років, які минули від початку війни Росії проти України і до повномасштабного вторгнення, в українських храмах проходила літургія, навколо церкви збиралася громада — і це завадило тотальній русифікації міста.
«Забрати культуру, забрати віру — і тоді людині й армія не поможе. Росіяни над цим дуже сильно працюють, досі влазять до нас через музику, через комп’ютерні програми, постійно це роблять та робитимуть», — впевнений священник з Херсона, який на власному тілі відчув, що таке «русский мир».
