«Якби дізналися — розстріляли б на місці». Як на Херсонщині директорка школи тролила коменданта з Дагестану та допомогла підірвати ворожий потяг

До повномасштабної війни Надія Федорівна* керувала школою-інтернатом у селі Х** на лівому березі Херсонщини, в якій піклувалися про «складних» дітей.

З першого дня повномасштабного вторгнення росіяни окупували Х. Директорка школи не лише відмовилася йти на співпрацю із загарбниками, але й стала активною учасницею спротиву: розклеювала патріотичні листівки, у складі групи Сил спеціальних операцій відслідковувала ворожу техніку та допомогла підірвати потяг із боєприпасами.

Надія Федорівна розповіла нам, як сперечалася з окупантами українською, як поводила себе під час обшуків ФСБ та облав у селі та як навчилася їздити на автівці, аби ефективніше слідкувати за ворогом. А також про вчителів-колаборантів та патріотів на тимчасово окупованому лівому березі Херсонщини, які чекають повернення українських прапорів.

«Не стільки робота, як життя»

Майбутня освітянка Надія Федорівна народилася на Миколаївщині. У 1987 році за розподілом переїхала в село Х на Херсонщину — працювати вчителем у спеціальній школі-інтернаті, де навчалися та проживали діти з усієї області. Врешті стала директоркою цього закладу.

 

«Я працювала там 35 років, допоки не почалася [повномасштабна] війна, — розповідає вона. — Колектив у нас класний, і до кожної дитини був свій підхід. Це була не стільки робота, як життя». 

Селяни, згадує Надія Федорівна, не бідували. На святах російські пісні звучали поряд із українськими, але загалом російська мова в селі не домінувала.

«Російськомовних — одиниці, й то це скоріше суржик, — згадує освітянка. — Ми не надавали цьому значення, не будували культ мови». 

Тоді Надії Федорівні здавалося, що всі жителі Х згуртовані й налаштовані патріотично. Проте подальші події змінять її думку.

«Ой, умоляю, які танки?»

24 лютого 2022-го у школі мав бути звичайний навчальний день. Проте рано-вранці Надії Федоровні зателефонувала колега й повідомила новини, яким вона спочатку не повірила:

«Колега каже: “Дзвонить мама учениці: “В A** [селище в 35 км від села Х — прим.] танки”. Вона збирається їхати по дітей”.  Я говорю: “Ой, умоляю, які танки?” Я вже грішним ділом думаю — може, мама вжила щось не те, може, їй здається. Але через три хвилини дзвонить інша мама, потім — ще одна. Тоді я вже телефоную на управління освіти в Херсоні: “Не знаю, що робити”. Там кажуть: “Спіть спокійно”». 

Проте Надії Федорівні вже було не до сну. Помічники-вихователі, які ночували з дітьми у школі, повідомили керівниці, що до закладу по своїх дітей почали з’їжджатися батьки. Тож директорка стрімко рушила до школи. 

На той момент в освітньому закладі перебували 96 учнів, їх почали віддавати родичам. Але через окупацію не всі змогли приїхати за дітьми. Тож учнів стали розвозити по домівках шкільним автобусом й автівкою заступниці директорки.

«У моєї заступниці — “Нива”, і ми садили тих дітей і везли полями, привозили батькам під хати, — розповідає Надія Федорівна. — Дорогою бачили російську техніку, але не було відчуття, що вони мають нас захоплювати». 

До п’ятої вечора освітяни роздали всіх дітей батькам. Наступного дня персонал знову вийшов на роботу. З частиною школярів, з ким це було можливо, оформили дистанційне навчання, іншим адресно розвозили завдання — паралельно спостерігали, що відбувається в окупованих селах. Надія Федорівна також почала волонтерити.

«У школі залишилися продукти, розвозили їх із колєжанкою по домівках батькам, — згадує вона. — Ще у B** [селище в 13 км від села X — прим.] мої подружки організували при церкві центр гуманітарної допомоги. Подзвонили мені, сказали, що в X немає можливості проїхати. Я взяла у нашого селищного секретаря список пільгових категорій — там були пенсіонери, неходячі, багатодітні. І я по тому списку розвозила допомогу». 

У подальшому деякі з людей, яким допомогла освітянка, підуть на співпрацю з Росією. 

«Бабушки пиріжечки росіянам пекли»

Уже в перший день повномасштабної війни село X опинилося в окупації. Через відсутність мобільного зв’язку та інтернету селяни потрапили в інформаційну блокаду. Проте директорка школи вірила в краще і продовжувала ходити на роботу, тоді як чоловіча частина колективу налагодила в школі, де залишилося все майно, чергування.

«Я не збиралася виїжджати, думала, це закінчиться за місяць-два, — зізнається Надія Федорівна. — Щоб показати, що ти їх не боїшся, ходиш на роботу. Школа — в центрі села, тож це ще і скупчення інформації — треба ж бути в курсі». 

В самому Х окупанти не базувалися, водночас часто проїжджали село транзитом. Ставлення деяких місцевих до росіян щиро здивувало Надію Федорівну:

«Коли в березні по нашому селу йшла колона російської техніки, й їхні військові  наставили на наші будинки автомати, деякі наші пенсіонери казали: “Сыночки, спасибо, что вы пришли!” Бабушки пиріжочки росіянам пекли й носили — у тому й справа, що не отруєні».

 

Окупанти не залишалися в боргу: на захопленій Херсонщині вони намагалися «купити» лояльність пенсіонерів грошовими виплатами — «допомогою» у 10 тисяч рублів. У селі Х їх спершу не роздавали, тож тутешні пенсіонери почали їздити за ними в окупаційну адміністрацію в селищі B: «Як це так, всім дають, а наше Х без цього?»

Водночас інша частина жителів села продовжувала зберігати вірність Україні. В деяких магазинах досі можна було розрахуватися українськими картками — в один з таких якраз ходила Надія Федорівна; інші завозили продукти зі складів, де ще залишалися українські товари. Росіяни вишукувалися в черги за продуктами українського виробництва: пивом, морозивом тощо. 

«Приїжджали сюди, щоб купити у нас поїсти й казали: “У вас очень вкусно”», — згадує освітянка.

Окупація стала лакмусовим папірцем, що проявив справжню сутність людей. І якщо одні, як ті пенсіонери, «загравали» з окупантами й чекали на подачки від них, то інші ризикували життям, аби допомогти своїм. Серед таких відчайдух був місцевий фермер: у період дефіциту продуктів він продовжував привозити із райцентру до села хліб — 200 буханок на все село, бо більше не давали на заводі — й цим розгнівав загарбників.

«Одного разу вони [росіяни — прим.] постріляли біля його ніг автоматні черги: “Еще раз приедешь — взорвем на машине”,— розповідає Надія Федорівна. — Він приїхав увесь мокрий, говорить: “Більше не привозитиму, не хочу”. А на другий день знову поїхав [по хліб]. “А хто ще поїде? — каже, — всі бояться”». 

«Мужчина солідний з Дагестану»

У перші місяці окупації в Х панувала анархія. Проте влітку загарбники призначили в селі старосту, за описом Надії Федорівни, «хлопчину років 20 з чимось, місцевого, з селища B».

«Цей хлопець нічого не робив, але прийшов до мене у школу знайомитися: “Я власть, давайте работать, — згадує освітянка. — Питаю: “Що від мене треба?” Він перейшов на українську, каже: “Давайте школу відкриємо, всі будуть з роботою”. 

Школа у нас обласного підпорядкування, діти були з усієї Херсонщини, зокрема привізні. Говорю: “Ви би свою дитину віддали у садочок у сусіднє село?” А він: “Зачем?” Говорю: “А хто з батьків за стільки кілометрів віддасть сюди навчатися дітей? Хто їх сюди привозитиме? Хто їх тут годуватиме?” Каже: “Главное ваше согласие — и все пойдет”. Я відповідала, що не беру на себе таку відповідальність». 

Тим часом у Х почав навідуватися новопризначений комендант окупаційних військ із селища B, «мужчина солідний з Дагестану». Вперше Надія Федорівна зустрілася з ним наприкінці липня або на початку серпня. Той день вона досі пам’ятає в деталях.

«Субота, сиджу собі на манікюрі, — розповідає директорка школи. — Й мені говорять: “Вас шукають, сказали, що ви тут переховуєтеся”. Кажу: “Я тут, у мене шість нігтів зроблено”. Доробила манікюр. Сідаю на велосипед, їду в школу, стоять там броньовані машини, люди з автоматами: “Мы вас ждем уже 50 минут”. Кажу: “У мене вихідний”. Принципово говорю з ними українською».

Один із окупантів — той самий комендант — зайшов з Надією Федорівною у школу. Удвох вони пройшли до кабінету директорки. Сіли за стіл один навпроти одного й розпочали розмову.

«Він представився: “Мохаммед Избраилович из Дагестана. Давайте поговорим” — “Давайте поговоримо”, — відтворює діалог освітянка.  

У мене в кабінеті в куточку український прапор стоїть на флагштоці, на фоні цього прапора ведемо розмову. Він поклав на стіл пістолет. Відкриває блокнот, там зверху написано моє прізвище, мої діти, адреса проживання, мої погляди. Питаю: “Що це за досьє у вас на мене? Ви у мене питайте, я вам все розповім про себе”. 

Комендант каже: “Вы же здесь авторитет. Надо организовать списки, собрать пенсионеров, раздавать по 10 тысяч рублей”. А я йому: “Це не моя парафія”. Він говорить: “Люди бедуют, а вы безразлично к этому относитесь. Надо учить детей”. Я пояснюю: “Не можемо ми працювати, бо дітей батьки сюди не віддадуть, обстановка неспокійна. Я не братиму на себе таку відповідальність”». 

Надія Федорівна переводить подих і продовжує свою розповідь:

«Він мені каже: “Надо вас заменить. Подыщите кандидатуру”. А я йому: “Я ж вам таку саму підшукаю, як я”. А він: “Почему вы так кардинально настроены против?” Говорю: “Давайте уявимо — приїхала я в Дагестан і кажу: “Тут у нас буде українська школа”. Він питає: “Зачем?” Я говорю: “От і я вас хочу спитати, зачем вы приехали сюда и говорите “тут будет русская школа?” — “У вас здесь люди многие годы были ущемлены в русском языке” — “Кто вам такое сказал? У мене у школі є педагоги, які поза уроками розмовляють російською”. — “Вы 9 мая не празднуете!” — “На 9 травня ми завжди біля обеліску загиблим воїнам, вшановуємо пам'ять”». 

Зустріч директорки з комендантом тривала близько пів години. Наостанок той висловив сподівання, що вона змінить свою позицію та попросив її номер телефону:

«Він каже: “Мне, конечно, не нравится ваш настрой, но, я думаю, вы пересмотрите свои убеждения”. Я так здвинула плечима. Питає: “Дайте свой номер телефона. Почему у вас русской симки до сих пор нет?” Кажу: “Мені не треба. До всіх, з ким я тут говорю, їду на велосипеді”. — “И паспорт не собираетесь брать?” — “Не ставало такого питання зараз, навіщо його брати?” — “Ну вы же знаете, что это все придет”. Говорю: “Прийде — будемо приймати. Але ж пока не прийшло?” А він: “Думаю, в следующий раз мы с вами встретимся в более спокойной обстановке”». 

Після цього окупанти поїхали. Тоді Надія Федорівна повернулася додому й аналізувала свою розмову з комендантом, розмірковуючи, що найголовніше в цій конфронтації — «не перегнути палку». 

«В каких вы отношениях с Бандерой?»

Вже наступного дня Надію Федорівну чекало нове випробування. О дев’ятій ранку додому до неї прийшли з перевіркою співробітники ФСБ. Один — «невеличкий риженький чоловічок з автоматом, з Кавказу», інший — «моложавий» й нахабний.

«Моложавий одразу ж до мене: “Двери открывай!” Кажу: “По-перше, не ты, а вы, я тобі в мамки гожусь”, — переповідає Надія Федорівна ту зустріч. — А він: “Меня никто не учил вежливости”. “Дуже шкода”, — я йому сказала». 

У будинку Надії Федорівни ФСБшники перебували три години й організували там ретельний обшук. Також влаштували освітянці «екзамен» з історії України.

«Перерили всю хату, комп'ютер мій, телефон, передивилися всі відео, де онуки в садочку, новий рік, — згадує директорка школа. — Я їх запитала: “Що ви хочете там побачити?” А він: “Я сам знаю, что здесь хочу увидеть. В каких вы отношениях с Бандерой?” Відповідаю: “Ви цій персоні стільки уваги вже приділили. Мені вже самій цікаво щось про нього дізнатися”. “Да не надо мне здесь корчиться!” — каже він. Все, мовчу. Й раптом він підскакує: “Я нашел!” Зробилися одразу руки ватні, думаю: “Хана”». 

Виявилося, що росіянин знайшов у ноутбуці освітянки статтю Кримінального Кодексу України про колабораціонізм, яку вона зберегла собі на початку великої війни, щоб пояснювати односельцям: за свої вчинки треба відповідати.

«[ФСБшник] каже: “Ты же этим запугиваешь людей!” — продовжує розповідь Надія Федорівна. — Говорю: “Я скачала її для себе. Я на посаді, мене ця стаття стосується найперше”. Він подивився дату і зрозумів, що я скачала її давно». 

Вдруге ФСБ постукали до Надії Федорівни через вісім днів. Цього разу вже цілеспрямовано шукали зброю та диверсантів, яких вона начебто могла приховати:

«Питають: “Есть у вас оружие?” Говорю: “Так”. А ФСБшник каже: “Показывай”. Автомат наставив. А у мене просто чоловікова воздушка залишилася. Він такий: “Меня это не интересует, другое оружие есть?” Потім ще побачив у дворі газонокосарку: “А кто у тебя работает на этом?” Кажу: “Я”. — “Да ну! А почему у тебя мужа нету?” Такі дурні запитання. Перерили все — може, я когось заховала». 

Ще одна перепалка з окупантами сталася у Надії Федорівни наприкінці літа, коли вона дізналася від прибиральниці школи, що ті викрали її сина, вихователя закладу. Тоді в пошуках колеги директорці довелося поїздити околицями й оббивати кабінети загарбників. 

На той момент окупанти вже організували у районі роботу «поліції». У селі А один із таких «поліціянтів» — ймовірно, з Донецька — розповів Надії Федорівні, як «ваши восемь лет бомбили Донбасс». Врешті загарбники порадили шукати зниклого за місцем проживання в селищі B, де є «адміністрація». 

«Ми приїхали в селище B й “начальник поліції”, високий-високий мужчина Щєглов каже: “У меня нет такой информации [щодо викрадення], но я узнаю”, — згадує директорка. 

Щєглов з Росії, кличка у нього Звір. У ньому, напевно, дві людини живе. Він із тобою говорить спокійно. Й раптом змінює тактику: “Да я тебе сказал! Да ты будешь у меня…” Проходить п’ять хвилин — і він переключається, знову “добрый человек”. 

І цей Мохамед Ізбраілович там також був, каже: “Это же эта с Х, в школе работает, паспорт не хочет получать». 

Надія Федорівна написала заяву про зникнення колеги, а через 15 днів до неї додому прийшов Щєглов й пообіцяв знайти його.

«Зрозуміло, що ніхто не шукав, — каже освітянка. — Знайомий був у катівні. Вже в Херсоні було неспокійно, вони полонених вивезли. Потім він повернувся додому».

«Алло, об’єкт вже побачений»

Хоча окупанти й не проживали в Х, але з першого дня через село проїжджало багато ворожої техніки. Надія Федорівна з групою патріотично налаштованих односельців почали фіксувати її.

«Стоїш у магазині або поряд у будинках, а очима рахуєш, що поїхало, — розповідає директорка школи. — Якби ж ще трошки розбирався в техніці — розумів, як його обізвати. А так починаєш описувати: “Поїхало отаке, така ракета збоку”. Мене питають: “Це БУК поїхав?” Я така: “О боже, це треба знати, що таке БУК…”. І описуєш, що бачиш. БТР вже розрізняєш. БМП, що на гусеницах їде — теж. Що таке САУ — вже знаєш, бо це довша пушка зверху. Тож трохи стали розбиратися».

Надія Федорівна з групою також знаходили місця розташування російської ППО поза селом. Спочатку освітянка робила фотографії, але згодом вирішила не випробувати долю й не наражати себе на зайву небезпеку.

«Мені легше було зробити “Алло” або відправити SMS й видалити», — пояснює вона. 

У двох кілометрах від села Х пролягає залізнична колія, якою раніше курсував пасажирський поїзд. Тепер окупанти розвозили ним свою техніку, особовий склад та боєприпаси. Група Надії почала відслідковувати потяг. Важливість спостереження за залізницею змусила директорку школи опанувати новий навик — керувати автівкою.

«У мене не було тоді [водійських] прав і досвіду, й мене дівчинка одна навчила їздити, права я отримала вже як у Херсон приїхала, — посміхається вона. — Їдеш без світла, зупиняєшся в такому місці, де машини не видно, й чекаєш, коли проїде потяг. Тільки ж треба було придумати, що я тут роблю в темний час. Легенда була, що я не вмію водити й заглохла. Просто іноді не сама їхала для страховки». 

Одного разу на кримській трасі Надія Федорівна з небайдужою людиною зустріли велику колону кадирівського підрозділу «Ахмат», яка заїхала з окупованого півострова й зупинилася перепочити. Повільно проїжджаючи повз неї, нарахували 98 одиниць бронетехніки й передали інформацію «нагору».

«Така довжелезна колона, це було дуже страшно, — відтворює той день освітянка. — Даєш орієнтування, що їх побачив, вказав кількість [одиниць техніки], а чи вони їдуть в одному напрямку, чи потім роз’їдуться — вже не проконтролюєш».

Наприкінці липня сталася ще одна подія, про яку Надії Федорівні особливо приємно згадувати. З боку Криму в бік сусіднього від Х села Y** прямував ворожий потяг із боєприпасами. У тому селі були склади, й окупанти звозили й розвантажували туди снаряди. Раптом на кінцевій зупинці ешелон вибухнув. 

«Ми цей потяг стерегли довго, — згадує директорка школи. — Нам повідомили, що він має бути саме в цей день, але не сказали, коли. Тому походили за ним, вахтовим методом відслідковували. Проїхалися в сусіднє село: “Як обстановка? Поїзди спати не дають?” Це розмова ні про що, але ж треба було вивудити потрібну інформацію. Коли потяг приїхав, швиденько [кажу]: “Алло, об’єкт вже побачений”». 

Цього було достатньо. ЗСУ одразу ж вдарили по потягу з HIMARS. Стався потужний вибух — полум’я охопило все навколо, зокрема, й склади з боєприпасами.

«Вибух був сумасшедший. Було відчуття, що за нашим селом все горить, хоча це було за дев’ять кілометрів. До ранку лунали вибухи й спати не хотілося, це було так круто, — сміється освітянка. — Вранці всі приходять… А емоції як показати? Воно ж прямо кричить всередині: “Скажи, що це вау!” Й ми тихенько: “Круто, да?” — “Угу!”» 

Вже о восьмій ранку окупанти влаштували в X облаву: прочісували село вздовж і вшир, шукаючи, хто ж міг навести на потяг в Y. 

«Йдуть молоді хлопці, в балаклавах, з автоматами. Ми вийшли на дорогу, щоб в школу вся ця братія не зайшла й стали біля воріт, — розповідає Надія Федорівна. — Зупиняються поговорити: “Мы Y прочесали, там все чисто. Нам говорят, что здесь могут быть такие люди”». 

Тоді окупанти знову почали ставити Надії екзистенційні питання й, користуючись нагодою, рекламувати «русскій мір». 

«Вони питають: “Как вам тут живется?” Кажу: “Було краще, бо не ходили з автоматами дядьки”, — згадує той діалог освітянка.  

Один хлопчик знімає балаклаву, а йому 18 років — геть дитина. Й він автомат поставив, сперся на нього: “Вот вы говорили, что жили хорошо, а будете лучше жить!” А я кажу: “А хто вам сказав, що я хотіла краще?” — “Вот есть люди, которые хотят”, — й показує на пенсіонерів. 

Говорю йому: “Візьміть цю горстку людей, посадить у красиву машину й повезіть у Краснодарський край, виділіть їм двоповерхові будинки, і хай вони мені звідти скажуть, що їм там харашо. Я за них буду тільки рада. А мене все влаштовує». 

Невдовзі окупанти демонстративно спіймали пару «терористів», звинувативши їх у диверсії з потягом. Й врешті змусили зізнатися в тому, чого вони не робили.

«Коли ходили шукали, я весь час думала: “Не дай бог!” — зітхає Надія Федорівна. — [Показуєш, що] до цього не маєш жодного стосунку — ти простенька жінка, яка сліпа на одне око, нічого не бачить, нікуди не ходить. Якби щось дізналися — розстріляли б на місці, ще й показово для всіх». 

Загалом Надія Федорівна та її група не були єдиними партизанами в тилу ворога. Проте кожна група діяла автономно й не знала про існування таких самих відчайдушних патріотів: «кожен щось робив, і кожен ховався».

Освітянка діяла й поза межами групи: друкувала у своїй школі патріотичні листівки. А вночі разом з іншими небайдужими людьми розклеювали їх по селу і району. Спочатку попереджали про покарання за колабораціонізм, потім — про те, що «наші все одно прийдуть».

«Місцеві, які рано встають, обривали ці листівки, — розповідає директорка школи. — А інформацію про це повідомляли в район. Тому до нас приїжджали з облавами. Це було страшно, бо не розумієш, чи можуть вони щось відновити на тому принтері». 

Надія Федорівна також взяла участь у викраденні російських снарядів. Коли загарбники приїхали в X, залишили їх у посадці, а самі пішли пити пиво й вже були напідпитку, боєприпаси «швиденько крали й ховали».

«Садись к нам, едем открывать школу»

До повномасштабної війни в селі Х, окрім школи-інтернату, яку очолювала Надія Федорівна, працювала загальноосвітня. Дехто з вчителів цього закладу взявся за відновлення його роботи в окупації. Й 1 вересня там розпочався новий навчальний рік. 

Проте, згадує освітянка, до школи в окупації пішло дуже мало дітей — й тих переважно завезли з інших населених пунктів. Так само було чимало немісцевих працівників.

«У школу йшли працювати всі, хто хотів, — розповідає Надія Федорівна. — Й не важливо, ким ти був, яке до цього вів життя, освіта не грала ролі. Закінчив хлопчина ПТУ автомеханіком: “Розумієшся на фізиці? Будеш вчителем фізики”. Або “Вдома стругаєш, у тебя столярка класно виходить? Викладатимеш трудове навчання”».

Водночас у школі-інтернаті новий навчальний рік не стартував. Але дехто зі співробітників все ж пішов на співпрацю з окупантами. Із 54-х учителів і техпрацівників викладати та працювати в місцеву загальноосвітню школу пішли вісім. Росіяни виплачували педагогам, які пішли на співпрацю, по 100 000 рублів. 

«Є люди, які здивували мене таким своїм вчинком, — зізнається освітянка. — Остання вчителька, яка пішла [на співпрацю з росіянами], досі пише: “Відчуваю себе зрадницею”. Відчуває, але працювати до них пішла — “на ліки треба, жити нема за що”. Лише другий рік, як у нашому селі відкрилася загальноосвітня школа, але вона каже: “Страшно, бо не читають діти українською, не вміють”». 

З 23 по 27 вересня окупанти влаштували на Херсонщині незаконний «референдум» про приєднання до РФ. У селі Х він тривав три дні. Голосувати на виборчу дільницю одразу ж пішли пенсіонери. Надія Федорівна згадує, що вже в перший день о дев’ятій ранку вони урочисто рушили до сільради «гарно одягнені, з зачісками, як на свято».

Проте загалом у перший день на «референдумі» проголосувала обмаль селян, а окупантам була вкрай необхідна висока явка. Тож на другий день вони стали примушувати людей до волевиявлення під дулами автоматів. 

«Місцеві надавали машини, там сиділи військові з автоматами, представник [виборчої комісії] з урною, й вони йшли по тих хатах, які в першій день не проголосували, з двору у двір, — розповідає Надія Федорівна. 

Якщо на третій день тебе нема вдома — завтра до тебе прийдуть військові й все одно будеш у “референдумі”. Так попала під роздачу моя колежаночка. Вона казала військовим: “У мене лікарі були призначені на цю дату, я фізично не могла тут бути”. А ті запросили у неї пояснення й документи в лікарню». 

Вже після «референдуму» в Х почали селитися російські військові — поки що поодинокі сім’ї. Проте 17 жовтня окупанти зайняли й школу-інтернат. О дев’ятій вечора вони приїхали до її незгідливої директорки — адресу напередодні «здав» «староста» села. Тоді освітянка зрозуміла, що цього разу здихатися загарбників вже не вийде. 

«Приїхали на двох машинах, — згадує Надія Федорівна. — Кажуть: “Садись к нам, едем открывать школу”».

Директорка відмовилася сідати в автівку й знову поїхала на своєму велосипеді. 

«У мене виходу не було: взяла ключі, відкрила школу, вони сказали зайти мені першій, щоб там засідки не було. Показала ключі від всіх кабінетів, щоб двері не вибивали. А вони: “Мы понимаем, что это школа, нам бы здесь политзанятия проводить”, — переповідає освітянка.

Вранці їду в магазин, і вже школа обтягнута мотузками, всюди написано “Мины”, вся територія — у воєнній техніці. Зі школи багато чого забрали, ліжка двоярусні, холодильники, постільну білизну. Символіка наша українська висіла по коридорах — ми нічого не змінювали, нічого не ховали. Прапор наш залишився там». 

«Завезли російські підручники, виставили “русские сказки”»

Після захоплення школи окупанти почали щодня ходити до Надії Федорівни з побутовими питаннями: «то в них нема води, то нема світла, то не запускається котел». Й вимагали від неї знайти господарника, який би опікувався «комуналкою».

Директорка зрозуміла, що такі візити триватимуть безкінечно. До того ж, у селі вже почали масово оселятися російські військові з родинами, в музичній школі вони організували шпиталь для своїх поранених. Освітянка усвідомлювала, що вдома ставатиме дедалі більш небезпечно: цікавість ФСБ до неї лише зростала, а всі її дії відслідковували ніби під лупою. 

Тоді знайомий Надії Федорівни якраз планував виїжджати з родиною на підконтрольну Україні територію. Ввечері 29 жовтня вони з директоркою домовилися, що зранку стартують й підхоплять її з донькою.

Наступного дня після закінчення комендантської години рушили двома машинами. Спочатку заїхали в Енергодар, що на Запоріжжі, аби зробити перепустки на проїзд. Два дні чекали там, орендуючи житло. Й врешті, успішно отримавши перепустки і подолавши три десятки блокпостів, в’їхали на підконтрольну Україні територію.

«Ми їхали ненадовго — на новий рік збиралися додому», — сумно посміхається Надія Федорівна. 

3 листопада вона опиниться у Кривому Розі, де врешті проживе дев’ять місяців, отримуючи мінімальний дохід і марно шукаючи роботу. 

За тиждень, 10 листопада, в будинку Надії Федорівни в Х оселиться десяток російських військових. Жінка вважає це помстою за її вперту позицію щодо окупантів. Зі слів сусідки освітянка знає, що зараз там ніхто не мешкає, але все понівечено.

«Колись сусідці написала: “Що ти бачиш?” Каже: “У мене поганий зв’язок, не видно, щоб вони там були, але у тебе все нараспашку”, — розповідає вона. 

У будинку зараз всі двері вибили, кондиціонер зламали, холодильник вивезли, дорожки з будинку чомусь постелили на подвір’ї, їздили по них машинами. Розпиляли всі дивани, бо не хотіли спати по двоє. Випиляли забор, щоб техніці було зручніше заїжджати. Й собак моїх з двору вивезли. 

Машину, якою я їздила, витягли з двору, але не змогли завести, бо я з неї запчастину забрала. Тягали її, потім причепили на шнурок і потягнули в селише B до майстра».

За долею своєї школи директорка слідкує з новин. У жовтні 2024-го окупанти облаштували у цьому приміщенні «центр для брошенных детей». Очолила установу колишня бухгалтерка школи-інтернату. 

«Мою бібліотеку витягнули на вулицю, — бідкається Надія Федорівна. — Завезли купу російських підручників, виставили “русские сказки”».

«Як би складно не було, ми там будемо»

11 листопада 2022-го ЗСУ увійшли до Херсону. Новина про визволення міста співпала з днем народження старшої доньки Надії Федорівни та шокувала її. 

«Моя донька сказала: “Це найкращий подарунок на мій день народження!”» — посміхається освітянка.

Вперше Надія Федорівна навідалася у звільнений обласний центр у грудні 2022-го, а остаточно перебралася туди в липні 2023-го. 

«Поки їхали, все трусилося всередині — раптом не всю заразу звідси вигнали, — схвильовано згадує вона. — Херсон після деокупації був ніби людина після операції. Всі як несправжні, наче під якимось куполом. А потім, коли вже сюди переїхала, життя зовсім іншим здалося: вже і люди живкіші, дивишся — і на ринок ходять, щось купляють, про щось говорять. Хоча перепадає цьому місту — страх».

Зараз Надія Федорівна мешкає у квартирі хороших знайомих за комуналку. Працює дистанційно, навчає другий клас. Географічно учні розкидані: деякі перебувають за кордоном — в Польщі, Німеччині, Туреччині, є і хлопчик в окупації.

«Ходить там у школу, каже: “Змусили”, — розповідає освітянка. — Цьогоріч у нього немає можливості вийти онлайн. У них є інформація, що діти навчаються і тут, і там. І дистанційне навчання там, де окупація, — це так небезпечно, що не дай бог». 

До повномасштабної війни в селі Х мешкало 1500 жителів. Зараз, каже Надія Федорівна, залишилося близько 300 — «переважно пенсіонери та люди, які не можуть кинути хворих батьків». Також лишаються, ймовірно, щоб зберегти житло — окупанти активно націоналізують будинки, власники яких поїхали, аби потім розпоряджатися ними на власний розсуд.

Окрім того, з осені 2022-го жителів села почали примушувати брати російські паспорти. Без них вони не матимуть доступу навіть до медичних послуг.

«Пенсії хто отримував — це було тільки за російським паспортом, — пояснює Надія Федорівна. — У нас була пенсіонерочка, яка довго не брала його, і в лікарню не їхала, казала: “Я і хворіти не буду”. Й вони до неї їздили додому щодня: “Почему не берете паспорт?” Вона казала доньці: “Нащо мені їхня тряпка?” Але взяла, бо інакше вони б були у неї постійно, і ще ж роблять обшуки, постійно щось шукають». 

Окупанти продовжують закручувати на лівому березі Херсонщини гайки. Й люди, які досі лишаються там, перебувають у постійному страху.

«У них, певно, є список людей, які мають активну позицію, можливо, їхні діти десь служать, і вони їх моніторять, — нарікає освітянка. — Люди не ходять у гості один до одного, на дорозі не зупиняються поговорити. У нас такого в житті не було». 

Надія Федорівна розчарована в деяких своїх односельцях. Особливо в тих, у кого немає принципів: «хто б не прийшов завтра, вони плескатимуть усім, бо ті їм щось даватимуть». Й як жити разом із такими людьми після деокупації — вона не знає. Дехто серед односельців, каже освітянка, через лояльність до окупантів «зробили кар’єру», піднявшись «з грязі в князі». Інші просто мовчки підкоряються їхній волі.

«У нас в селі є один хлопчина, який був ніким. Але сьогодні він місцевий поліцай — йому видали табельний пістолет, ходить дворами і підслуховує, що робиться, — розповідає директорка школи. — Мені скинули відео з дня прапора їхнього, і загальноосвітня школа пошила 10-метровий російський прапор, у примусовому порядку люди, які працюють у школі, мали його нести по вулиці. Вони розуміють, що їх знімають, і сховалися під ним, але несли». 

Втім, Надія Федорівна все одно вважає, що тих, хто чекають Україну, в окупації набагато більше, ніж симпатиків РФ. І як тільки вони відчують, що звільнення вже близько, проявлять себе:

«Коли до мене приходили ФСБ, я їм сказала: “Я дуже рада, що у мене немає рідні в Росії. Бо я би їх ненавиділа зараз”. Там [в окупації] точно є люди, які мають таку ж позицію, як я. Вони їх [окупантів — прим.] усім тілом ненавидять, просто зараз не такі активні, як ті, хто дочекалися РФ. Але якщо все зміниться, у цих людей з’явиться енергія, що назбиралася за всі ці роки. Головне — морально не зламатися». 

Питання про подальшу долю лівого берега особливо турбує Надію Федорівну. Під час відповіді на нього її голос — до цього впевнений і дзвінкий — починає тремтіти.

«Я дуже сподіваюся, що це [деокупація лівого берега — прим.] станеться, я не хочу, щоб вони… — каже вона й на мить замовкає, бо не в силах стримати сльози. — Щоб вони там залишилися».

Проте, попри постійні обстріли Херсона й загальну невизначеність, Надія Федорівна зберігає надію на краще. Й вірить, що настане день, коли вона повернеться до рідного села.    

«Я казала, що найперша приїду додому — що мені тут через Дніпро переплисти? Надувний матрац я собі купила, — посміхається вона. — У мене є завдання: маю приїхати, щоб подружці допомогти картоплю посадити. Знаю точно: як би складно не було, ми там будемо».

---

* ім’я змінено 

** назва змінена